Руслан Мостовий: лідером я не був, лідером була уся команда

09 грудня 16:30
Переглядів: 176
Руслан Мостовий

Правильно обирає позицію, добре грає головою, володіє прекрасною  технікою та ніколи не дозволяє емоціям брати верх. Коли треба, вміє і знає як заспокоїти партнерів, тому він є капітаном команди. Дуже світлий, порядний чоловік, з тих гравців, на яких, як правило, тримається колектив. До вашої уваги друга частина інтерв’ю з головним тренером «Руху» Русланом Мостовим, футбольний талант якого помітити та розкрити змогли лише за межами України. 

Руслане Івановичу, то як виник у Вас потяг до футболу, з чого усе розпочиналося?

Я ріс у селі, тож футбол був чи не єдиною втіхою. На пасовищі поставили ворота та зранку до ночі ганяли м’яча. Залишали улюблену гру лише через батьків, які кликали поїсти. І то я вже не пам’ятаю, може я і не їв (сміється). Хтось приніс хліб, розірвали його, пили з озера, там жаби квакали, але спрага брала своє.

Як батьки поставилися до Вашої професії? 

Я доволі добре вчився у школі. Мені надсилали завдання з фізико-математичної школи, і я їх успішно виконував. Тож батьки сподівалися, що піду науковою стежкою тата. Бо він у мене дипломований спеціаліст з двома вищими освітами. Однак я обрав футбол, тож доходило до сліз і доводилося навіть тікати з дому.

Руслане,  Ви закінчили училище олімпійського резерву. Туди було не так легко потрапити?

Коли грав за збірну області, мене мабуть помітили та запросили в училище. До речі, наш спецклас переміг у тоді популярному турнірі «Шкіряний м’яч». Ми їздили на фінал до Москви. Пригадую, як замість туристичних подорожей просив, щоб нас відвезли до Тарасівки на тренування «Спартака», який очолював легендарний Бєсков. Мене вразило як футболісти в один дотик творили дива на полі. Повірте, споглядати таких майстрів - це не лише насолода. Тоді я по-новому поглянув на футбол. Бо у нас тоді умов не було взагалі. Взимку сніги місили, влітку кудись викликали, трішки пограли. У нас розвивали більше фізичні навички, психологію - словом, футболу було мало. Між іншим, мені тоді пропонували залишитися у московському клубі. Але я не наважився у такому віці змінювати життя настільки кардинально.

Тим не менш, молодь мала вибір. Після закінчення училища Ви перейшли у кам’янкобузькі «Карпати».

Так це були мої перші кроки. Згодом команда переїхала до Стрия, але я не мав місця в основі. Тож пристав на пропозицію жидачівського “Авангарду», який на той час виступав у перехідній лізі. Тренером тоді у нас був Віктор Ходукін.

ФУТЗАЛЬНИЙ ДОСВІД

У жидачівському «Авангарді» Ви провели чотири сезони. Там відбулося ваше становлення як футболіста, але паралельно Ви виступали за футзальну «Україну». Як вдавалося поєднувати ?

Ви собі можете уявити: ігри підлаштовували так, аби я встигав.   Роман Мелех почав створювати цю команду. Задатки технічні я мав, тож легко вписався у цю команду. Пригадую, Романа Зуба дискваліфікували у «Легії» і він приєднався до нас. Роман дуже технічний футболіст, і це попри його високий зріст. Я тоді у нього багато чого навчився. В 1996 році мене запросили у збірну. Ми вирушили на Кіпр і перемогли бразильців. Пригадую, після матчу прийшов темношкірий гравець з мапою і каже: «Покажіть де ця Україна є».

Що собою уявляв тоді футзал?

У нас було шість гравців.  Навіть не пригадую чи було двоє воротарів. Дотепер вважаю: цей вид спорту для лінивих, адже більше двадцяти метрів на максимальній швидкості не пробіжиш. Зараз уже трохи інакший рівень, є тактика на гру. Тоді було все просто: обіграв один в один і виходиш два в три, далі гол, або ні.     

Чим запам’ятався жидачівський етап кар’єри? 

Я тоді був наймолодшим у команді. Тренувальний процес не був щоденним, але він відбувався. Почувався там комфортно, тому що тренер мені довіряв. Як поставив одразу в основний склад, так я і грав юнаком. Ще у цей період познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Я із Гніздичева родом, як і вона. Разом виховуємо доньку.

Із перехідної ліги Ви потрапили одразу до вищої. Івано-франківський «Спартак» тоді був міцним горішком?

Так, я прийшов у команду, де грали знанні майстри Іричук, Матвіїв, Ватаманюк та інші. Я і Роман Максимюк були наймолодшими. У цей період мені запам’ятався тренер Віктор Колотов. З його приходом зміцнилася дисципліна, виникла тактика. Тож наша перемога над «Шахтарем» з рахунком 2:1 багатьох стала шоком.  

ВИХОВНИЙ ПРОЦЕС

У «спартаківський» період Вас часто віддавали в оренду до команд нижчих ліг. Чому?  

Можливо, у мене складний характер, багато в чому сперечався з керівниками клубу. І мабуть у такий спосіб намагались мене виховувати. Тому і були такі маршрути: Чортків, Бурштин, Хмельницький, Рогатин. Ну а між ними повернення до «Спартака». 

Конфлікти виникали в якій площині?  

У футбольній. Я хотів більше інформації і адекватних пояснень. Казали, що у мене немає швидкості, тож я не потрібен. Про це прекрасно знаю, бо швидкості мені бракує від природи. Але чим можу бути корисним, це вже мені розповів Красножан у Росії.

Яким Вам тоді запам’ятався чемпіонат України?    

Чемпіонат був цікавим. Старше покоління завершувало кар’єру, на арену виходила молодь. Я тоді не розумів футболу і усвідомлював це. Мені бракувало знань. 

СВОЯ КОМАНДА ЗА КОРДОНОМ

Руслане Івановичу, як так сталося, що Вас - гравця рогатинського «Техно–Центру» - запросили до першої російської ліги, а саме до «Спартака» з Нальчика.

Це все розпочалося з Франківська. Я зазнав травми у виїзному матчі з «Шахтарем». І тоді ж нашу команду прийняв Анатолій Заяєв. Коли він прийшов, то сказав, що травмовані футболісти йому не потрібні. Розумієте, такі фахівці зазвичай беруть колективи другої ліги лише під найвищі завдання. Тож я опинився в Рогатині. І ми знову зустрілися. Заяєв привіз підопічних на матч із нами. А після гри захотів мене бачити у своїй команді. Кажу, я ж у вас був, мене відправили в оренду. Згодом він мені зателефонував і запитав чи не хочу грати у Росії. На що я відповів: хочу грати лише у футбол. Тоді був варіант мене продати до клубу з Астрахані. Я вирушив на його збори, які відбувалися у Криму. Допоки чекав на них, приїхав «Спартак» з Нальчика. Там якраз відбулася зміна на тренерському містку. Колектив очолив Софербі Єшугов. Мені запропонували спробувати свої сили у цій команді. На початку було дуже важко, я не витримував фізичних навантажень, падав, мені було зле, з мене сміялися. Але тренер це розумів та бачив у мені щось футбольне. Після першого збору ми перемогли усі українські команди. Так я уклав контракт зі «Спартаком». Згодом були збори на Кіпрі, ми грали проти «Астрахані» - тоді я забив їй третій м’яч зі штрафного. Мене пробували переманити і  пропонували у п’ять разів кращі умови. Але марно. Під орудою Єшугова нам важко складалося на початку: вдома перемагали, в гостях втрачали очки. Найважчими були довготривалі і постійні перельоти.

Як Вас прийняли у Нальчику?       

Там дуже добрі і гостинні люди. Після ігор мене забирали, ми їхали за місто, в гори та спеціально кололи барана. У нас традиція така: перед чемпіонатом притягнути барана на стадіон, викопати ямку та пустити йому кров, щоб Бог побачив. На Північному Кавказі люди живуть за звичаями своїх дідів, і насамперед має бути повага до старших. Там не дай Боже, якщо щось сталося, то хлопець благав батькові про це не казати. І ладен на все, аби той не дізнався про його провину. Там люди не дуже полюбляють працювати, свої статки мають завдяки природним ресурсам.

Ви провели там шість років. Мабуть, найбільш пам’ятний прихід на той час невідомого наставника Юрія Красножана.

Це збіг обставин. Коли Єшугов перейшов у «Кубань», у пріоритеті у нас було двоє помічників. Виникали вагання - кого призначити головним тренером. Тоді, коли мали летіти на збір, виникла конфліктна ситуація. Можливо, між ними, хоча ніхто цього і не озвучував. Кожен мав амбіції. Одного підтримував Прем’єр-міністр республіки, другого - Президент. А керівник клубу вирішив тренера дубля поставити. Ось так Юрій Анатолійович Красножан і отримав свій шанс. На зборах у мене футбольний менталітет змінився. Все було інакше: багато тактики, чимало розмов, ми всім програвали. Тренер нас змушував стояти лініями 4-4-2, і ми пропускали по сім голів.  А він на це не звертав уваги, адже знав що робить. Та коли почали виступати у чемпіонаті, в офіційних матчах уже дуже мало пропускали.

Можливо це і допомогло Вашій команді вперше в історії вийти до Прем’єр-Ліги?

Тоді у «Кубані» були високі завдання, «Динамо» з Махачкали ставило найвищі цілі, «Луч Енергія» з Владивостока взагалі мала неймовірні умови для вирішення серйозних завдань. Ми вийшли за грою, адже нам було важко забити, а ми свій момент завжди знаходили. Це заслуга Красножана. То була тренерська перемога, наша роль мінімальна, це все завдяки йому відбулося.

Від дебютантів зазвичай дива не чекають. Але Ви наробили галасу у російській Прем’єр-лізі. Після першого кола команда фінішувала третьою, за підсумками чемпіонату дев’ятою. З огляду на на ваш бюджет, кадровий потенціал та реалії російського футболу це був хороший результат.  

Перед стартом чемпіонату, звісно, хвилювалися. Уже у першому матчі з ЦСКА ми мали брати очки, якби не арбітр, який вигадав штрафний на 94-й хвилині. Далі була виїзна нічия зі «Спартаком», після чого ми повірили у власні сили і команда від матчу до матчу додавала.

Ви були капітаном цієї команди, одним з її лідерів.

Лідером я не був, лідером була уся команда. Ми дружили усім колективом, сім’ями збиралися після матчів та вирушали в гори. Пригадую, Джудович прийшов з «Волині» і каже: «Я в такий футбол грати  не вмію». А Красножан у відповідь: «У тебе завдання виграти м’яч на другому поверсі, опустити його вниз і віддати пас в ноги Мостовому». Ще один момент - ми всі разом жили, хто на базі, хто на квартирі. Нальчик - це невелике місто, як називають Бермудським трикутником. Стадіон, база і кафе - у такому трикутнику ми всі й збиралися. Умови скромні, в інших клубах у двадцять–тридцять разів кращі. Але те, що нам обіцяли, все виконували. Перемогли - наступного дня прийшов хлопчина з валізкою і все обіцяне роздав хлопцям.

У Нальчику - найкращий етап Вашої кар’єри? 

Гадаю, так.

Ви були улюбленцем Красножана та місцевих уболівальників. Утім несподівано наважилися перейти до команди з Томська. Згодом в одному з інтерв’ю ось що сказав Юрій Красножан про цей перехід:   «Ті, хто йшов зі «Спартака» у статусі потенційної зірки, так і не змогли проявити себе у нових командах. Однак в кожному випадку є свої причини. Руслан Мостовий, наприклад, був уже віковим гравцем. У Нальчику він може до цього часу вже і не грав би, але я все одно хотів би, щоб він залишився у команді. Він дуже чистий, порядний чоловік, з таких гравців, на яких, як правило, тримається колектив. Цього нам зараз не вистачає. Русік, який перейшов у «Том», можливо, отримає грошей більше. У Нальчику  йому потрібно ще років п’ять грати, щоб заробити їх. Однак напевно, через те що там команда перебудовувалася, потрібні інші футболісти, більш швидкі, тож мабуть і не заграв». Це була пропозиція від якої не відмовляються?

Був такий футболіст опорний Діма Мічков. Він одразу сказав, що не залишиться у команді. Зателефонував мені і каже: «Нам потрібен центральний захисник». Та передав тренеру трубку. Той розповів мені про такі умови, що я перепитав у Дмитра, мовляв, це серйозно? Я пішов до наших керівників і поставив питання руба: якщо ви мені хоч половину із запропонованого зможете дати, то залишуся. Хоча потім, коли вже уклав контракт, Юрій Анатолійович на турецьких зборах прийшов до мене в готель і сказав: «Я готовий запропонувати тобі такі самі умови, як у Томську». Я відмовився, бо моя зарплата була неадекватною по відношенню до моїх партнерів. Можливо, і виникали десь образи і мені було доволі важко на душі. Однак Нальчику віддав шість найкращих років. У мене був контракт за схемою «1+1», я міг іще залишатися. Але втомився від тривалих перельотів. Траплялося, був у Стамбулі, дивлюся, чартер до Тернополя, місць немає, дав 300 доларів пілоту, сів до нього в кабіну і полетіли. От так, щоб на кілька днів додому і одразу назад. 

Підтримуєте з Юрієм Красножаном стосунки? 

Так десь місяць тому він телефонував мені, спілкувалися на різні футбольні теми.

У Вас в Росії залишилося дуже багато друзів. Як ставляться вони до подій в Україні?

Вони там все розуміють. З Томська мені телефонують, кажуть, що не вірять тамтешній пропаганді. Прекрасно усвідомлюють, що це політика і комусь це вигідно. Мене кличуть в гості, але як можу туди вирушити? Мій брат був на фронті. Хоча до мене мають завітати нормальні друзі з Росії, вони їдуть до нас із задоволенням.

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

Після успішного російського етапу кар’єри Ви повернулися в Україну і знову Вас гостинно зустріло Івано-франківське «Прикарпаття».

Степан Матвіїв був тренером, він власне мене і запросив. Команду в основному сформували з випускників шкіл. Знаєте, були хороші моменти, хоча все закінчилося сумно. Обіцяні умови не виконувалися. Наступний мій крок - прийшов до президента і сказав, що так далі не можу. В роздягальні мене здивували хлопці, які попросили допомогти написати листа до КДК ФФУ, щоб повернути кошти. Ви знаєте, у той момент я в них побачив таку надію, тож погодився. І ми вирішили ризикнути. Усім колективом написали листа, ввечері я його відправив у Київ, а вранці мені телефонують зі столиці. Мовляв, Руслане Івановичу, маємо інформацію, що Ви підбурюєте футболістів та змусили їх писати листа. Потім мені хлопці розповіли - вони ж усі навчаються у Нафтогазовому університеті - усіх викликали, запросили генерала і погрожували забрати в армію. Тож вдалося юнаків залякати. Аби отримати атестацію на наступний сезон, їм потрібен був мій підпис. Керівники «Прикрпаття» привезли мені гроші, довго вмовляли, а я спеціально затягував час із документами. Мовляв, якими ж потрібно бути клоунами, щоб так з людьми чинити? Вони з цим цілковито погоджувалися: «Так, ми клоуни! Тільки підпишіть». Ви уявляєте, наскільки низько вони впали, щоб отримати підпис. Я плюнув на це все, підписав папери, і так завершився цей етап кар’єри.

Далі була на той час першолігова луцька «Волинь» і робота під керівництвом одіозного Віталія Кварцяного.

Ні, далі я ще чемпіоном Львівської області став зі «Східницею». Потім дзвінок від Володимира Журавчака, це як постріл в голову. Каже: «Давай, приїжджай, у нас завдання вийти у Прем’єр-Лігу». Переживав чи я там витримаю. Приїхав і одразу тренування у жилетах, три підряд сім по п’ятдесят. З Кварцяним мав лише один інцидент. На тренуванні виник конфлікт з бразильцем Кану, я не стримався і вдарив його. Кану на час -найвисокоплачуваніший футболіст.  Після цього мене Кварцяний вигнав, я сів у машину і поїхав. Але ще не дістався додому, коли він мені зателефонував і запросив на передматчеве тренування.  

Які враження у Вас залишилися від тренера Кварцяного?    

Він уміє з людей витискати максимум. Тренування - це каторга, а на гру ти маєш виходити із задоволенням.

Але повернутися до елітарного дивізіону разом з «Волинню» Вам не судилося?

Тоді усі хлопці переукладали контракти. Я підійшов до Кварцяного, щоб мої умови переглянути, утім ствердної відповіді не отримав. Тож обрав інший варіант і поїхав до ужгородської «Говерли», яку очолював Ігор Гамула.

Ще одна яскрава постать у Вашій кар’єрі ?

Я його знав особисто, багато спілкувалися про футбол. Хотів почерпнути тренерського досвіду, але на жаль, цього з різних причин не сталося.

Під завісу кар’єри Ви ще за футбольний клуб «Львів» встигли пограти. На жаль, це був його останній сезон у професійній лізі. Після цього «Львів» припинив своє існування.

На жаль, тоді у клубі існували серйозні фінансові проблеми. За суттю, у нас нічого не булоне вистачало основного – світла у кінці тунелю.

Насамкінець, хотів би у Вас запитати про табу на інтерв’ю. Коли Ви були гравцем, то нечасто спілкувалися з журналістами. Ось що свого часу писали російські колеги: «Руслан Мостовий продовжує мовчати! Після переможного гола зі штрафного у ворота ярославського «Шинника», захисник нальчицького «Спартака» знову не залишив шансів журналістам на інтерв’ю . На відміну від своїх колег і однофамільця Олександра Мостового, Руслан не спілкується з пресою взагалі. За сім років кар’єри у «Спартаку» його інтерв’ю з’явилися двічі, і то виявилися вигаданими.  Але це єдиний недолік   Руслана (а може й навпаки), в решті на нього нарікань не може бути. Він чітко грає головою, добре читає гру, володіє дивовижною технікою і ніколи не дозволяє емоціям взяти гору над собою. Коли треба, вміє і знає як заспокоїти партнерів, тому він є капітаном команди». Так чому ігнорували журналістів?

З журналістами, я не спілкувався, адже щоб говорити, треба заслужити. Я казав завжди: закінчиться чемпіонат, виконаємо завдання, тоді і поговоримо. Потім поїхав у відпустку, і воно забулося. Тепер у ролі тренера доводиться надолужувати. (Сміється).  

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: