Сергій Танасюк: "Шевченко обурювався через мою жорстку гру"

08 червня 07:45
Переглядів: 404
Танасюк

Кажуть, що галицький дух – це річ, яку набути неможливо. Мовляв лише ті, хто народилися на Галичині, можуть називатися справжніми галичанами. Проте уродженець Дніпропетровщини Сергій Танасюк не просто став своїм у Львові, а й запам’ятався львівським уболівальникам справжнім карпатівським духом, якого вистачило б на десятьох. 

В нашій традиційній рубриці «Розмова з минулим» захисник «Карпат» кінця 90-их років минулого століття Сергій Танасюк щиро та відверто розповідає про роки, проведені у зелено-білій футболці, суддівство Сергія Татуляна і шанси «Карпат» у двобої з шведським «Хельсінборгом». 


«ВІДЧУВАЮ СЕБЕ ГАЛИЧАНИНОМ» 

– Уродженцю Дніпропетровщини комфортно жити у Львові?
– Рішення залишитися у вашому місті приймав не тільки я. Моя дружина і донька, яка у Львові пішла у перший клас, також виявили бажання залишитися у цьому місті. Львів нас зачарував і причарував. Я жив у багатьох містах нашої держави: Суми, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Київ... Проте Львів сподобався мені найбільше. Сімейна рада вирішила осісти у місті Лева. Моя дружина родом із Донецька, тому спочатку їй було нелегко. 

– Можете сказати, що почуваєте себе галичанином?
– Звичайно, особливо, коли в країні відбуваються такі процеси. В такі моменти ще більше починаю пишатися тим, що живу на Західній Україні. Галичани стояли біля витоків Революції гідності і нині продовжують боронити свою Батьківщину на східних кордонах. 

– Коли 1996-го вперше приїхали до Львова, сподівалися, що залишитеся тут назавжди?
– Я вважаю себе комунікабельною людиною. Місто чудове, люди – хороші. Проблем з мовою не було. Я й на Дніпропетровщині українську знав. «Карпати» – це мій максимум у спортивній кар’єрі. Навіть з міркувань батька, я не хотів, щоб моя дитина змінювала школи одна за одною. 

– Доводилося чути, що ви працюєте таксистом...
– Так, це правда. Спочатку соромився цього. Але з роками зрозумів, що це не гріх (сміється – Авт.) Я чесно заробляю гроші, не краду їх, не пропиваю. Займаюся цією діяльністю вже дев’ять років. Щоправда, виїжджаю на дорогу лише вночі, тому моє життя суттєво змінилося. 

– Бувало таке, що вас впізнавали за кермом?
– Так, тим більше, що моїми, так званими, клієнтами були футболісти і спортивні журналісти. Молоде покоління мене не впізнає. Я не є суперзіркою, тому не ображаюся. Інколи доводиться спілкуватися з молодими футболістами. Багато цікавого розказують... Щоправда, я не зізнаюся, що свого часу також грав за «Карпати». 


«СОРОМИВСЯ ВИХОДИТИ НА ПОЛЕ З ЛЮДЬМИЯКИХ БАЧИВ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ»

– Свою кар’єру ви розпочинали у краснопільському «Яворі», де грали кілька років пліч-о-пліч з Сергієм Проніним, екс-гравцем «Карпат», який нещодавно був героєм нашої рубрики...
– Так, ми товаришували із Сергієм. Щоправда, він живе у Криму, тому на політичному підґрунті ми не порозумілися. Скажімо так, розмовляли емоційно. Хоча людиною вважаю його хорошою. Зауважу, що «Явір» не був першою професійною командою у моїй кар’єрі. Я є випускником нікопольського спортінтернату. Моєю першою командою став горлівський «Шахтар», що виступав у другій радянській лізі. Це серйозна школа, особливо у порівнянні з юнацьким футболом. Далі у моєму житті була армія у славетному місті Єнакієве. А після армії я потрапив у «Явір». 

– Свого часу нікопольська школа футболу була дуже відомою в Україні...
– Разом зі мною інтернат закінчив Сергій Беженар. Навчалися з нами Віталій Пантилов, Олександр Омельчук... Це відомі люди, які провели не один матч у Вищій лізі. 

– Першою вищоліговою командою для вас став рівненський «Верес», де ви працювали під керівництвом Михайла Фоменка...
– Михайло Іванович – родом із Сум. Він відвідував домашні матчі нашого «Явора», тому мав уявлення про наш рівень. Фоменко планував запросити у «Верес» Ігоря Кутепова, Юрія Грицину, Анатолія Безсмертного, але трансфери зірвалися і в пожежному варіанті він доукомплектовував команду гравцями з Краснопілля. Фоменко запросив чотирьох, але заграли у Рівному лише я і Володя Богач. Коли виникли фінансові негаразди, Михайло Іванович пішов з «Вересу». Щоправда, нас напризволяще він не покинув і забрав до себе у ЦСКА–«Борисфен». На жаль, у новій команді я травмувався вже у першому матчі. 

– Склад першолігового ЦСКА–«Борисфена» ряснів зірками: Анненков, Волосянко, Джишкаріані...
– О так... Там були справжні зірки. Це зіграло зі мною злий жарт. Я соромився, коли виходив на поле з людьми, яких ще вчора бачив по телевізору. Уявіть собі, Чанов у воротах, Сукіасян, Анненков, Литовченко, Пушкуца, Прудіус в полі... Щодо людських якостей, то ці хлопці мені особливо допомагали: Олег Кузнецов допомагав добиратися на тренування, Андрій Анненков допоміг із житлом та продуктами харчування. 


«ШЕВЧЕНКО ОБУРЮВАВСЯ ЧЕРЕЗ МОЮ ЖОРСТКУ ГРУ»

– У наступній вашій команді, тернопільській «Ниві», підібрався не гірший колектив: Біскуп, Яворський, брати Капанадзе, Шищенко, Ящук...
– Найкращим спогадом для мене є прекрасна атмосфера у місті. Колектив також був хорошим, тому для мене період, проведений у «Ниві» – дуже чудовий. Я щасливий, що грав у Тернополі. Дебют у мене видався також прекрасним.

– Ви стали свідком народження легенди: тернопільська «Нива» у Донецьку обіграла «Шахтар» з рахунком 4:2, а 17-річний Олег Ящук відзначився хет-триком...
– Небагато команд можуть похвалитися таким досягненням. Валентин Грегуль тричі подав на Ящука, а Олег тричі замкнув... Хоча по ходу матчу ми поступалися і берегів не бачили. Думали, що нам цілу торбу наб’ють. 

– Пройшло кілька турів і «Нива» створила чергову сенсацію – тернополяни вдома обіграли «Динамо» з рахунком 1:0, а єдиний гол забив все той же Олег Ящук. 
– Так, Йожеф Сабо тоді був незадоволеним через те, що ми грали дуже самовіддано. Я діяв персонально проти Шевченка і Реброва. Андрію це не подобалося і він нервово казав мені про це на полі. Я був дуже «зарядженим» на гру, тому я не звертав уваги на речі, що мене відволікали. 

– Як виник варіант з «Карпатами»?
– На жаль, «Ниву» почало лихоманити через фінансові проблеми. Ігор Яворський, який очолював тоді команду, коли дізнався про інтерес «Карпат» відверто сказав мені: «Якщо ти хочеш знати мою думку, то скажу тобі чесно – на твоєму місці я б обрав «Карпати». До Львова мене запрошували одні люди, а приїхав я туди, коли в клубі працювали інші. Президент Роман Гірник запропонував мені спробувати сили у «Карпатах» і я приїхав на оглядини. Проте в момент мого приїзду ситуація змінилася. Разом зі мною мав їхати тренер Ігор Яворський, а також Олег Ящук, Сергій Шищенко, Валентин Грегуль... 

– Керівництво змінилося і трансфери не відбулися...
– У кожного з цих футболістів був чинний контракт з «Нивою», тому вони залишилися у Тернополі. А я отримав статус вільного агента і міг вибирати. Вирішив спробувати... Я приїхав, мене не чекали. Хлопці дивилися на мене і думали: «Хто це, і що він тут робить?» Маркевичу я підійшов і отримав місце у старті. Так тривало досить довго, до першої помилки. Ця помилка сталася у Запоріжжі, коли ми мінімально поступилися «Торпедо». Після цього я рідше почав потрапляти у склад. Маркевич запропонував мені поїхати у «Торпедо».

– «Автозаводці» тоді пасли задніх, але ви захотіли отримати ігрову практику?
– У мене був девіз: «Будь-де, але я повинен грати, а не сидіти у запасі». Команда вилетіла у Першу лігу, але через рік повернулися. Щоправда, через фінансові негаразди місце у вищій лізі віддали іншій команді. Тоді я повернувся у «Карпати», де працювали Броварський і Юрчишин. 


«ЛЕОНІДА КОЛТУНА НАЗИВАЛИ СТАЛІНИМ»

– Повертаючись до першого етапу ваших виступів у «Карпатах», розкажіть, будь ласка, про колектив...
– Ми були єдиним цілим, але я скажу неправду, якщо не зауважу, що були певні угруповання. Місцеві товаришували собі, а наші «зірочки» Гецко, Мізін, Шаран, Ковалець трималися окремо. Однак загалом колектив був дуже хорошим. Мені приємно зустрічатися на вулиці із Стронціцьким, Толочком, Покладком, Вовчуком. 

– У «бронзовому» сезоні ви зіграли 12 матчів у складі «Карпат». Чи отримали свою медаль?
– Ні, медалі і жодного звання я не отримав. Не знаю, скільки саме матчів необхідно було зіграти для того, щоб отримати нагороду. Не страшно... Не дали, значить не дали. Якщо ображаєшся, то треба ображатися на себе. 

– Часто відзначають львівських вболівальників. Які у вас спогади про них?
– Не секрет, що у Львові вболівальник специфічний. Були й такі моменти, коли стадіон кричав «вівці». Це унікально, але правдиво і чесно. Критика потрібна завжди, якщо команда грає погано. Ніколи не забуду відчуття під час матчу з «Хельсінборгом». По шкірі лізли мурахи... Було також приємно, коли під час одного з матчів, який я дивився на трибуні вже у статусі глядача, хтось із вболівальників під час виконання штрафного удару сказав: «От колись Танасюк здалеку «лупив»... Пройшло багато років, а люди пам’ятають. Мабуть, не все так вже й погано (сміється – Авт.) Найкращим свідченням високого рівню львівських вболівальників є те, що перед проведенням матчів збірної України не постає питання, де найкраще вболівають. 

– В’ячеслав Єфименко, ваш партнер по «Карпатах» і «Торпедо», пригадував, що Леонід Колтун, який тренував вас у Запоріжжі був жорстоким. Ви погодитеся із цим твердженням?
– Спочатку нас тренував Матвієнко, а потім команду прийняв Колтун. Футболісти поза очі називали його Сталіним. Через візуальну схожість і методи роботи. Леонід Якович не ліз за словом у кишеню і футболісти його боялися. Проте у мене з ним були нормальні робочі стосунки. Я мав місце у складі, був капітаном і почував себе комфортно. Згодом Колтун пішов, а його помічник Євген Яровенко мене у складі не бачив. 


«ТАТУЛЯН МІГ ДОЗВОЛИТИ СОБІ НА ФУТБОЛЬНОМУ ПОЛІ ВСЕЩО ХОТІВ»

– Ви повернулися у Львів, але команда суттєво змінилася. Як мінімум, «Карпати» очолював не Мирон Маркевич, а Лев Броварський...
– В команді була дуже спокійна атмосфера. Лев Рудольфович не нервував і поводив себе виважено і стримано. При потребі Гецко, Мізін, Ковалець чи Шаран могли сказати жорстке слово. 

– Ви забили за «Карпати» два голи. Обидва були забиті у двох турах поспіль. Пам’ятаєте результативні удари по воротах донецького «Металургу» і «Зірки»?
– Всього у Вищій лізі я забив 5 голів, тому добре пам’ятаю кожен із них. У львівській газеті навіть написали: «Знову забив Танасюк». Звикли, що я почав забивати (сміється – Авт.) В Донецьку на матч прийшла уся родина моєї дружини, тому відчував подвійну відповідальність. Ворота донеччан захищав мій товариш Андрій Кураєв. Я його трішки образив – мій удар влучив у «дев’ятку». Шансів у Андрія не було. Щодо голу у ворота «Зірки», то він теж для мене пам’ятний. Усі мої голи були забиті завдяки ударам з далекої відстані.

– Червоних карток у складі «Карпат» у вас також дві – обидві через перебір «гірчичників». Спочатку вас вилучив Ігор Горожанкін у грі з «Кривбасом», а потім Сергій Татулян в матчі з «Ворсклою». 
– З полтавчанами я отримав червону у середині першого тайму. Напевно, зайве розказувати про те, ким був у ті часи Сергій Татулян. Ця людина могла дозволити собі на футбольному полі все, що хотіла. У тому матчі ми зрозуміли його тактику – він мав завдання нас придушити. На перших хвилинах він «посадив» на жовту обох центральних захисників: мене і Володимира Вільчинського. Далі була справа техніки – суддя чекав, хто з нас сфолить. Я чисто зіграв у підкаті проти Мазяра, а Татулян вирішив, що даний епізод в центрі поля тягне на другу жовту. Після цього арбітр почав судити по грі. Свою місію він зробив. Загалом за весь час кар’єри я часто отримував попередження. В «Карпатах» за цим показником лідирував Роман Зуб, а я був другим після нього у цьому списку. 

– Один із найяскравіших моментів вашої кар’єри – участь у матчах Кубка УЄФА проти шведського «Хельсінборга». «Карпатам» було під силу пройти суперника?
– Шанси у нас були, але шведи виглядали сильніше. Можливо, не вистачило фарту. У Швеції ми вигравали, але в другому таймі наш захист провалився, м’яч летів у порожні ворота, я встиг вибити, але на добиванні мене розстріляли у воротах. Домашня гра була дуже емоційною. Коли ми зіграли 1:1 в основний час, я почав радіти так, ніби ми вийшли. Помилився... Сергій Мізін підійшов до мене і сказав, що я рано святкую. Попереду були виснажливі екстратайми і серія післяматчевих пенальті. 

– Чим запам’яталася Швеція?
– Це був не перший мій візит у цю країну. Я їздив на збори з «Нивою» туди. Швеція нагадувала рай – тихо, спокійно. Ажіотажу особливого не було. Перед поїздкою наш тодішній президент Георгій Кірпа сказав, щоб ми відвідали бухгалтерію і отримали добові. Скажу чесно, їх розмір нас дуже потішив. Львівський матч запам’ятав на все життя – на стадіон прийшли мої рідні, а львівські вболівальники несамовито нас підтримували. Шкода, що за підсумком протистояння переможцями виявилися не ми. 


ДОВІДКА

Танасюк Сергій Анатолійович

  • Народився 12-го листопада 1968 року в селі Покровське Дніпропетровської області. Вихованець нікопольського футболу. Амплуа – захисник. Зріст – 182 см. Вага – 71 кг.
  • Кар’єра в «Карпатах»: 1996/1997, 1999/2000 рр. Дебютував 20-го липня 1996 року в матчі проти кременчуцького «Кременя». Загалом у складі «зелено-білих» зіграв 57 матчів, забив 2 голи. Бронзовий призер чемпіонату України сезону 1997/1998.
  • Окрім «Карпат» грав за команди: «Шахтар» Горлівка (1985/1986 рр.), «Явір» Краснопілля (1991/1994 рр.), «Верес» Рівне (1994 р.), ЦСКА-»Борисфен» Бориспіль (1994 р.), «Нива» Тернопіль (1995/1996 рр.), «Торпедо» Запоріжжя (1998/1999 рр.), «Поліграфтехніка» Олександрія (2000/2002 рр.), «Закарпаття» Ужгород (2002/2003 рр.), «Буг-ОЛНОВА» Буськ (2003/2005 рр.).
  • Нині разом з сім’єю мешкає у Львові.
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити