"Розмова з минулим": Володимир Тростенюк

05 лютого 08:30
Переглядів: 139
тростенюк

Цей футболіст по праву вважається легендою «Паміру» із Душанбе. Він залишив прекрасний слід у Харкові, де за 6 матчів не пропустив жодного голу. А ще про нього схвально відгукувався у своїй автобіографічній книзі Ринат Дасаєв. Щоправда, у Львові у Володимира Тростенюка не склалося – його доробок становить лише кілька матчів у останньому радянському вищоліговому сезоні «Карпат». Проте, незважаючи на це, Володимир Михайлович розпочав нашу розмову зі слів про львівських уболівальників: «Львів? О, чесне слово, там були найкращі вболівальники у Союзі...»

«У ВОРОТА СТАВ ВИПАДКОВО»

– Володимире Михайловичу, в силу певних причин в Україні про вас відомостей небагато. Більше того, часто можна натрапити на те, що по батькові ви не Михайлович, а Миронович. Словом, неточностей, на жаль, вистачає. Тому хотілося б почати нашу розмову з чистого листа – де ви народилися і як пройшли ваші дитячі роки?

– Народився я у Душанбе, столиці Таджикистану. Мій батько родом з України, з Житомирської області, хоча з матір’ю вони жили у Росії, у Саратовській області. Після війни вони приїхали у Душанбе. Саме там я народився, закінчив школу і вперше познайомився з футбольним м’ячем.

– Ваш інтерес до футболу виявився не дитячим захопленням, а справою всього життя. Більше того, ви не одне десятиліття займали пост №1 головної команди Таджикистану – «Паміру».

– Вперше у «Памір» я прийшов у вересні 1971-го року. Наступні 6 років я віддав цій команді. Далі була невдала спроба закріпитися у ленінградському «Динамо», пов’язана, перш за все, із армійською службою. Я повернувся у «Памір», у складі якого виступав до 1980-го року, коли поїхав до Львова, а потім і до Харкова.

– Стандартне питання, яке ставлять усім воротарям – невже не хотілося забивати голи?

– В моїй ситуація це випадковість. У 1966-му, коли я прийшов на місцевий стадіон «Спартак» на перегляд, тренери відрядили мене на лівий фланг захисту. Проте я трохи розгубився і зіграв не найкращим чином. Наступного дня всі діти чекали на тренера. Щоб не гаяти час, ми банально цілили у ворота, які залишалися вільними – ставати туди ніхто, звичайно, не хотів. Оскільки я був одним із наймолодших, хлопці запропонували мені одягнути рукавиці. Зробив я це без ентузіазму. Раптом хтось доволі непогано пробив, а я спіткнувся і полетів у калюжу і дивом відбив м’яч у стрибку. У цей момент позаду йшов тренер: «Ох, ми знайшли воротаря!» – гукнув він. З часом я «втягнувся» і мені воротарське ремесло сподобалося.

«МОЯ КАНДИДАТУРА РОЗГЛЯДАЛАСЯ НА ПОСТ ВОРОТАРЯ ЗБІРНОЇ»

– Не ображайтеся, але для більшості українців життя у Душанбе – справжня екзотика. Починаючи від місцевої кухні, закінчуючи традиціями. Це місто можна назвати «специфічним»?

– Мені важко судити, бо я там народився і провів не один десяток років. Душанбе – красиве місто з чудовими людьми. Не знаю, яка ситуація зараз, бо давно там не живу, але раніше мешканці були дуже доброзичливими. Футболістів у Душанбе особливо поважали. Навіть після того, як я закінчив кар’єру і приїжджав у місто у якості гостя, до мене добре ставилися місцеві жителі. Можливо, в Україні вони більш фахово розумілися на футболі, але відданості було не менше.

– У «Памірі» вам довелося виступати з відомими у тих краях футбольними особистостями: Геннадієм Черевченком, який провів у футболці душанбінської команди більше 500 матчів, Едгаром Гессом, який значну частину життя провів у Німеччині...

– Гесс – це мій товариш по житті, який неодноразово мені допомагав. Ми дружимо сім’ями, часто спілкуємося. З вищезгаданим вами Черевченком та, до прикладу, Валерієм Турсуновим зараз я майже не контактую – у кожного своє життя. А в ті часи, коли ми грали в одній команді, жодних проблем у спілкуванні не було.

– Про вас у своїй автобіографічній книзі писав Ринат Дасаєв: «Ще в Першій лізі я примітив у воротах душанбинського «Паміру» різкого, з хорошою реакцією Володимира Тростенюка. Він міг зіграти здорово, а міг виглядати невпевнено, мляво. Ті, хто знали його ближче, казали: «Здібний хлопець, але без воротарської школи. Та й характеру йому не вистачає». Крім «Паміру» Тростенюк побував у львівських «Карпатах», харківському «Металісті», але ніде не зумів переконати тренерів, що заслужив право на «перший номер». Недолік характеру, відсутність школи... Я вважаю, що ці прогалини – не лише вина воротаря. Значить, щось було упущено на самому початку. І, може, це якраз результат навчання «випробуваним методом».

– Я знав Дасаєва особисто, часто зустрічався з ним на полі, але не скажу, що ми товаришували. Просто були колегами. Про це мало, хто знає, але в ті часи, коли національну збірну СРСР тренував Микита Симонян, моя кандидатура розглядалася у якості воротаря для головної команди країни. У 1975-му році я перебував на піку форми, але ... Поруч зі мною не було людей, які могли мене підтримати, підказати, показати, як виглядає певна ситуація зі сторони. Більше того, одного разу факс на адресу клубу прийшов із викликом до збірної. Потім Іштван Секеч зізнався, що мої документи притримали і вирішили цю новину повідомити пізніше. Мовляв, у «Памірі» я був потрібен, бо мій колега Станіслав Карасьов міг самотужки не впоратися. Але зла ні на кого не тримаю, просто шкодую, що не відчув підтримки.

– У 1976-му році вищезгаданий вами Карасьов увійшов у історію – в матчі із кутаїським «Торпедо» у складі «Паміра» він вийшов на заміну у якості польового гравця. Це помилка у протоколі, необхідність чи якісь приховані вміння вашого колеги?

– Ситуація справді неординарна. Почну з того, що Карасьов мав певні здібності. Такий матч був не один, він кілька разів виходив у якості польового гравця. Можу помилятися, але, здається, Станіслав навіть одного разу гол забив. Про себе такого не скажу – у полі я допомогти нічим не міг (сміється – прим. Авт.).

«ЛЬВІВСЬКІ ФАНАТИ – ФЕНОМЕНАЛЬНІ ЛЮДИ»

– Гравцем львівських «Карпат» ви стали, очевидно завдяки тому, що екс-тренер «Паміру» Іштван Секеч, з яким ви були добре знайомі, очолив команду із Галичини...

– Саме так, до Львова я приїхав за тренером.

– На той момент у складі «Паміру» ви відіграли 8 сезонів. Не важко було відважитися на таку далеку подорож і кардинальну зміну обстановки?

– Для мене це було не перше прощання із домівкою. Пригадуєте, я певний період часу в ленінградському «Динамо» провів. Тоді у мене був шок і страх. А от до Львова їхав зі спокійною душею.

– Ваш дебют відбувся у матчі проти московського «Динамо». Пригадуєте той матч?

– Так, добре пам’ятаю. Він завершився нульовою нічиєю. Різкого переходу між Вищою і Першою лігами я не відчув. Більше того, мені навіть подобалося це нове випробування. У вищому дивізіоні футбол був цікавішим, він нагадував шахи, його варто було відчути. У Першій лізі акцент робили на силовий футбол. У Вищій лізі не було жодної команди, яка б грала нецікаво і копіювала чийсь футбол. Кожен клуб мав свій стиль. Зараз же футбол видається мені одноманітним.

– З ким ви товаришували у «Карпатах»?

– Спілкувався зі всіма, але близьким другом можу назвати Олексія Швойницького, з яким ми проводили все дозвілля. На той момент він був неодруженим, тому вільного часу було багато. Ваша звістка про те, що десять років тому Олексій трагічно загинув мене дуже засмутила. Просто не можу в це повірити.

– З-поміж шести матчів, проведених за «Карпати», особливо пам’ятним для вас, мабуть, є гра із «Зенітом» – ленінградці лише завдяки пенальті на останніх хвилинах змогли перемогти «Карпати».

– Почнемо з того, що одинадцятиметровий був повністю вигаданим з нічого. Суддя відверто помилився. Сам удар я міг парирувати, але мені не вистачило секунди...

– Які спогади у вас залишилися про місто і вболівальників?

– Ви знаєте, я грав у багатьох містах Радянського Союзу, але ніде не бачив таких вболівальників, як у Львові. Вони були поза конкуренцією. Кажу абсолютну правду. У Харкові також була непогана торсида. Львівські вболівальники жили футболом. Пригадую постійні зустрічі в парках, спеціальних місцях. Бувало й таке, що я підходив тихенько і слухав. Там стільки інформації можна було почути, що самі хлопці всередині команди не знали. Це феноменальна відданість своєму ділу.

– До міста звикли швидко?

– Львів мені дуже подобався, слів немає. Стара частина міста з прекрасною архітектурою. Не знаю, чи ще десь така краса є. Часто згадую Львів. Шкода, що мені довелося провести у цьому місті такий невеликий відрізок часу. Після того, як я покинув «Карпати», до Львова жодного разу не повертався. У 1989-му році була можливість працювати у Закарпатті, проте не склалося.

– Після того, як ви поїхали зі Львова вслід за Іштваном Секечем, наступною командою у вашій кар’єрі став харківський «Металіст». Там ви працювали під керівництвом колишнього тренера «Карпат» Євгена Лемешка.

– Колись я підрахував, що за весь час я працював під орудою 14 старших тренерів. Це і Сьомін, і Секеч, і Алескеров... Словом, багато хороших і кваліфікованих наставників зустрів. Але Лемешко – це феномен. Це людина, яку я безмежно поважаю. Бувало, сидів поруч з ним на лавці запасних і слухав, як він коментує гру. Він настільки смачно висловлювався. Про Лемешка двома словами не скажеш. Дуже шкодую, що у 1981-му році я повернувся у Душанбе.

– У Харкові у вас була прекрасна статистика – 6 матчів і жодного пропущеного гола...

– А ще за дублюючий склад за півроку я виймав м’яч із сітки лише двічі. Колектив у Харкові був одним із найкращих із тих, частиною якого я був. Той же Поточняк, Малько... Прекрасні люди. Якби можна було повернути час, то з «Металіста» я б нікуди і ніколи не йшов.

– У складі «Карпат» ви провели, напевно, менше матчів, ніж проти них... Особливо пам’ятні є у вас?

– У Львові було дуже важко виграти. Нам на передматчевих настановах завжди повторювали, що це переможець Кубка СРСР і перемога буде розцінюватися, як дуже вдалий результат. Пригадую матч, який «Памір» виграв з рахунком 1:0, а Степан Юрчишин не реалізував два виходи один на один зі мною. Він прекрасно бив у ближній кут, але я дивом зреагував. До речі, з того дощового матчу у мене навіть фотографія десь була вдома.

– У 1984-му році, коли ви знову повернулися у «Памір» відбувся матч, який називають побоїщем. Мовляв, у грі із кутаїським «Торпедо» гравці і вболівальники ледь не зруйнували стадіон...

– Щоб пояснити ситуацію із цим матчем, потрібно копнути глибше. У матчі першого кола була закопана сокира війни. На передматчевій установці нам дали завдання грати проти суперника агресивно. Словом, почали ми їх «трамбувати». «Торпедівці» терпіли, але пообіцяли, щоб ми готувалися до виїзду у Грузію. Коли ми приїхали в Кутаїсі на матч другого кола, то зрозуміли, що навіть вболівальники готові до зустрічі з нами. Бійка була такої сили, що ми навіть у готель не заїжджали. Сіли на автобус і чкурнули в аеропорт.

– Нині ви живете у Краснодарському краї. Чому покинули рідний Душанбе?

– У 1987-му році я попрощався з футболом. Мене запрошували у Другу лігу, але я не хотів грати у нижчих дивізіонах. Просто було нецікаво. Почав працювати у «Памірі», але на той момент в країні почались революційні процеси, що відобразилися на футболі. У мене дві дочки, тому я переживав за їхнє майбутнє. Мене запросили у Краснодар. Раніше грав за ветеранів, тренував дітей. Проте з ДЮСШ я пішов, бо мене не влаштовувало відношення керівництва. Складалося враження, що треба працювати для «галочки», а я до такого не звик.

ДОВІДКА 

ТРОСТЕНЮК Володимир Михайлович

Народився 4-го лютого 1954-го року в Душанбе (Таджикистан). Вихованець душанбинського футболу. Амплуа – воротар. Зріст – 184 см, вага – 78 кг. Перший тренер – Кудінов М.І. Кар’єра в «Карпатах»: 1980 рр. Дебютував у матчі проти московського «Динамо» 26-го червня 1980-го року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 6 матчів, пропустив 8 голів. Майстер спорту СРСР. Крім «Карпат», грав за команди: «Памір» (Душанбе), «Динамо» (Ленінград), «Металіст» (Харків). Нині живе у місті Слов’янськ-на-Кубані (Краснодарський край, Росія).

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити