"Розмова з минулим": Йосип Микуланинець

30 травня 20:30
Переглядів: 131
Йосип Микуланинець

Крізь сито «динамівського» дублю пройшло чимало талановитих футболістів. Через ряд як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів футбольний світ втратив не одного перспективного гравця. Потужним постачальником талантів у столицю було Закарпаття, де класні молоді футболісти зростали, мов гриби після дощу. Значна частина не змогла себе реалізувати і вимушена була шукати щастя в інших клубах. 

У нашій відвертій розмові Йосип Микуланинець згадує про конкуренцію у Києві, столичне життя, устрій у команді і втрачені шанси, а також розказує про свою нинішню тренерську діяльність. У невеликому закарпатському селі Йосип Йосипович віддає всього себе улюбленій справі. Каже, що вірить в особливу тренерську енергетику...

СЕЛЕКЦІОНЕР СУЧКОВВИРІЗКИ З ГАЗЕТЖИВІ ЗІРКИ

– Йосипе Йосиповичу, відомо, що ви народилися поблизу Мукачевого, у Новому Давидковому, що подарувало футбольному світу не один талант. Розкажіть, будь ласка, про свої дитячі роки.
– Перші кроки у футболі я почав робити у місцевому ДЮСШ «Колос» під керівництвом тренера Гаврила Степановича Кузьми. У Новому Давидковому виступала одна з кращих команд області, що носила назву «Колос». Я пройшов всі щаблі місцевого клубу – спортивна школа, юнаки і команда майстрів «Колос». Коли дебютував за основу, то мені було 16 років. Через рік наша команда виграла Кубок Закарпатської області. 

– Ваші успіхи не залишилися непоміченими...
– Так, мене запросила ужгородська «Говерла». А вже 1976-го мною зацікавилися представники київського «Динамо». Головна заслуга лежить на плечах селекціонера, відомого у минулому футболіста, Анатолія Сучкова. 

– Кажуть, що в «Динамо» запрошують лише раз. Ви, звичайно, від пропозиції не відмовилися?
– Вирішив спробувати свою долю і вирушив до столиці, де три роки провів у дублі «Динамо». У молодіжному складі став чемпіоном СРСР, вигравав з киянами срібло чемпіонату дублерів. За основний склад «Динамо» грав у товариських матчах і одного разу вийшов у офіційній грі на Кубок. Сталося це у матчі 1/16 фіналу проти рязанського «Спартака». У підсумку в тому розіграші «Динамо» виграло трофей. Було це 1978-го року. 

– Коли отримали запрошення, не боялися випробувань?
– З дитинства я вболівав за дві команди – «Динамо» і «Карпати». Коли 1975-го кияни здобули Суперкубок УЄФА, я марив «Динамо». Збирав всі статті, робив вирізки з газет. Уявіть собі, що я відчував, коли дізнався про запрошення. Пригадую своє перше тренування – виходжу на поле, а там Колотов, Блохін, Матвієнко... Ледве свідомість не втратив від кількості зірок. Хлопець з Нового Давидкового, що вісім місяців зіграв у «Говерлі» отримує запрошення в «Динамо»! 

– В команді було чимало ваших земляків. Наприклад, Матвій Бобаль...
– У нього ситуація була інша. Його забрали з Київського спортінтернату. Мене ж запросили з Ужгорода. В «Динамо» були неймовірні навантаження. Добре, що я від природи легко витримував таке – для мене не було проблем, пов’язаних з фізичною формою. 

– Як вас прийняли в зірковому колективі?
– Нормально. Я був звичайним сільським хлопцем і вів себе просто (сміється – Авт.). Мене прийняли непогано. Розумів, чого від мене чекають. Тим більше, в Київ я приїхав лише з однією метою – «пахати» на тренуваннях і під час матчів. 

– Як часто вас залучали до тренувань основної команди?
– Основна обойма становила 28 гравців. Участь у двосторонніх матчах приймав постійно. У розширених тренуваннях дублери також часто брали участь.

– 18-річний хлопець з села приїжджає до Києва. Вам вдалося втримати себе від різного роду спокус? 
– Я потрапив в одну з кращих команд світу. У мене банально закрутилася голова. Тепер розумію, що вчинив неправильно. Мені варто було рік-два набратися досвіду у першій чи другій лігах, обрости м’ясом. У мене була певна порція таланту, шалені фізичні здібності, але я відчував недостачу досвіду. 

– Відносини в колективі у «Динамо» вам подобалися?
– Жодних проблем не виникало. Зірковості надмірної не було. Навіть я, простий хлопець, спокійно ладив з Олегом Блохіним, сидів з ним за одним столом, спілкувався. Могли по-доброму «підколоти», але нічого поганого в цьому не було. Жарти були в основному на тему мого закарпатського походження і специфічної манери спілкування. 

– Ваша позиція на полі у «Динамо» зумовлювала виконання величезного об’єму роботи...
– Переважно я діяв на лівому фланзі – частіше в захисті, інколи грав у середній лінії. Тренери вимагали від мене, щоб я носився по флангу протягом всієї гри. Навіть без м’яча – таким чином я відволікав одного суперника на себе і зменшував насиченість захисників у центрі. 

– Навіть у дублюючому складі за «Динамо» грали серйозні майстри?
– Судіть самі – Бойко, Олефіренко, Бобаль, Балтача, Слободян, Таран, Сопко. Команда була дуже серйозною. 

– Освоїтися у Києві вам, очевидно, допомагали ваші земляки?
– Так, особливо мене підтримував Стефан Решко. Дуже допоміг і Федір Медвідь. Ми з ним не просто народилися у одному селі, а й на одній вулиці. 

– Федір Йожефович був трохи старшим вас...
– Він добре знав мого батька. А за «Динамо» Медвідь грав ще у 60-их. Сильно мені допоміг і Анатолій Пузач. Мушу визнати, що мені гріх скаржитися на ставлення зіркових одноклубників. Повторюся, був скромним, простим сільським хлопцем. Із працелюбністю у мене все було гаразд – міг 90 хвилин без перерви носитися по флангу. Про свою головну проблему я вже згадував – досвіду мені не вистачало. 


ВИПАДКОВИЙ СВІДОКАСТАПОВСЬКИЙЛЬВІВСЬКА ПІДТРИМКА

– 1978-го вас запрошують до збірної УРСР віком гравців до 20-и років. Ваші спогади про виступи у футболці збірної?
– В «Динамо» я грав зліва на фланзі, а у збірній Віктор Каневський відрядив мене закривати праву бровку захисту. Ми виграли турнір «Переправа», здолавши у фіналі збірну Москви. Склад у нас був хорошим: Таран,Бобаль, одесити Скрипник і Кобища, Дем’яненко, Михайлов, Журавльов, Куцев. 

– Після кількох сезонів, проведених у дублі «Динамо» ви таки вирішили змінити обстановку. Чому обрали «Карпати»?
– До Львова я вирушив разом із Матвієм Бобалем. Він добре знав наставника львівської команди Ярослава Дмитрасевича, який працював з Бобалем ще в інтернаті. 

– «Карпати» тоді також виступали у вищій лізі. Навіть попри переїзд з Києва вам вдалося втриматися на високому рівні...
– Львівська команда була дуже сильною. Мене чудово прийняли, проблем з адаптацією не виникло. Перехід з «Динамо» розцінював не, як крок назад. Розумів, що це вимушений вчинок, зумовлений відсутністю ігрової практики. 

– Однак ні ваша кар’єра, ні кар’єра Матвія Бобаля у «Карпатах» врешті-решт не склалися – Бобаль зіграв два матчі, ви на п’ять більше за земляка. Кажуть, що ви з Матвієм підтримали у ключовому конфлікті, що розгорівся у команді, не «ту» сторону...
– Саме так. Але говорити про це не можу. Напевно, не варто турбувати минуле. Можу лише додати, що шкодую про той випадок і впевнений, що міг принести зелено-білій команді набагато більше користі. 

– В березні 1980-го ви взяли участь у кубковому матчі, що відбувався в Ужгороді, де «Карпати» зустрічалися з «Динамо»...
– Ми програли з рахунком 0:1 завдяки голу Олександра Бойка. В одному з епізодів віддав пас Левку Броварському, який вийшов сам на сам з воротарем і не забив. Нас влаштовувала нічия. В такому разі ми виходили з групи в 1/8 фіналу. Зовсім скоро в колективі стався вищезгаданий конфлікт і я повернувся до Ужгорода.

– Але до того встигли дебютувати за «Карпати» в чемпіонаті...
– Мені дуже запам’ятався другий матч у вищій лізі проти московського ЦСКА, коли за рахунку 1:2 на останніх хвилинах я пройшов флангом і пробив по воротах. Не знаю, яким чином, але Володимир Астаповський потягнув мій удар.

– Після тієї гри газети згадували про якийсь вибух. Мовляв, наприкінці гри на поле кинули вибуховий пристрій. Було таке?
– Чесно кажучи, деталей не пам’ятаю, але така історія мала місце. Можу лише сказати, що у Львові завжди були заповнені трибуни і дістати зайвий квиток на матч «Карпат» було проблематично. 

– Де краще вболівали – у Львові чи в Києві?
– Непросто на таке відповісти. Але мені здається, що у Львові підтримка була більш яскравою і потужнішою. 

– Через місяць після дебюту на вашу долю випадає справжнє випробування – до Львова приїжджає один з лідерів чемпіонату, мінське «Динамо».
– І ми їх перемагаємо з мінімальним рахунком! Я вийшов на заміну наприкінці матчу і грав на позиції переднього захисника. В наступному турі ми грали проти київського «Динамо». І мене знову ставлять на цю позицію. Мені не варто було погоджуватися, вона була мені чужою.

– Відчували себе невпевнено?
– Я просто не комфортно почував себе на позиції переднього захисника. У мене не було вибору, тому вирішив грати там, де сказав тренер. Ми програли без шансів – 2:4 і я відчуваю вину у пропущених голах. 

– «Карпати» лише на сезон вийшли у вищу лігу. Команда з такими гучними іменами не змогла втриматися в еліті. В чому справа?
– Ми мали потенціал і могли зберегти місце у «вишці» - раз плюнути. Але сталося це непорозуміння в колективі. Ми гідно грали з усіма суперниками. Навіть зі «Спартаком». Програли у Москві лише завдяки тому, що Ярцев, Гаврилов, Романцев, Хідіятуллін і Черенков возили нас на штучному полі. А у Львові в другому колі так узагалі виграли в москвичів. 

– Кого вважаєте найсильнішим гравцем тогочасних «Карпат»?
– Наш секрет був у тому, що всі були приблизно одного віку: Саулевич, Думанський, Батич. Найбільше мені подобалася гра Юрія Дубровного. А ще виблискували зірки Баля і Юрчишина. Відзначив би і свого земляка Василя Щербея, з яким я ще разом грав у «Говерлі». Нас запросили до Ужгорода в один день – мене з Нового Давидкового, а його з Жденієвого. На жаль, Василь трагічно загинув у молодому віці. 


ЛЕНДЕЛЗОЛОТІ ВЕТЕРАНИТРЕНЕРСЬКА МАГІЯ

– 1981-го ви повертаєтеся додому у «Говерлу». Розчарування не було?
– Хоч я не закріпився у командах вищої ліги, але вдома був дуже щасливим і полюбляв грати у рідній команді. Мав особистих вболівальників, які приїжджали і з Нового Давидкового, і з Мукачевого. Гроші для мене значення не мали. Звичайно, трохи шкодував, що не затримався у «Карпатах», адже просто потрапив у команду не в той час. 

– В Ужгороді на ваших очах народжувалася зірка В’ячеслава Лендела. Майбутньому лідеру «Карпат» виповнилося лише 18, коли він став гравцем «Говерли»... 
– Славіка в «Говерлу» запросив Ернест Кеслер за моєю рекомендацією. Лендел розпочинав кар’єру в Рахові. Одного разу я грав проти його команди і звернув на нього увагу. Талант цього хлопця не можливо було не помітити. Перед «Карпатами» Славіка запрошував Валерій Лобановський. На заваді кар’єрі в Києві стала армія – так Лендел залишився у Львові. У нього був геніальний талант, проте Славік мав один недолік – був занадто флегматичним. Часто бракувало серйозності у відношенні до справи. Нині, як ви знаєте, він живе у Сполучених Штатах.

– В «Говерлі» ви також грали разом з В’ячеславом Медведем. Ще один ваш земляк?
– Так, він також із Нового Давидкового. Після «Говерли» Славіка запросили в московський ЦСКА, потім він грав за «Металіст». Медвідь – цімбор, тобто друг, мого брата. Ми посприяли його запрошенню в Ужгород. В той час існувала квота для молодого гравця, під яку підпадав саме Славік. Я також посприяв тому, що в «Говерлу» перебрався Олександр Еней, що згодом також грав у Харкові і угорських клубах. 

– Ви дуже рано закінчили професійну кар’єру футболіста...
– Сталося це тоді, коли мені виповнилося 26 років. Виникло певне непорозуміння з керівництвом «Говерли» і я вирішив піти з команди. Тривалий час грав за Нове Давидкове у чемпіонаті області. Провів там шість сезонів. Коли мені було 35, то Матвій Бобаль запрошував назад в Ужгород. Але я грав за сільські команди, відчував, що рівень не потягну. Грав за Дубрівку, Концово... Від села Великі Лази отримав запрошення, коли мені виповнився 41 рік. Грав за команду з цього села аж до 50-ти років в чемпіонаті Закарпатської області. 

– Крім досягнення найстарший гравець чемпіонату області, якісь трофеї завойовували?
– Виграв Кубок області і як граючий тренер 9 разів став чемпіоном міста Ужгорода. 

– За ветеранські команди також грали?
– З мукачівськими «Карпатами», в яких виступаю вісім років, 2009-го став чемпіоном України серед ветеранів. В Умані ми обіграли у фіналі одеситів і здобули трофей. Здобували також срібні і бронзові медалі. Наприкінці жовтня ми знову стали чемпіонами України в категорії «за 50 років». У фіналі обіграли команду з Чернівців. У півфіналі, до речі, перемогли команду «Аміко» з Житомирщини завдяки моєму голу.

– Судячи з ваших досягнень, продовжуєте займатися футбольними справами?
– Куди ж я без футболу? На даний момент треную дітей в Ужгородському районному ДЮСШ. Крім того, очолюю дорослу і дитячу команду із села Великі Лази, що грає на першість Ужгородського району. А ще їжджу по області і шукаю молоді таланти.

– Зараз на Закарпатті з ними біда. Достатньо глянути на нинішню «Говерлу». Свого часу ваш край був одним з головних постачальників висококласних футболістів у «Карпати» і «Динамо». Що сталося тепер?
– Повірте, в кожному селі є талановиті хлопці. Вся проблема у відсутності розвитку. Таланти в’януть, як квіти. Не доростають до високого рівня. 

– В Інтернеті бачив відео, як ви проводите установку підопічним у Великих Лазах. Вашій емоційності можете позаздрити навіть мексиканець Мігель Еррера...
– У мене своєрідні принципи. Коли розпочинається гра, то я вважаю себе 12-м гравцем. Енергетично я перебуваю на полі. Входжу в транс... Потім я змушений відходити від цього кілька годин. Моя енергетика допомагає команді. Вірю, що можу притягнути м’яч у ворота (сміється – Авт.).

– Кричите сильно?
– Так, сильно. Я віддаюся футболу, мені здається, що я на полі. Навіть на тренуванні з дітьми вкладаю душу. Це забирає багато емоцій. 

– Ви працювали під керівництвом багатьох тренерів. Використовуєте їхні напрацювання?
– Взяв щось від Лобановського, щось від Секеча, Ванзела, Шандора, Пфайфера, Кеслера. Сподіваюся, що останнього слова в тренерській діяльності ще не сказав. Адже я дуже люблю футбол, віддаю йому всю душу і весь свій час. 


ДОВІДКА

Микуланинець Йосип Йосипович

  • Народився 7-го січня 1959 року в селі Нове Давидково Закарпатської області. Вихованець закарпатського футболу. Амплуа – лівий півзахисник. Зріст – 176 см, вага – 71 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1980 рр. Дебютував у матчі проти ростовського СКА 3-го квітня 1980 року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 7 матчів. 
  • Викликався до збірної УРСР (1978).
  • Окрім «Карпат», грав за команди: «Колос» (Нове Давидково) 1975; «Говерла» (Ужгород) 1976/77, 1981; «Динамо» (Київ)-дубль 1977/79; «Закарпаття» (Ужгород) 1982/85.
  • Чемпіон міста Ужгорода, володар Кубка Закарпатської області, чемпіон України серед ветеранів. 
  • Нині живе в Ужгороді, тренує дітей в Ужгородській районній ДЮСШ і команду села Великі Лази(Закарпатська область).
За матеріалами: fckarpaty.lviv.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити