Ростислав ЗАРЕМБА: "За Шарана виторгували фантастичну на той момент суму – 1 мільйон рублів"

07 березня 21:32
Переглядів: 496
zaremba

«карпати» часто називали народною командою. Особливо тоді, коли наприкінці 80-их за ініціативи громадськості у «Спортивній газеті» відбулася акція за відродження клубу «Я, мама і тато – за команду «Карпати», яка зібрала понад 70 тисяч підписів уболівальників. А коли клуб знову зареєстрували на початку 1989-го, то понад три роки управління здійснювали справді за народним принципом. Колегіально обирали не тільки президента, а й головного тренера. Серед управлінців «зелено-білих», зокрема на посаді віце-президента клубу, перебував Ростислав Заремба. Він і розповів, як керували «Карпатами» у той час.

Перший президент – Юліан Кордіяк

– Про те, як відроджували «Карпати», розповідали детально і не раз. А як відбувалося управлінням клубом?

– Клуб функціонував як громадська організація. Багато львівських підприємств стали колективними членами ФК «Карпати», делегували своїх представників на конференцію. Саме вона стала найвищим органом. З членів конференції обирали раду, приблизно 30 осіб за різними напрямами роботи з надією на те, що вони допоможуть клубу в тому чи іншому питанні. А вже члени ради обирали президію, яка збиралася майже щотижня. Тобто десь 11 осіб оперативно вирішували багато речей, пов’язаних із життєдіяльністю «Карпат». На жаль, ця система також не була досконалою.

– Як відбулося перше призначення тренерського складу і президента?

– Коли стало зрозумілим, що відродження «Карпат» є невідворотним, то на останньому етапі долучився міськком Комуністичної партії. Спочатку вони це ігнорували, але потім зрозуміли, що процес потрібно очолити. Тоді у першого секретаря міськкому Віктора Волкова були непогані стосунки з Ігорем Кульчицьким, який на той час керував СДЮШОР-4. Ігор Євстахійович став начальником команди, я так зрозумів, що це відбулося за погодженням з партійними органами. Він же запропонував призначити наставником «Карпат» Бориса Россихіна. На посаду президента претендували тоді чотири кандидатури: Юліан Кордіяк, Іван Сало, Юрій Дячук-Ставицький, а також пропонували мою кандидатуру. Вирішили зупинитися на Кордіяку. Але перший рік показав, що не все так гладко. Здається, ще до літа розпочався конфлікт між керівництвом клубу і тренерським складом. Це не виносили назовні, щоб команда нормально дограла сезон, а вже після завершення чемпіонату вирішили зробити таємне опитування футболістів про довіру тренерському складу. Воно було консультаційним для президента і виявилося не на користь тренерів, яких за поданням Кордіяка президія відправила у відставку. І потім в клуб офіційно надходили пропозиції на посаду головного тренера. Запропонували Дмитрасевича, Маркевича, Поточняка і  Булгакова. Поточняк зняв свою кандидатуру на користь Булгакова, який і переміг у таємному голосуванні президії.

У СРСР подібного не відбувалося

– А згодом і самого Кордіяка вже на наступній конференції змусили подати у відставку.

– Попри те, що перший сезон вийшов надто складним в організаційному плані, а навколо клубу вирувало чимало емоцій, Юліан Євстахійович мав певний вотум довіри після року правління. Однак організаційній групі вдалося переконати конференцію, що в інтересах клубу треба змінити керівний склад. Шукали авторитетну людину з незаплямованою репутацією, яка б об’єднала всіх. І кращої кандидатури від Карла Мікльоша не знайшлося. Коли обирали Мікльоша, а після нього через кілька років Кобрина, то конкурентів на посаду президента не було.

– Управління «Карпатами» не нагадувало колгосп, коли кожен хотів покерувати?

– Зовсім ні. Тоді напрямів діяльності було набагато менше, ніж сьогодні. Затверджували штат команди і ставки гравців, кадрові питання, купували костюми, відправляли на виїзд чи на збори... Але виникали і принципові питання діяльності клубу, щодо яких «рубалися» серйозно.

– У Радянському Союзі існувала подібна форма управління в якомусь футбольному клубі?

– Я не пригадую, чи в СРСР відбувалося щось подібне. Але форма управління «Карпат» на той час стала в чомусь унікальною. Тому що решта команд існували переважно багато років, і система виглядала так: начальник, головний тренер та голова профкому підприємства, за яким фактично закріпили клуб. Відомо, що «Карпати» відродили за народної ініціативи, тому й не дивно, що управління було народним. Крім того, юридично це чи не єдиний варіант для того, щоб клуб зареєструвати. Бо з дозволом для виступів у змаганнях проблем не виникло. Але тоді існувало таке поняття, як штат команди, тобто централізоване фінансування з Москви. А ці штати були чітко регламентовані за кількістю і всім роздані. І нам сказали, мовляв, якщо хочете грати, то гроші шукайте самі. Мене, як голову любителів футболу, відправили у відрядження до Дніпропетровська, бо першим госпрозрахунковим клубом у СРСР був «Дніпро». Потім я ще їздив на консультації до президента київського «Динамо» Віктора Безверхого. І Київ, і Дніпропетровськ дуже доброзичливо поставилися до «Карпат», тому допомогли і підказали багато. Коли розпочалася боротьба за відродження команди, то відкрили субрахунок, закріплений за тоді ще стадіоном «Дружба». Гроші з поміткою «На «Карпати» накопичували там. А коли вже створили клуб, то він мав свій рахунок.

За Шарана виторгували фантастичну суму

– Якими були джерела фінансування клубу?

– У перший рік утримання «Карпат» обійшлося у 600-700 тисяч рублів. Кошти надавали місцеві підприємства, насамперед завод «Електрон». Напевно, на той час гроші від продажу квитків були вагоміші для кошторису клубу. А от що суттєво збільшило доходи клубу вже за керівництва Мікльоша – це продаж Володі Шарана. За нього виторгували фантастичну на той момент суму – 1 мільйон рублів. До Львова приїхали вести переговори керівник «Динамо» Безверхий разом з Онищенком і Веремеєвим. Окрім президента «Карпат» Карла Мікльоша, у цій зустрічі ще брали участь Габор Вайда і я. Мікльош сказав: «Я розумію, що хлопцю треба рости. Але ми тільки відродили команду, тому допоможіть нам. Дайте хоч мільйон». Безверхий ледь з крісла не впав. Потім президент «Динамо» відповів: «Хотів би, щоб наші клуби дружили, і бажаємо підтримати команду. Не будемо сперечатися, чи коштує Шаран стільки чи ні. Але якщо я заплачу мільйон, а про це дізнаються інші клуби, то я потім не зможу купити жодного футболіста». Тоді Карло Владиславович переконав Безверхого, щоб, здається, 200 тисяч кияни нібито оплатили за Шарана, а решта надійшло через кілька місяців, як спонсорська допомога. І кількома траншами «Динамо» потім розрахувалося. Все надійшло на рахунок клубу. На той час в СРСР таких трансферів не відбувалося.

– Відомо, що «Карпати» їздили у закордонні турне на запрошення діаспори. Наскільки закордонна спільнота фінансово допомагала команді?

– Точно не можу сказати, бо займався іншими питаннями у клубі. Але думаю, що допомога була більше моральна, ніж реальна фінансова. Якщо кошти і перераховували, то вони не ставали визначальними. Казали, що тоді київське «Динамо» отримало якусь серйозну допомогу від діаспори за те, що деякий час виступало у синьо-жовтій формі… Що ж до «Карпат», то за президентства Богдана Кобрина на одну з конференцій клубу прийшли представники банку «Галицький» та їх німецькі партнери. Вони зробили дуже цікаву і конкретну пропозицію для співпраці, в результаті чого клуб отримав би чималі дивіденди. Однак оточення Кобрина спровокувало ситуацію, коли людей не лише не вислухали, але ще й образили, і вони залишили зал. А це вже приклад, коли сумнівні амбіції та недалекоглядність окремих людей ставали на перешкоді реалізації хорошої та креативної ідеї і суттєво пригальмовували ефективний розвиток клубу. Адже життя як тоді, так, до речі, і тепер невпинно рухається вперед, вимагаючи постійного прогресу та вдосконалення.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: