Тетяна ШТЕФАН: "Жінок до своєї "зграї" наші чоловіки-тренери не запрошують… А в Європі стать тренера значення не має"

26 лютого 13:16
Переглядів: 142
Штефан

Наставник гандбольної «Галичанки» – про зміни у підготовці команди та переваги тренера-жінки.

Легко перемігши у рідних стінах херсонську «Дніпрянку», гандболістки «Галичанки» навіть не мріють про перепочинок. Попереду у них нові матчі, в яких оновленій львівській команді доведеться відстоювати титул чемпіонок України. З ігрового залу Львівського університету ім. Івана Франка, де вже багато років тренується команда, дівчата виходили розпашілими і мовчазними – останні сили залишили на тренуванні. А їхня наставниця Тетяна Штефан у думках ще десятки разів розігрувала різноманітні комбінації. Робота у неї горить і за межами гандбольного майданчика.

— Перед початком сезону «Галичанку» покинули дві ключові гравчині, а також подав у відставку головний тренер. Уся відповідальність за результат чинних чемпіонок України лягла на ваші плечі…

— Дівчата нормально сприйняли те, що їх тренуватиму і за них відповідатиму я. Адже ми працюємо разом уже п’ять років. Система підготовки у нас зазнала кардинальних змін. Сучасний гандбол – потужний і силовий, тож до фізичної готовності дівчат сьогодні підвищені вимоги. Три кити, на яких базується підготовка «Галичанки», – «фізика», тактика і надійність у захисті. Окрім того, я повністю змінила тактичні схеми у нападі. Люди, які знаються на гандболі, уже на власні очі побачили ці зміни – безліч нових комбінацій. Поки що не все вдається так добре, як би мені хотілося. Буває, дівчата на відмінно відпрацьовують усі схеми і зв’язки, та не можуть поставити завершальної крапки – забити гол. Та на це потрібен час. І багато зусиль. Хоч не можу нарікати, що дівчата себе шкодують.

— А у захисті що особливого пропонуєте команді?

— Передусім граємо від суперника. Так, у матчі проти ужгородських «Карпат» не могли розібратися з Дариною Кот. Пробували і 5-1, і персональний захист. І в другому матчі не дозволили їй багато забивати. А тактику в нападі я підбираю під наших ключових гравчинь. Переглядаю усі можливі матчі провідних європейських команд, виписую вдалі моменти і схеми, які б пасували моїм підопічним. А потім усі ці напрацювання втілюємо на тренуваннях.

— А чоловічий гандбол дає вам багато підказок?

— Чоловіки працюють на неймовірних швидкостях. Ці довжелезні руки і ноги, блискавична реакція, сила і готовність до контактної боротьби просто зачаровують. Це справді інший світ. Хоча за останні два-три роки жіночий гандбол зазнав дивовижних змін. Швидкості тепер зовсім інші, ніж свого часу були у нас. Деколи, аби зафіксувати якийсь вдалий момент до записника, мені доводиться по кілька разів зупиняти відео і переглядати знову. Сьогодні найкращі європейські нападниці кидають м’яч з такою силою, що воротарі просто фізично не можуть зреагувати і відбити.

— Попри те, що гандбол омолоджується, в європейських командах чимало тих, кому за 30…

— Розквіту можливостей у гандболі жінки досягають у 24-25 років. А кожен наступний рік – це додатковий досвід. В Україні ж гандбол такий молодий через те, що найкращу молодь відразу ж забирають зарубіжні клуби. Варто майбутній «зірочці» на якомусь турнірі засвітитися, як їй уже пропонують вигідний контракт.

— Коли «Галичанку» покинули Тамара Смбатян та Ірина Стельмах, хто з дівчат взяв на себе функції лідера?

— Леся Смолінг вкотре доводить, що вона – боєць. Можливо, їй вдається не все і не завжди. Але якщо у людини спортивний характер, вона вчиться на кожній помилці і стає лише сильнішою. У нас у команді перед матчем одна установка – викластися, відпрацювати до кінця. Я кажу дівчатам, що хочу бачити вогонь в їхніх очах. У кого цього запалу немає, той сидітиме на лаві запасних.

— Ви готові до того, що ваших найкращих підопічних час від часу відбиратимуть, а вам знову доведеться розпочинати все спочатку?

— В Україні так є і в осяжному майбутньому так буде. Прикро, звичайно. Але таке життя. Я також вчилася гандболу в Україні, починала грати за українські команди, а потім поїхала за кордон. Усе впирається у фінанси. Ми не можемо утримати гравчинь, пропонуючи їм європейські зарплати і умови для тренувань. Діти хочуть рости і розвиватися. Вони прагнуть кращого. І я не можу їх засуджувати. Свого часу у мене також була одна мета – поїхати грати за кордон. Ми не отримували зарплати, у нас не було елементарних умов для підготовки. Коли у Польщі я побачила зал, в якому ми тренувалися, сауну, тренажерний зал, реабілітаційний центр та безліч іншого, відчула себе у гандбольному раю. Від мене ж вимагалося одне – працювати і показувати свій рівень.

— В ігрових видах спорту існує стереотип, що бути тренером – суто чоловіча прерогатива. Як вас сприймають колеги-чоловіки?

— Це лише у нас, в Україні, так сприймають жінок-тренерів. Я не ображаюсь. Хоча й не можу цього не помічати. Чоловіки завжди тримаються у своїй «зграї», куди жінок не запрошують. У них є своє бачення жінок у спорті. Я ж вважаю це, м’яко кажучи, старомодним. У Європі стать тренера не має жодного значення. Сабіна Влодек і Моніка Мажец, разом з якими я свого часу грала в одній команді, тренують «СПР Люблін», команду, яка стала чемпіонкою Польщі. Бути тренером – нелегке задоволення. Наша професія вимагає фанатизму, повної віддачі, навіть якоїсь схибленості на роботі, на своїй команді. Тренери не поділяються на чоловіків і жінок. Тренери можуть бути хорошими фахівцями і поганими.

— А які переваги жінки-тренера у жіночій команді?

— Я сама грала у гандбол, і тепер тонко відчуваю, на кого слід прикрикнути, з ким жорстко поговорити, а кому, навпаки, слабинку дати. Жінка більш тактовна і гнучка, тому краще знаходить підхід до інших. При цьому у нас в команді між тренером і гравчинями неможливі стосунки «сімейного типу». Я відразу сказала дівчатам: «Поспілкуватися і посміятися ми можемо тільки за порогом залу. У залі ж я – тренер, тож вимагатиму від вас роботи на 100%». Мене страшенно втомлює ця жорсткість. Але такі вже правила гри.

— Тренери-чоловіки часто скидають напруження на рибалці чи мають якесь інше хобі…

— У мене немає хобі, у мене є дитина, яка також вимагає уваги. Після тренувань я готую вечерю і допомагаю сину Оресту робити уроки. Я привезла до Львова маму, тепер вона моя головна помічниця. Без допомоги родичів жінці-тренеру складно зробити кар’єру.

— Орест не ревнує маму до підопічних?

— Ні. Він з дворічного віку дружить з «галичанками». Раніше сидів з командою цілими днями. Тепер йому дев’ять. Захоплюється футболом і дзюдо (гандбольної школи для хлопчиків у Львові немає). Та за першої-ліпшої нагоди біжить в ігровий зал Університету Франка. У нього немає улюбленої гравчині, до всіх ставиться однаково приязно. І обов’язково приходить уболівати за нас на всі ігри. Раніше Орест без особливих емоцій сприймав наші перемоги та поразки. Але тепер, коли бачить, скільки сил і часу я присвячую своїй роботі, як хвилююся за дівчат, палко радіє найменшому нашому успіху. Після перемоги першим підбіжить, поцілує: «Мамо, ти така молодець!»

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити