Тарас Белей: "Як для воротаря, мені бракувало зросту"

26 січня 14:30
Переглядів: 243
Тарас Белей

Минулого тижня відзначив свій 66-й день народження найкращий голкіпер в історії прикарпатського футболуТарас Белей. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з іменинником, котре було записано шість років тому для газети "Західний кур'єр".   

– Тарасе Михайловичу, зазвичай у ворота мало хто стає з власної волі…

– Я сам. Просто у дворових баталіях був найменшим за зростом. А от у школу футболу мене прийняли як польового гравця. Та якось – вже не пригадую чому – не прийшов наш воротар і відтоді я зайняв пост номер один. Хоча, зізнаюся, для такої позиції зросту мені все ж бракувало. Якби був вищим за свої 172 см, міг досягти у футболі більшого. 

– Кому завдячуєте своєю появою у «Спартаку»?

– Тренер "Спартака" Мирослав Думанський слідкував за перспективними юнаками. Мабуть, я підкорив його своєю працелюбністю, оскільки тренувався у трьох групах одночасно. Мені все було мало. В «Спартак» потрапив у 1966 р. ще школярем. У воротах тоді стояв Еміль Микулець, старший за мене більш як на десять років. Скільки літ йому було насправді, ніхто не знав. Він народився на Закарпатті і казав, що документи згоріли разом з церквою. Микулець дуже допоміг мені.

– Але він недовго був вашим опікуном…

– Наприкінці 1967 р. проїздом на профспілковий турнір, який відбувався на Закарпатті, в Івано-Франківську зупинилася команда Москви. Її очолював Андрій Старостін. Ми провели товариську гру. Старостіну мої дії сподобалися і він запросив у московський «Спартак». До переїзду підштовхнуло й те, що мене намагалися мобілізувати у збройні сили, хоч я був студентом. У Москві мої армійські проблеми тимчасово владнали.

– У Білокам’яній ви провели два з половиною роки, але в «основі» з’явилися лише двічі.

– Я був занадто молодим, щоб грати в основному складі. Ворота «Спартака» захищав досвідчений Маслаченко. Посеред 1970 р. я повернувся додому. Якби ще трохи потерпів, може б й справді грав у вищій лізі (у команді незабаром змінився тренер - прим. авт.). Та попри все період перебування у «Спартаку» залишив чимало незабутніх вражень. Команда подорожувала світом. Бувала у таких екзотичних навіть для нашого часу країнах, як Іран, Йорданія, Сирія, Ліван… 

– В Івано-Франківську тим часом зібралася цікава самобутня команда.

– Коли наприкінці 1971 року до тренерського керма стали Лукашенко і Кольцов, то відверто здивувалися. Мовляв, у вас просто зірковий колектив, як ви могли так низько впасти? Сезон-1972 підтвердив їх слова.

Восени мене несподівано забрали до війська. Причому сталося це в Москві, коли я приїхав здавати сесію в технологічному інституті. Опівночі у дверях з’явилися військові, які вручили мені повістку. Вже пізніше я довідався, що цю «операцію» організував керівник місцевого ЖЕКу, який кинув оком на мою квартиру. 

– Однак на перехідні матчі з ризькою «Даугавою» вас відпустили...

– Питанням мого "звільнення" займалося партійне керівництво області та командування місцевого гар­нізону. Вони домовилися з начальником учбового закладу у Тамбові, де я проходив курс молодого бійця. Він був українцем і це допомогло. 

Рижанам за вихід у першу лігу були обіцяні солідні преміальні – авто, по кілька тисяч рублів. Нам у сезоні за перемоги платили по 40 руб. На гру з «Даугавою» пообіцяли більше – по 60. Рижани, дізнавшись про наші фінансові умови, довго сміялися. Та це не завадило нам перемогти.

Два наступні сезони я провів у смоленській «Іскрі». Там також підібрався цікавий колектив. Ми легко виграли зональний турнір у 2-й лізі, проте у фіналі нас відверто засудили. Після армії повернувся додому.

– Хто з суперників був для вас незручним?

– «Спартаку» завжди важко давалися матчі у Середній Азії. Насамперед, через неймовірну спеку. З воріт події на полі виглядали, як у сповільненому кіно... Через великі відстані бувало з середньоазіатських +20 переносилися у морозний Сибір, де доводилося грати на снігу.

– Які матчі залишили найприємніші спогади?

– Пригадую нашу кубкову дуель з єреванським «Араратом» у 1977-му. Ми першими пропустили гол, але зуміли відігратися. Все вирішила серія пенальті. Я відбив 11-метровий і реалізував вирішальний пенальті у ворота суперника.

У наступному раунді ми зустрічалися в Києві з «Динамо». На той момент команда повстала проти тренера Віктора Жиліна. Але він мав зв’язки у федерації і та змусила «спартаківців» провести показове тренування… за кілька годин до гри. Всі думали, що кияни нас розгромлять, але на перерву ми пішли без голів. І лише в другому таймі Бережний і Блохін принесли «Динамо» перемогу – 2:0.

– Через чотири роки у кубковій грі з «Динамо» ви залишили свої ворота «сухими». Але загалом той сезон склався для «Прикарпаття» невдало.

– У мене склалося враження, що у 1981 році все робилося зумисне для того, щоб команда вибула з 1-ї ліги. Тренери не стільки дбали про турнірні успіхи команди, скільки про власне збагачення. Їм вдалося вбити в голови керівників думку, що виліт «Прикарпаття» з першого ди­візіону не буде трагедією. Мовляв, за рік повернемося. Робилося все, щоб вижити з колективу авторитетних гравців – мене, Мороза, Пристая…Одразу по завершенні сезону влаштували проводи, і я перейшов на тренерську роботу. Згодом, щоправда, повернувся... (виступав у СКА Київ і "Ниві" з Бережан - прим. авт.).  

– Вас майже не зустрінеш на футбольних поєдинках…

– На стадіон не ходжу. Раніше завжди хотілося вибігти на поле. Згодом – пішов, подивився і не сподобалося. Немає у гравців ні бажання, ні азарту. Ми грали в інший футбол.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити