Роман Зуб: "Судді Шебеку казали: "Дивись, там Рома Зуб є, історія може повторитися"

14 лютого 08:39
Переглядів: 395
Роман Зуб

Він розпочав свою футбольну кар’єру у Львові, але його перший професійний клуб - київське "Динамо". Суддям він завжди говорив те, що думав, а Сергію Шебеку навіть зламав червону картку. Свого суперника він міг перевірити ударом у щелепу, але його обожнюють львівські вболівальники, котрі пам’ятають матчі "зелено-білих" у середині 1990-х років.

В інтерв’ю Роман Зуб розповів про те, як потрапив у футбол, допінговий скандал у Польщі та договірні матчі.

"КИДАЛИ М’ЯЧ - І МИ ЙШЛИ НА ПОЛЕ"

- Романе, ваше дитинство пройшло поблизу стадіону "Україна". Чи вплинуло це на те, що ви почали займатись футболом?

- Справді, коли був малим, часто ходив на стадіон на матчі "Карпат". Тож, мабуть, не навіть іншого вибору, як обрати футболом. Скажу так: уже тоді я знав, чим хочу займатись у майбутньому. Старався не пропускати жодного матчу "Карпат". Добре пам’ятаю той сезон, коли команда вилетіла з вищої ліги, а наступного - боролася за повернення до еліти. Тоді "Карпати" здобули перемоги у всіх 23-х домашніх матчах. Дуже подобалась гра Олега Родіна, він був моїм кумиром в дитинстві. Хоч зірок тоді у "Карпатах" вистачало. Той же Степан Юрчишин забивав чи не в кожному матчі. Дуже сильна команда тоді була.

Крім футболу, паралельно займався й боксом. Навпроти гуртожитку, де я жив, був ще один - і там була спортивна секція з боксу. Тренування відвідував довго, перестав займатись лише тоді, коли мене забрали у футбольний спецклас.

- Заняття боксом у дитинстві допомогли потім у футбольній кар’єрі?

- Так, трішки. Бувало різне. (Усміхається.) Але це вже минуле.

- У дитинстві могли подумати, що будете грати саме за "Карпати" і на цьому стадіоні?

- Про це можна було хіба що мріяти. Це були такі дитячі думки - грати у футбол на професійному рівні.

- Ви навчалась у львівському спортінтернаті, однак перші професійні кроки у футболі робили в київському "Динамо"…

- 8-10 клас я навчався у київському спортивному інтернаті. Тоді була така традиція у випускному класі: "дубль" "Динамо" грав товариський матч між собою. Тоді мене і ще трьох хлопців відібрали до резерву київського клубу. А тренером команди був Володимир Киянченко.

- Чи відчували суттєву різницю у тренувальному процесі між "Динамо" та "Карпатами"?

- Не сказав би, що в Києві був якийсь особливий підхід. Нам кидали м’яч - і ми йшли на поле. Відверто кажучи, в "Карпатах" навіть більше приділяли уваги деяким футбольним речам, ніж тоді в "Динамо". Індивідуально ніхто ні з ким не займався: дали м’яча - грали у "квадрат", потім у футбол. От і все. Це зараз тренери використовують якісь новинки. У нас все було по-іншому.

- За "основу" "Динамо" ви так і не зіграли жодного матчу. Чому не вдалося пробитись до складу?

- Тоді було важко потрапити до київської команди. Я переїхав до столиці 1984-го, а наступного року "Динамо" виграло Кубок кубків. Що можна сказати, якщо в команді тринадцять гравців були у збірній Союзу? Конкуренція надзвичайна. Уявіть, наскільки важко було пробитися до "основи" будь-якому молодому хлопцю, коли в команді стільки "збірників". Вже потім, починаючи з 1988-го року, коли "Динамо" почало розпродувати зірок - Заварова, Михайличенка - до складу стали підпускати молодих гравців. Але я вже тоді, прийшовши з армії, поїхав з Києва. Мені треба було трохи почекати і, думаю, також мав би шанс зіграти за основну команду "Динамо".

"НЕ ЗНАЮ, ЧОГО ПОЇХАВ ДО ЛУГАНСЬКА"

- А як ви опинились у першій лізі у складі "Зорі"?

- Чого я туди поїхав, навіть не знаю. Приїжджали до мене і з "Карпат" - саме в той час запрошували в команду, але я вирушив у Луганськ спробувати себе там. Побув півтора роки та повернувся до рідного міста. Знову було запрошення від "Карпат" і цього разу я погодився. Тоді команда мала великі труднощі з фінансами, якраз почав розвалюватися Радянський Союз. Армія, яка давала гроші СКА "Карпати", просто забула про команду - і вже згодом відродилися справжні "Карпати", у яких я встиг трохи пограти. А коли команда переїхала в Дрогобич, мене запросили в Луцьк.

- Пам’ятаєте, яким був перший чемпіонат України? З якими проблемами довелося зіштовхнутися?

- Коли був молодим, не звертав уваги на якісь проблеми - фінансові чи інші. Просто грав у футбол. У голові, крім футболу, нічого більше не було. Головне - виходити на поле і робити свою справу, отримувати задоволення. Скільки давали, стільки і мав, не задумувався тоді з фінансового боку про майбутнє. Аби потрапити у вищу лігу чемпіонату України, ми грали спершу матчі у буферній зоні. Там потрібно було зайняти місце з першого по п’яте місце - і тоді виходили в еліту. Це завдання ми виконали.

- Чемпіонат тоді розділили на дві групи, а згодом був "золотий матч" у Львові. Як "Волинь" виступила?

- У нас була дуже складна група - і "Динамо", і "Дніпро"… Посіли п’яте місце, хоча навіть деякий час йшли першими. Це був перехідний чемпіонат.

- Пам’ятаєте, свою першу зарплатню у "Волині"?

- У той час купони якраз були. Ну, а яку суму мав у купонах, точно не пам’ятаю. Пригадую, як зарплату давали, то ми з хлопцями сідали і вирізали ті купони. От це дуже добре запам’яталось. Що можна сказати: на їжу вистачало, дах над головою мав.

"МОЇ АНАЛІЗИ НА ТЕСТОСТЕРОН ПІДМІНИЛИ, А МЕНЕ - ПІДСТАВИЛИ. ДОПІНГУ Я НЕ ПРИЙМАВ"

- Після "Волині" ви поїхали до Польщі. Хто був ініціатором переїзду?

- Мене запросили на перегляд у ГКС "Катовіце". У польському клубі пообіцяли, що візьмуть на збори, а потім будуть вирішувати, чи залишусь я в них. Але так трапилося, що мої агенти повезли мене в Польщу, але замість "Катовіце" я опинився у варшавській "Легії", там і підписав контракт на три роки. От тоді, пригадую, коли отримав першу зарплатню, то не знав, на що гроші витрачати. Сума, у порівнянні з Україною, була нереальною. Преміальні хороші. Якщо всі матчі в місяць вигравали, то мав десь три тисячі доларів. Фантастичні гроші на той час!

- Який був рівень чемпіонату Польщі?

- Слабший, ніж у нас. Там було кілька команд, які між собою конкурували в боротьбі за чемпіонство, а решта - невисокого рівня.

- Чому ж тоді поїхали до Польщі?

- Хотів себе спробувати в іншому чемпіонаті, перевірити на що здатний. Повірте, фінансова сторона ніколи для мене не була головною.

- З адаптацією не було проблем? Це ж інша мова, нова команда, партнери…

- З мовою складнощів не було. У Львові часто чув у дитинстві польську: і телебачення їхнє дивився, і туристів із Польщі багато приїжджало. Мову розумів, але розмовляти було трохи важко. Згодом, за три місяці, все налагодилося.

- Як почувалися в ролі легіонера?

- Особливо не вникав: чи легіонер я, чи забираю у когось із місцевих хліб. Ставлення було суто професійне: прийшов на тренування, відпрацював, помився - і додому. От і все. А щоб там на тебе хтось не так дивився чи щось говорив, не звертав уваги.

- У "Легії" ви зіграли лише десять матчів, згодом був допінговий скандал. Що трапилося?

- За себе можу сказати: я точно нічого не приймав. Що було, мені важко зрозуміти. Там ситуація взагалі заплутана. "Легія" якраз стала чемпіоном, а я був причиною того, щоб забрати "золото" у команди. Хоча, згідно з тодішнім регламентом, зняти очки з команди можна було лише за умови, що на допінгу спіймають кілька футболістів. А підозрювали лише мене одного. Перед тим мене возили у Москву перевірити на допінг… Був такий професор Португалов. Здав аналізи на тестостерон, і, як виявилося, результат був зовсім іншим, ніж у Польщі. У Москві він дорівнював одиниці, а в Польщі - 6,59. І цей професор пояснив: навіть якби я хотів вивести допінг з організму, вони б це також побачили б. Він одразу сказав: "Це була підстава".

- А кому було вигідно підставити вас?

- Найімовірніше, одному з наших футболістів. Тому що ми втрьох йшли на допінг-контроль. А в команді вже був допінговий скандал. Тренером у нас був Вуйчек і його команда їздила на Олімпіаду, де посіла друге місце. Потім виникли підозри, що футболісти вживали допінг. Тож, радше за все, мене хтось підставив з команди. Але хто, я й досі не знаю. Взагалі, у Варшаві мене взагалі не мали права перевіряти, оскільки місцева лабораторія не мала необхідної ліцензії. Я мав їхати або в Женеву, або в Кельн. Втім, про це я вже дізнався потім від професора Португалова.

- У "Легії" чемпіонство відібрали?

- Там узагалі цікава історія. Йшли врівень з ЛКС "Лодзь", маючи однакову кількість очок. В останньому турі ми грали на виїзді з краківською "Віслою", а "Лодзь" свій матч проводив вдома і, щоб стати чемпіоном, мав перемагати з різницею у шість м’ячів. Вийшло так, що вони виграли 7:1, а ми на виїзді також здобули розгромну перемогу 6:0. Спалахнув скандал: мовляв, як дві команди так могли зіграти. Згодом з обох команд зняли по три очки (результати матчів було анульовано. - Прим. MatchDay), а чемпіоном став "Лех" із Познані.

- Згодом був рік узагалі без футболу, дискваліфікація. Як психологічно почувались?

- Спершу, коли дізнався, що рік не зможу грати, був трохи розгублений. Тим паче, коли ти з клубом маєш контракт, але грошей тобі не платять. А через рік "Карпати" мене взагалі ще й викупляли у "Легії". Хоча я не тренувався з командою, цілий рік грав у міні-футбол. Таким чином підтримував форму.

- Хто з поляками домовлявся про ваш переїзд до Львова?

- Пригадую, Мирон Маркевич з Юрієм Дячуком-Ставицьким приїхали до Варшави і домовились про мій переїзд. "Карпати" заплатили за трансфер, і я повернувся в Україну.

"ТОДІ "КАРПАТИ" ВДОМА "ВИНОСИЛИ" ВСІХ"

- Яким видалось повернення у великий футбол?

- Моя дискваліфікація закінчувалась саме тоді, коли починався сезон в Україні. Повноцінних зборів із "Карпатами" не пройшов, якогось фундаменту підготовки не було, тож півроку видались важкими. Те, що я грав у міні-футбол, навіть наполовину не замінювало великого футболу. То було так, радше, для підтримки штанів. (Усміхається.) А коли пройшов зимові збори, стало значно легше.

- Коли ви повернулися, у Львові саме створювалася команда, яка у майбутньому здобула "бронзу" чемпіонату України.

- Мирон Богданович сам займався селекцією, переглядав кожного гравця, якого запрошував у команду. Якраз тоді награвали той склад, який згодом виходив і до фіналу Кубка України і в євро кубках виступав. Хороша була команда.

- На полі ви завжди вирізнялись непоступливістю у боротьбі. Дехто з уболівальників називав вас "львівським Гаттузо".

- Та ні, я Роман Зуб, а Гаттузо - це Гаттузо. (Усміхається.) Так, програвати не любив. Можливо, це була моя найбільша перевага як футболіста. У когось є техніка, вміння приймати рішення швидко, а в мене було бажання не програти боротьбу. Головне - битися за м’яч до кінця. Це в мені так закладено. Цей характер або є, або його немає. Його не зможеш мати, якщо не є людиною, яка вміє програвати.

- Під чиїм керівництвом в "Карпатах" вам було грати найзручніше?

- Особисто для мене найкращий період - це коли наставником команди був Володимир Журавчак. Фантастичний мікроклімат, в принципі, одразу був і результат. Пригадую, ми були на четвертому місці в чемпіонаті. Удома "виносили" всіх - "Динамо", "Дніпро"… Команда у Львові була дуже серйозною, конкурували на пристойному рівні. Тому саме сезон під керівництвом Журавчака мені дуже запам’ятався.

- З якими командами у "Карпат" були найпринциповіші матчі?

- Для нас було принциповим виграти будь-який домашній матч. Ми такі команди, як Тернопіль, Вінниця, вдома "возили" так, що вони по три-чотири голи пропускали і їхали звідси. А такого принципу, що обов’язково треба виграти в якоїсь "особливої" команди, не було. Головне - здобути перемоги у всіх домашніх матчах, ну і, звичайно, на виїзді добре грати.

"СУДДІ В НАС ТАКІ, ЩО ВАЖКО ІНКОЛИ ПОГОДЖУВАТИСЯ З ЇХНІМИ РІШЕННЯМИ"

- У вашій кар’єрі був доволі курйозний епізод із суддею Сергієм Шебеком під час матчу "Карпати" - "Металург" Запоріжжя (дивіться відео. - Прим. MatchDay). Що тоді трапилось? Не стримались і сказали, що думаєте?

- Чесно кажучи, вже не дуже хочу про це згадувати. Що трапилось, то трапилось. Усі все бачили. Просто судді в нас такі, що важко інколи погоджуватися з їхніми рішеннями під час гри. А я такий, що промовчати не завжди можу. Були емоції - і сказав, що думаю. Я й зараз не стримуюсь, вже як тренер. Теж можу сказати суддям, що я думаю. Розумієте, з того часу, коли я грав, мало б щось змінитися в їхній роботі, але все як було, так і залишилося. Ті самі помилки, ніхто їх не розбирає, а команди страждають.

- Ви з Шебеком ще зустрічались після того матчу?

- Як тільки почав працювати тренером, десь два роки тому, ми були на зборах з командою, а арбітри у той час також свої збори проводили недалеко від нашого розташування. Там і Шебек був. Судді йому казали: "Дивись, там Рома Зуб є, історія може повторитися". (Усміхається.) Але ні, зараз треба стримуватися, хоча я як був емоційним, таким і залишаюсь. Такий в мене характер.

- Коли ви грали, багато було, скажімо так, закулісних матчів саме за прямої участі суддів?

- Ну, я ніколи ніяким суддям грошей не давав. Але знаю, що команди давали арбітрам гроші і "матчі" такі були. Давали гроші всі, що тут приховувати. Як домашні команди, так і виїзні, всі це прекрасно знають. Були певні розцінки. Сказав би я вам це, чи ні, від цього нічого не зміниться. Всі про це говорять, всі це знають, але нічого не міняється. Зараз те саме робиться.

"НЕ ВСІ ХОЧУТЬ ЛАМАТИ СИСТЕМУ"

- Траплялися сезони, коли судді були налаштовані проти однієї конкретної команди і не давали їй зайняти місця у верхній частині таблиці?

- І тоді так було, і зараз є. Подивіться, як дніпропетровський "Дніпро" два роки тому грав, а судді ледь кожен матч ставили пенальті у їхні ворота, вилучали гравців і так далі. Команда грала, а її судді просто "затоптали". Що говорити про той час, там усе було ясно. Але тоді суддів могли покарати: неправильно прийняв рішення - на два місяці заборона судити. А зараз хіба хтось когось карає? Це закрита структура, до якої ніхто не може підібратись. Так не має бути! Помилився - до побачення! Першу лігу нехай іде судити! І от тоді суддя буде відчувати відповідальність за свою роботу.

- Тобто ніхто не зацікавлений зламати цю систему?

- Всіх це влаштовує. Знаєте, як і в нашій країні все всіх влаштовує, так і футболі. Люди борються, виходять на Майдан, хочуть змінити систему, але вона і далі продовжує свою роботу. Просто не всі хочуть її ламати. Якби хотіли, то в нас би щось змінилося за ці вісім місяців. Повірте, поміняли б уже все як у спорті, так і в політиці. Грузини змогли, а ми не можемо? Всіх усе влаштовує.

- Тож нинішньої системи не змінити? Чи все ж вихід є?

- Вихід є. Чесні люди мають бути біля керівництва футболу. Але в нас таке важко здійснити. Такий менталітет: коли ти прийшов до влади, будь-якої, треба одразу заробити грошей, і то - якнайбільше. Думаю, дуже важко це буде зробити, очистити ту систему.

У другій частині інтерв’ю читайте про договірні матчі, футбольні "розбірки", молодь "Карпат", та "допомогу" "Атлетико".

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити