Степан Рибак: "Іноді сам дивуюся, як вдавалося забивати "незручні" голи"

16 січня 18:39
Переглядів: 212
Степан Рибак

Один з кращих півзахисників в історії прикарпатського футболу Степан Рибак минулого тижня відзначив свій 66-й рік народження. 

– Степане Йосиповичу, де проходили ваші футбольні університети? 

– На стадіоні у рідній Отинії. Пропадав там з ранку до вечора. Згодом захищав кольори місцевої команди в чемпіонаті області. У 1965 році Михайло Турянський запросив у коломийські «Карпати». У Турянського, який ще виходив на поле, я багато чому навчився. Як, до речі, і у тренера коломиян Володимира Гури, який доброзичливо ставився до футболістів. 

– Як ви потрапили у «Спартак»?

– У 1966 р. в Івано-Франківську проходив фінал кубка «Надія». Збірна Івано-Франківщини посіла друге місце. Я відзначився у фіналі, в якому ми поступилися дніпропетровцям – 1:2. Після гри отримав запрошення від тренерів «Спартака» Мирослава Думанського і Маркіяна Рипана. Цікаво, що з Думанським вперше зустрівся, ще виступаючи за Отинію. Мирослав Іванович був граючим тренером долинського «Нафтовика». Він забив м’яч у наші ворота майже з центру поля. Я також відзначився – зі штрафного. 

– Ви були майстром виконання «стандартів». Це дар природи чи результат тренувань?

– У мене був товариш, який стояв у «рамці». От я й натренував удар. У «Спартаку» відзначився вже на перших зборах. В команді не було гравців з добре поставленим ударом, тож тренери віддали штрафні на відкуп мені. 

Багато важить те, з яким настроєм гравець підходить до виконання штрафного удару. Бували випадки, коли ми поступалися і я ладен був розірвати сітку на воротах суперника. Пригадую гол у ворота ждановського «Металурга» в «золотому» для «Спартака» сезоні 1972 р. Я зрівняв рахунок, а потім ми провели переможний м’яч з пенальті. В 1974-му на останніх хвилинах ударом від кутового прапорця приніс перемогу у надзвичайно важливому поєдинку зі свердловським «Уралмашем»...

Часом шкодую, що раніше не було відео. Іноді хотів би переглянути свої голи. Бо приходжу на стадіон, дивлюся на футбольне поле і дивуюся, як я забивав м’ячі з таких далеких і незручних позицій. 

– Ви двічі у 1969 і 1972 рр. ставали чемпіоном України. Можете порівняти ці колективи?

– У 1969-му нам трохи пощастило. Взяли своє за рахунок доброї організації гри. До того ж ми були господарями фіналу. В 1972-му підібрався надзвичайно потужний колектив. У гравців вже були і досвід, і майстерність. Лукашенко, який очолював «Спартак», був людиною дещо нахабною. Він зумів завести футболістів і ні про що інше, ніж про перемогу у турнірі, ми вже не думали.

– Ви порівняно рано завершили кар’єру...

– В той час не було такого медичного забезпечення, як сьогодні. Лікарями у команду приходили випадкові люди. У мене почалися проблеми з серцем. Далося взнаки і те, що я стаціонарно навчався на історичному факультеті у педінституті (по завершенні сезону всі відпочивають, а я – за парту), і те, що після важкого сезону-1972, коли я провів усі 48 поєдинків, мене одразу мобілізували до армійських лав. Я виступав за СК «Луцьк», правда, недовго. Восени наступного року знову забивав за «Спартак».

Окрім того, в ті часи не надто дорожили досвідченими гравцями. Мовляв, на їх місце прийде молодь. А потенціал у мого організму таки був. Вже працюючи тренером у Бережанах, вимушено зіграв усі 90 хвилин в одному з матчів національної першості. І це у 43 роки! А завершив кар’єру у 29…

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити