Розмова з минулим: Валентин Грегуль

08 червня 13:32
Переглядів: 167
ГРЕГУЛЬ

Після завершення кар’єри футболісти опиняються на роздоріжжі: лише незначна частина залишається у спорті в якості тренерів, агентів чи менеджерів. Решті ж доводиться себе шукати. І коли людина спроможна знайти себе у новій сфері діяльності та ще й на чужині, то це заслуговує на добрі слова. 

Валентин Грегуль народився у самому серці України, але славу здобув на її заході. Якщо у львівських «Карпатах» і чернівецькій «Буковині» він так і не став своїм, то в історії тернопільської «Ниви» та івано-франківського «Прикарпаття» наш герой займає дуже вагоме місце. Були в його кар’єрі і виступи у протилежній частині країни, де він не без успіху грав за донецький «Металург». 

Нині Валентин лише двічі на тиждень береться за старе, одягає форму і виходить на футбольне поле. Щоправда, поля ці знаходяться далеко за межами України, а робить він це у перервах між ремеслом будівельника. 

НЕДІЛЬНА ЛІГАКУРТКА «ЧЕЛСІ», ЗАПРОШЕННЯ ДЕМЯНЧУКА

– Валентине Миколайовичу, знаю, що нині живете в Лондоні. Як ваші справи?
– Дякую, на Туманному Альбіоні я живу вже протягом десяти років. Тут працюю на будівництві. Футбол у моєму житті займає тепер не так багато місця – аж два дні на тиждень. Один день присвячуємо тренуванням, а по неділях граємо в чемпіонаті. В Англії існує Sunday League, в якій ми беремо участь. Вона складається з п’яти дивізіонів. Наша команда виступає у найсильнішій лізі і переважно займає високі місця. Стабільно посідаємо друге-третє місце. Цього року, можливо, справи йдуть трохи гірше, ніж зазвичай.

– Де відбуваються тренування і хто виступає за вашу команду?
– Ми збираємося на штучному полі у Лейтоні кожного четверга. У нас в колективі більшість становлять українці, є також грузин і три молдовани. Свого часу за нас виступав відомий український футболіст Ігор Сушко, який колись грав за тернопільську «Ниву» і «Чорноморець» у вищій лізі. Нині грають разом зі мною Петро Шкварилюк, якого повинні пам’ятати вболівальники «Прикарпаття» і Петро Сокіл з луцької «Волині». Команда наша називається ФК «Нива».

– Не так давно в Лондоні була дуже відомою команда «USSR», за яку колись грали відомі українські футболісти: Ігор Біскуп, Олександр Салій, той же Ігор Сушко. 
– З Салієм я на зв’язку постійно, бачимося дуже часто. Біскуп і Сушко повернулися додому. Салій, наприклад, допомагав нашим хлопцям з виїздом на матч «Манчестер Сіті» – «Динамо». В «USSR» я грав, але зовсім трохи, адже вона існувала якраз тоді, коли я тільки приїхав сюди. На початках Салій організував мені оглядини в одній з команд нижчих дивізіонів. Але тільки-но вони дізналися, що у мене немає належних документів, наша співпраця завершилася. 

– В Лондоні існує стільки команд Прем’єр-ліги, що вибрати бодай одну улюблену не становить проблем. В якому районі міста живете і за який клуб вболіваєте?
– Матчі я відвідую рідко. Раніше ходив на матчі збірної України, яка грала на «Уемблі». Кілька років тому їздив у Манчестер і був присутнім на грі Ліги чемпіонів «Манчестер Юнайтед» з «Динамо». У нас багато хлопців люблять «Челсі». У мене вподобання інше – я люблю «Манчестер Юнайтед». Їздити на «Олд Траффорд» з Лондона для мене важко – п’ять годин треба витратити. 

– Але я бачив одну фотографію, на якій ви одягнені у куртку «Челсі»...
– Це так наді мною пожартували хлопці з команди. Вони знають, що я не люблю «Челсі».На дворі було холодно, тому вони спеціально одягнули мене у куртку лондонської команди і ще й сфотографували. 

– Як у вас виник варіант з поїздкою в Лондон?
– Мені допоміг Михайло Дем’янчук, відомий гравець тернопільської «Ниви» 90-их років. Він запропонував мені поїхати на заробітки в Англію. Відверто кажучи, я тоді не особливо розглядав варіант з продовженням футбольної кар’єри на любительському рівні. Розумів, що гроші тут будуть не особливо великі. Тим більше, що в Україні у мене були серйозні проблеми з хрящами, тому про футбол на високому рівні я мав забути.

– Про повернення на Батьківщину після десяти років на чужині не думаєте?
– На даний момент не планую. У мене зовсім недавно захворіла донька. У неї друга стадія захворювання на рак, тому я змушений бути тут. Сім’я залишається в Україні. 

– Наскільки важко вам було адаптуватися в новій країні?
– Перший рік було не по собі. Я ніколи фізично не працював. Футбол – це трохи інше. Я не мав навиків для роботи на будівництві. Раніше я не вмів копати фундамент. Максимум – це раз на рік поїхати до бабусі на картоплю. Тепер я опанував «tape jointing» – робота з пластбордовими стінами. Займаюся цим професійно вже сім років. Робота порівняно не тяжка. 

– Часу на спогади про футбольну кар’єру у вас небагато?
– Не можу сказати, що не згадую про минуле. Часто спілкуюся з екс-партнерами в соцмережах. Наприклад, з Владиславом Тернавським, Богданом Самардаком. Звичайно, що сумую. Мене рятує від нудьги той факт, що я граю у місцевій команді, а хлопці постійно запитують: «Розкажи, як було там, як гралося в тій команді...»

ІСПИТИКОЛТУНМІСЦЯ НА ДЕРЕВАХ

– Ви народилися у Білій Церкві, де й розпочали займатися футболом. Певна альтернатива у виді діяльності вас була?
– Я жив з батьками в самому центрі міста на березі річки Рось. На відстані п’яти хвилин ходьби від дому знаходилася місцева ДЮСШ. З вдячністю згадую свого тренера Олександра Кривого. Я весь свій час проводив на спортивних майданчиках, де грав у футбол і гандбол. Прийшов зі школи, портфель кинув і побіг на вулицю. Батько щодня заганяв мене додому о десятій вечора. 

– Де здобували свою футбольну освіту?
– Після восьмого класу настав час обирати, що робити далі. Тренер порадив не вступати до Київського спортінтернату. Сказав, що там великий конкурс і я можу не скласти іспити. В Київ я поїхав, але провів там лише одне тренування – з 40 абітурієнтів залишали лише 20. У число обраних я не потрапив і тренер порадив мені їхати до Львова. Зібрав речі і вирушив з батьком на захід. Після чотирьохденного перегляду мене взяли. Мені там дуже сподобалося і вже на третьому курсі навчання мене запросили до команди майстрів.

– У дрогобицькій «Галичині» ви дебютували у 17-річному віці. Ваші партнери була набагато досвідченішими: Василитчук, Фінкель, Гамалій, Саулевич, Венгринович. Як вас прийняли?
– Мені дуже сподобалася команда, у нас був справді добротний колектив. Ви ще не згадали про братів Валенків і Володимира Кухлевського. З Андрієм Валенком я жив у одній кімнаті. Мене прекрасно прийняли з перших днів і я багато навчився у старших товаришів. 

– 1992-го ви берете участь у прем’єрному чемпіонаті України. Тоді «Галичина» виступала у першій лізі. Яким був її рівень?
– Я ще встиг пограти у союзні часи і мені імпонував той факт, що в чемпіонаті СРСР були спарені виїзди. Наприклад, поїздки в азербайджанські Гянджу і Агдам були дуже цікавими. Подобалося їздити в Білорусь. В ті часи відкривав для себе нові місця, подорожував, знайомився з новими людьми. Хоча в українському чемпіонаті були свої переваги. Інша справа, що спочатку рівень його був нижчим.

– З «Галичини» вас запросили у вищолігову тернопільську «Ниву». Яким чином відбувся ваш перехід?
– 1992-го моя «Галичина» грала на Кубок з командою «Птахівник» з Великих Гаїв. У цьому селі базувалася «Нива». Після гри до мене підійшов віце-президент тернополян і запропонував залишитися на базі. Зі мною у Великих Гаях залишився Андрій Василитчук і литовський воротар «Галичини» Микола Ващилко. Футболістів «Ниви» у місті не було, тому ми три дні чекали на приїзд нової команди. По приїзді тренерський штаб запросив нас на індивідуальні бесіди. Після цього я підписав контракт з тернополянами. 

– Тодішній тренер «Ниви» Леонід Колтун має славу дуже жорсткого і справедливого тренера. Власне, прізвисько «Сталін» дали йому не лише через зовнішню схожість з диктатором. 
– Він був дуже жорстким до воротарів, адже свого часу грав у воротах. Після тренування Леонід Якович ще півгодини додатково працював з голкіперами. До мене він ставився прекрасно. Мені було важко пробитися у склад, адже на той час мені виповнилося лише 17, а на моїй позиції грав кандидат у національну збірну України Ігор Покидько. Боротьбу за місце в складі я виграв – Колтун цілком справедливо довіряв місце на полі тому, хто на це заслуговував. 

– Вашою рідною позицією був правий фланг оборони?
– В «Ниві» я розпочав саме там. Хоча бували матчі, коли діяв на протилежному фланзі. В «Прикарпатті» на екваторі кар’єри я грав на позиції останнього захисника. 

– Всі гравці тієї «Ниви», з якими доводилося спілкуватися, відзначають той факт, що у Тернополі був чудовий колектив. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?
– Сила «Ниви» була в колективі – однозначно. У нас було кілька молодих гравців і значна частина досвідчених гравців. Тернавський, Тяпушкін, Біскуп – основа команди. Старші гравці завжди підтримували молодь. В колективі був порядок. 

– Ще один кит, на якому трималася «Нива» – вболівальники. Чому «Динамо», «Дніпро», «Шахтар» і «Карпати» завжди важко грали у Тернополі?
– Було дуже приємно, коли з бази приїжджаєш на стадіон, а поруч з ареною безліч автобусів з області, з райцентрів. Виходиш з автобуса, а люди формують живий коридор. Дуже приємні відчуття. Вболівальники займали місця за воротами, на деревах... Якби ми програвали, то люди не ходили б на наші матчі. З іншої сторони, ми відчували підтримку. Цікаво, що трибуни заповнювалися не лише, коли в Тернопіль приїжджало «Динамо». На матчах з «Волинню» чи «Карпатами» також бували аншлаги. 

ДРУЖБА
 З КАНАПАДЗЕ, «КОПНЯК» ВІД СУШКАТРИ АСИСТИ НА ЯЩУКА

– У вересні 1992-го ви стали учасником матчу у Львові, коли перший свій матч у професійній кар’єрі провів Андрій Гусін. Молодий форвард вийшов на заміну і забив два голи наприкінці зустрічі, тим самим, приніс перемогу «Карпатам» над «Нивою» з рахунком 2:0. Спілкувався з багатьма учасниками того матчу, кожен з яких відзначав талант Гусіна. Ви ту гру пригадуєте?
– Саме той матч не пам’ятаю, але закарбувався інший поєдинок за участю Андрія. Він тоді грав за ЦСКА-«Борисфен». Андрій так нам дошкуляв, що в одному епізоді мій партнер Сергій Танасюк в боротьбі розбив обличчя Гусіну і його вимушені були замінити. Дуже настирним і сильним гравцем він був з хорошим ударом і дриблінгом. 

– 1994-го ви отримали запрошення до молодіжної збірної України, за яку зіграли лише один матч. Як все було?
– Я ніколи не звертав уваги на інтерес з боку інших команд і про збірну не думав. Одного разу до мене підійшов президент «Ниви» Володимир Аксьонов і сказав: «Додавай, бо за тобою стежить тренерський штаб «молодіжки». Так і сталося, я отримав запрошення і зіграв за збірну, щоправда, лише сім хвилин в матчі зі словаками. Команда у нас була хороша: Віталій Косовський, Ігор Лучкевич, Валерій Кривенцов, Олександр Шовковський. 

– Як на мене, то найкращими футболістами в новітній історії «Ниви» були брати Капанадзе. Завдяки чому Автанділ і Таріел вирізнялися з-поміж інших?
– З Капанадзе я жив на одному поверсі в Тернополі. Ми часто ходили одне до одного в гості. Про братів за межами поля можу сказати наступне – дуже хороші і порядні люди. Що стосується футбольних навиків, то за всю свою кар’єру я зустрічав ще одного такого футболіста. В «Галичині» я грав разом з Володимиром Кухлевським, який за манерою гри був схожим на Юрія Калитвинцева. Що стосується Капанадзе, то для них не було проблемою віддати точний пас чи пробити по воротах з будь-якої ноги. У нас була домовленість з Таріелом: «Валику, якщо в мене рух до м’яча, то давай діагональ мені за голову. Якщо я втікаю, то давай мені в недодачу». З такими висококласними футболістами було приємно грати. 

– Як у вас складалися відносини з суддями у 90-ті?
– Були тяжкі матчі, хоча загалом не можу сказати, що судили погано. Одного разу в Кривому Розі футболіст стоїть у двометровому офсайді, нам забивають гол, а суддя прапорець і не думає піднімати. Ще один випадок був у Тернополі, коли суддя на рівному місці призначив пенальті у наші ворота. Ігор Сушко тоді дав судді «копняка», але той не розгледів, хто саме це зробив. 

– Ще одна зірка «Ниви» тих часів – Олег Ящук. 1995-го в Донецьку «Нива» перемогла з рахунком 4:2, а молодий форвард відзначився хет-триком. Сергій Танасюк розказував, що все виглядало приблизно так – ви тричі подаєте, а Ящук тричі забиває...
– Добре пам’ятаю той матч, його не можна забути. З «Шахтарем» завжди було важко грати, особливо на виїзді. Після тієї гри мій одноклубник одесит Сергій Кочвар отримав запрошення в «Шахтар». Щодо голів Ящука, то всі вони були на різний смак. Одного разу я прострілив, а Олег зіграв у дотик. Потім Ящук вразив ворота у падінні головою. Певний період часу ми спілкувалися, але зараз втратили зв'язок. Домовлялися, що Олег приїде до мене з Брюсселю. 

– Наприкінці 90-их, коли президентом «Карпат» був Роман Гірник, велися розмови про можливий ваш переїзд до Львова. Мовляв, разом з Ігорем Яворським вам компанію складуть Ящук і Шищенко...
– Чесно кажучи, я не чув про такий варіант. Були варіанти з московським «Динамо». Казали, що їхні скаути приїжджали в Тернопіль. Втім все так і залишилося на рівні чуток. 

ЛЮДИ ПРЕЗИДЕНТАНА ТАКСІ НА ТРЕНУВАННЯКРИК ЯВОРСЬКОГО

– В одному з інтерв’ю Ігор Біскуп згадував про інший матч з «Шахтарем», коли «Нива» безвольно програла з рахунком 1:4. Кажуть, підозри впали на вас, Панкратьєвса і Кураєва. Останній щиро зізнавався мені, що жодних брудних ігор не вів. 
– Пам’ятаю той матч. Всі звикли звинувачувати лінію захисту. Якщо форвард не забив – нічого страшного, заб’є наступного разу. Помилки захисників бувають більш фатальними. В тому матчі я діяв на позиції останнього захисника. Моя совість – чиста. Я не боюся таких звинувачень. Після того матчу люди нашого президента, яких я можу назвати бандитами, везли мене в офіс і вимагали, щоб я зізнався в чомусь. Але мені не було в чому зізнаватися. Так, ми зіграли недобре, але матч не вдався всій команді, а не кільком окремим гравцям. 

– Леонід Буряк сформував «Ниву», яка досягнула небувалих раніше висот. Яким чином Леоніду Йосиповичу вдалося написати найбільш славетну сторінку в історії клубу?
– Прихід Буряка змінив у клубі практично все. Передусім, змінився побут. На тренуваннях ми повинні були мати охайний одяг, займатися у щитках і гетрах. Форма у всіх мала бути однаковою. Він створив дисципліну. За запізнення на тренування – штраф. Було таке, що ми виїжджали з бази у певний час. Буряк першим заходив у автобус і чекав. Коли годинник пробив час виїзду на стадіон, тренер казав водієві: «Зачиняй двері, поїхали». Неодноразово хлопці залишалися на базі і добиралися на тренування за допомогою таксі. 

– Ще один тренер, з яким вам довелося працювати в Тернополі – Ігор Яворський. Що скажете про нього?
– Про Ігоря Петровича також скажу лише хороші слова. Розпочинав він, як граючий тренер. Якщо ти простояв на полі хвилину чи дві і не борешся, то здіймався крик. Не виконуєш установку – готуйся до заміни. Він був нападником від Бога. Дуже добре грав головою. 

– В Тернополі стартувала ваша кар’єра пенальтиста, яку ви потім продовжили і в «Прикарпатті». З чого все розпочалося?
– Після тренування тренер оголошував список гравців, які виконували пенальті. На початках у «Ниві» було багато досвідчених гравців, тому я до позначки не підходив. З часом, коли я вжився в колективі, то став пробивати пенальті. Хоча мені більше подобалося виконувати штрафні удари. 

– Під час футбольного буму, який переживав Тернопіль у 90-ті, ви відчували народну любов у місті?
– На вулиці мене впізнавали, тому було приємно. Моя квартира знаходиться на відстані п’яти хвилин від стадіону. Тому після матчів разом з дружиною і дочкою ми йшли додому. Люди підходили, запитували, дякували. Це було дуже приємно. 

– Перед матчами сильно хвилювалися?
– Лише перед важливими, коли ми грали з «Динамо». «Нива» неодноразово псувала життя киянам. Доводилося півночі не спати і думати – як же стримати Шевченка і Реброва. 

ДОМАЛЬОВАНИЙ ПІДПИСВИМОГИ ОНИЩЕНКАХАРАКТЕР ЛЕОНЕНКА

– Після п’яти сезонів у «Ниві» ви переходите в донецький «Металург». Чому обрали цю команду? 
– За півроку до кінця контракту президента «Металурга» зателефонував мені і сказав, що хотів би бачити мене в команді. Ми з ним були на зв’язку, я помітив зацікавленість у своїх послугах. А ще подобалося, що в команді працював такий хороший тренер, як Володимир Онищенко. Перехід вийшов, на жаль, не дуже красивим. Контракт у мене закінчився, але начальник команди Ігор Бабінчук просто домалював за мене підпис у документі. Таким чином контракт з «Нивою» було продовжено на два роки і «Металург» змушений був платити за мене гроші, хоч я мав переходити у статусі вільного агента. 

– Олександр Мизенко, який грав разом з вами під керівництвом Онищенка казав мені, що Володимир Іванович був типовим динамівцем. Навіть, коли «Металург» двічі за сезон переміг «Динамо», то тренер заспокоював: «Не впадаємо в ейфорію, продовжуємо працювати». 
– Погоджуюся з Мизенком. Онищенко навіть після поразок не робив трагедій. Тренування у нього були важкі. Сам він був дуже спокійним. Онищенко повторював: «Мені потрібно від вас лише дві речі – стовідсоткова самовіддача на тренуванні і стовідсоткова самовіддача під час матчу. Далі робіть все, що хочете. Бари, ресторани, нічні клуби – це мене не цікавить». 

– В Донецьку вам також пощастило з колективом?
– Спогади справді тільки хороші. У всіх моїх командах були дуже хороші колективи. В «Металургу» була хороша команда. З жалем згадую півфінал Кубка України, коли за сумою двох матчів ми програли київському ЦСКА. Мали всі шанси вийти у фінал. 

– Наприкінці 90-их ви з’їздили у Чортків, де зіграли лише один матч за місцевий «Кристал». Що там не склалося?
– Мені випадково запропонували варіант з «Кристалом». Не пам’ятаю, проти кого я провів той один матч, але можу сказати, що мені там не особливо сподобалося. Відчув, що мені там не комфортно і поїхав з Чорткова. 

– Згодом ви стаєте гравцем ЦСКА. Чому обрали такий варіант?
– Я згадував про кубковий матч «Металурга» з армійцями. Після того поєдинку я, очевидно, приглянувся Володимиру Безсонову. До мене підійшов президент «Металурга» і сказав, що є ймовірність переїзду в Київ. Потім в Донецьку розпочалися фінансової проблеми і клуб вирішив, що мій перехід буде корисним для них. 

– На той час в ЦСКА вже не було армійських порядків?
– Ні, про армію нічого не нагадувало, звичайний футбольний клуб. Базувалися ми в Лісовому масиві в непоганих умовах. Клуб винаймав мені квартиру.

– Склад того ЦСКА так і хочеться назвати зірковим. Рева, Шкапенко, Закарлюка, Цихмейструк і, звичайно, Леоненко. Кар’єра Віктора наближалася до завершення...
– Бачу тепер Леоненка по телебаченню. Віктор любить багато говорити, його цікаво слухати. В побуті він був простим хлопцем. Кажуть, що він був зверхнім. Я цього не помітив. Беженар і Шкапенко також за спиною мали чимало здобутків, але поводили себе дуже порядно. Я жив неподалік від центру Києва і Леоненко мене часто підвозив. Жодних проблем, завжди добре ставився. На полі Віктор міг, звичайно, розказати... Була така вправа – прохід по флангу і подача в штрафний майданчик. Ставалося таке, що деякі футболісти подавали через три на четвертий раз і тоді Леоненка це нервувало. «Скільки можна? Коли вже нормально подаси?» Словом, емоцій було багато. 

ФІШКИ
 МОРОЗОВАТРАГЕДІЯ ХОМИНА

– У складі ЦСКА 1998-го ви брали участь у Кубку володарів кубків. Ірландський «Корк Сіті» виявився не таким вже й простим суперником.
– Це найбільш яскраві враження у моїй кар’єрі. В першому матчі я не грав, сидів у заміні, а ми програли з рахунком 1:2. Лідером ірландців був крайній півзахисник. Безсонов, коли ставив мене у старт на другий матч, не раз акцентував увагу на його швидкості. В першому поєдинку ми від нього натерпілися. В Києві ми зустрілися з ним на фланзі. Він не був дуже технічним, але мав шалений ривок. Тим більше, було слизько через дощову погоду. В захисті ми зіграли на «нуль» і пройшли далі.

– Шансів здолати московський «Локомотив» у 1/16 фіналу у вас майже не було?
– Суперник був набагато сильнішим. Юрій Сьомін мав у своєму розпорядженні сім чи вісім збірників різних держав. А ще досвідчені Джанашия і Бородюк. Шансів було справді мало.

– Наступною командою у вашій кар’єрі стало «Прикарпаття», куди ви також прийшли всерйоз і надовго.
– Невеликий період часу я провів у Олександрії. Далі отримав запрошення від Яворського і приїхав у Івано-Франківськ. Мені знову пощастило – хороший колектив, класні вболівальники. Мені здається, що тернопільські та івано-франківські вболівальники схожі між собою. Можливо, в Тернополі на матчі приходило трохи більше людей. 

– Про вашого екс-партнера, а нині експерта Віктора Леоненка ми вже згадували. А як вам працювалося під керівництвом ще одного експерта українського телебачення Сергія Морозова, що тоді тренував «Прикарпаття»?
– Також його кілька разів бачив по телебаченню. Він був хорошим тренером. У нас він використовував нову тактику, водив нас за руку по полю, пересував фішки, все детально розказував. Морозов відмовився від стилю гри, який я застав у Тернополі. При Сергієві Юрійовичу ми грали в лінію четвірками. Останній захисник, чотири оборонці в лінію, потім чотири півзахисники також в лінію і форвард. Певні плоди це давало і мені подобався такий стиль управління командою.

– Однак у сезоні 1999-2000 «Прикарпаття» все ж вилетіло у першу лігу. Шанси врятуватися були?
– Все залежало від фінансування. Було видно, що клуб неспроможний втриматися на плаву, підсилитися новими гравцями. Фактично, ми йшли на дно. 

– Той час був жахливим для Івано-Франківська, бо наприкінці вересня 1999-го в автокатастрофі загинув ваш партнер і легенда місцевого футболу Андрій Хомин. 25 вересня ви перемогли маріупольський «Металург» з рахунком 3:0, а через чотири дні сталася трагедія...
– Дуже добре пам’ятаю той день. Ми завершили тренування на стадіоні «Рух» і після матчу виходили з роздягалень до автобусу. Андрій товаришував тісно з Костянтином Сосенком і сказав йому: «Їдемо в кафе «Шершень», з’їмо шашлик». Костя відповів, що втомився і поїде додому. Прекрасно запам’ятав останній погляд Хомина... Андрій був хорошою людиною і для всіх нас це була трагедія. Знаю, що зовсім скоро він збирався стати одним з тренерів «Прикарпаття». 

– Разом з «Прикарпаттям» ви граєте у першій лізі, але згодом отримуєте запрошення від «Карпат». Хто ініціював ваш перехід?
– Достеменно не знаю, але чув, що в моїх послугах був зацікавлений Мирон Маркевич. Я зрадів, коли дізнався про можливість продовжити кар’єру у Львові.

– Як вам працювалося з Мироном Богдановичем?
– Мені подобався тренувальний процес і його вимоги. Погано граєш – сидиш на лавці. Показуєш хорошу гру – ти у складі. Все чесно і справедливо. Міг накричати за потреби. 

– Яким у спогадах залишився Львів?
– Дуже хороші вболівальники, чудове місто і гарний колектив. Спілкувався порівняно недавно з Андрієм Покладком, в соцмережах переписувався з Олександром Чижевським. Мене тоді підтримували одноклубники. Володимир Вільчинський добре страхував на полі. Саме місто я пам’ятаю ще з часів училища.

– Разом з вами в «Карпатах» грали нігерієць Едвард Аньямке і зімбабвієць Генрі Мутамбіква. Чим вони вам запам’яталися?
– Другого хлопця майже не пригадую, грав він за нас зовсім мало (якщо точніше – один матч – Авт.). Щодо Едварда, то він володів хорошим дриблінгом з нестандартним мисленням. В штрафному майданчику Аньямке міг пас «між ноги» дати. Ми не звикли до таких нестандартних рішень. Його гра була яскравою. 

– Рішення про завершення кар’єри далося вам важко і чому не хотіли залишилися у футболі?
– Спочатку я планував стати тренером, попрацювати з дітьми. Сезон я провів ще в «Буковині» і там зрозумів, що здоров’я не дозволяє грати на високому рівні. Підчас кожного тренування і гри я відчував біль в коліні. Саме тоді вирішив завершити виступи. 

– Ви слідкуєте за футболом на Батьківщині?
– Так, я фанат цієї справи. Встановив собі супутникову тарілку і дивлюся футболи. Підключив телеканал «Sky Sports» і дивлюся усі матчі. В інтернеті дивлюся матчі української ліги, а також провідних чемпіонатів Європи. Засумувати не встигаю.


ДОВІДКА

ГРЕГУЛЬ Валентин Миколайович

  • Народився 9-го грудня 1973 року в місті Біла Церква Київської області. Вихованець київського футболу. Амплуа – захисник.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 2001 р. Дебютував у матчі проти сімферопольської «Таврії» 11-го липня 2001 року. Загалом в чемпіонатах України зіграв за «зелено-білих» 11 матчів.
  • Грав за молодіжну збірну України.
  • Окрім «Карпат», грав за команди: «Галичина» (Дрогобич); «Нива» (Тернопіль); «Кристал» (Чортків); «Металург» (Донецьк); ЦСКА (Київ); «Прикарпаття» (Івано-Франківськ); «Буковина» (Чернівці).
  • Нині мешкає у Лондоні (Англія). Працює у будівельній сфері.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити