"У перерві гри з "Динамо" в роздягальню забіг КГБіст: "Знімай синьо-жовту форму!"

02 січня 07:28
Переглядів: 1173
Тарас Белей

Інтерв'ю із легендарним голкіпером івано-франківського Прикарпаття, "Чілавертом" українського розливу.

Зараз вже точно ніхто не скаже, коли вперше український воротар виконав пенальті. Але достеменно відомо, що Тарас Белей стояв біля витоків цієї особливої футбольної традиції. У 90-х світ захоплювався Чілавертом і Рожеріо Сені, а в Україні не було рівних Михайлові Бурчу. Якось відомий кіпер "Волині" зізнався – його "учителем" був саме Тарас Белей.

Зрештою, не пенальті єдиними. Белей є справжньою легендою івано-франківського футболу. За його спиною десяток сезонів на стражі воріт рідного клубу, а також роль дублера Володимира Маслаченка у московському "Спартаку" епохи Логофета і Хусаїнова. А ще багато спогадів: про непокору Микиті Симоняну, шизофренію одного з колег, тренера, який міг підняти руку на гравців, людей з автоматами на вулицях Сирії, азартного Льва Яшина з кепкою і незвичну вдачу улюбленця тернопільських вболівальників Петра Прядуна.

"Ковалюк підібрав унікальну систему"

– У січні вам виповниться 70. Це доволі поважний вік і серйозна дата. Однак ви вправно їздите за кермом і проводите активну старість, займаючись бізнесом.

– Я не відчуваю себе на свій вік. Хоча спортом займаюся мало. Лише пробіжки – виключно для себе. М’язи не ті, а зробити певні вправи хочеться. Тому враховую це і рекорди не встановлюю.

– Як щодо риболовлі?

– Прекрасно! Намагаюся кожного тижня на ніч вирушати на озеро. Це певний стимул для мене. Переночуєш на природі на свіжому повітрі і почуваєш себе по-іншому.

– Любите побути на самоті?

– Ні, друзі складають компанію. Маємо улюблені місця у Тлумацькому районі. Не проблема навіть, якщо не маємо улову. Головне – чудова атмосфера.

– Колись ви зареклися – на матчі рідного "Прикарпаття" ні ногою. Зараз команда перебуває у топі групи "А" Другої ліги. Принцип не змінили?

– Я слідкую за виступами команди. Мені в психологічному плані важко було. Зараз мені імпонує Володимир Ковалюк як тренер. Йому вдалося підібрати ту унікальну систему, з якої починалися івано-франківські "Спартак" і "Прикарпаття". Тренер формує колектив з місцевих хлопців різного віку. Головне – ансамбль. Людям це подобається. Молодь можна вводити поступово. У цієї команди я бачу майбутнє.

– Ветеранам здебільшого не подобається сучасний футбол.

– Треба відзначити, що футбол зараз йде іншим шляхом. Ми любили футбол, а вже потім гроші. Зараз перемагає раціоналізм. Це, напевно, правильно. Чимало випадків, коли з футболом закінчив, а життя не склалося – ні здоров’я, ні грошей. Я сам завершив активні виступи і зіткнувся з цим. Розмір моєї пенсії становить 1100 гривень з копійками. Прожити на ці гроші практично неможливо. Хоча заробляли ми хороші суми – в ігровий період отримували у перерахунку 1000 доларів. Зараз із бухгалтерією проблем багато – стажу люди не дораховуються.

"Частина команди купалася в ямі з водою"

– Вас можна назвати особливим воротарем з урахуванням зросту у 172 сантиметри. Чому стали у ворота?

– Я хоч і народився в самому центрі Івано-Франківська, але у футбол грав постійно. Били вікна, воювали (посміхається). У школі грав у полі. Проте одного разу брав участь у турнірі "Шкіряний м’яч" і в команді не виявилося воротаря.

– Ви ж не були найвищим в колективі?

– Ні, але мав вроджені стрибучість і хорошу реакцію. Згодом розвивав ці навички. Грав у воротах за старших. Потім отримав запрошення від місцевих тренерів: Маркіяна Юрійовича Рипана і Василя Миколайовича Чепиги. З цього все почалося.

– В "Карпатах" зразка 1969-го виступав ваш колега Віктор Турпак. Розповідають легенди, мовляв, воротар перестрибував у кирзових чоботах спиною гімнастичного козла.

– Козла я теж перестрибував – це елементарно. Стрибучість тренував на алеї поруч зі стадіоном. Змагались із хлопцями, хто дістане головою до гілок на дереві. Захисник Богдан Копитчак, який також грав у "Карпатах", був моїм головним конкурентом. Але я, звичайно, перемагав. Я зі своїм зростом і головою, і ногою до перекладини дотягувався.

– Легендарний чеський воротар Франтішек Планічка, відомий тим, що на чемпіонаті світу 1938-го догравав матч зі зламаною рукою, є одним з кращих голкіперів минулого століття. Його зріст також становив 172 сантиметри.

– Я не мав можливості слідкувати за грою Планічки, але, звичайно, чув про нього. Взяти до прикладу воротаря московського "Динамо" 40-х Олексія Хоміча. У нього було також 172 сантиметри.

– Вашим першим тренером був Мирослав Думанський, батько Ярослава Думанського, видатного футболіста "Карпат" і "Динамо". Легенда, чи не так?

– Це тренер, який вмів підтримати дисципліну. Головна якість наставників старої школи – вміння заохотити. Наведу приклад – після дощу добряче наповнилася яма для стрибків. Тренер ставить завдання – хто зможе перескочити з місця цю яму. Зрозуміло, що частина команди купалася в ямі з водою (сміється). Це був великий стимул для нас. З розгону перескакували майже всі.

"Церква, де хрестили Микульця згоріла, а з нею і метрика"

– У професійний футбол ви потрапили рано?

– Я ще навчався у 10-му класі, коли отримав запрошення в івано-франківський "Спартак". Було двоє воротарів, я просто тренувався з ними. На носі були випускні екзамени, але хтось з колег травмувався і мене взяли на спарений виїзд у Суми і Харків. Прийняли рішення довірити мені місце у старті – спочатку ми перемогли в Сумах 2:0, а потім зіграли внічию 0:0 у Харкові.

– З футболом – зрозуміло, а що було з екзаменами?

– Директор школи зустрів з посмішкою. Один іспит здав без проблем – написав твір. А от з фізикою було непросто. Директор попросив вчительку: "Треба, щоб хлопець здав". Вона відповіла: "Нехай здає". Її чоловік в облвиконкомі працював, тому жоден тиск на неї не діяв. Але я таки здав (посміхається).

– Вашим старшим колегою у воротах був Еміль Микулець, непересічний голкіпер. Варто лише сказати, що він був старшим за вас майже на 12 років. Хоча дата його народження ретельно приховувалася…

– Так, сам Микулець розповідав, що закарпатська церква, де його хрестили, згоріла, а разом з нею і метрика. Відповідно точної дати ніхто не знав. Думаю, Еміль таки володів цією інформацією, просто не хотів ділитися. У 50-х він грав у київському "Динамо" і московському "Спартаку". Еміль дуже багато мені допомагав. Його слово було визначальним, коли мене брали в команду. Микулець бачив мої старання на тренуваннях.

– Ще один особливий факт з життя Еміля – на початку 60-х він почав виконувати пенальті, ставши одним з перших українських воротарів, хто взявся за цю справу.

– У нас було безліч суперечок на тренуваннях – хто кому більше заб’є. З часом я перейняв це вміння і теж підходив до позначки.

– Династія футбольних воротарів-пенальтистів після Микульця і Белея продовжилася зусиллями Михайла Бурча. Принаймні, видатний воротар "Волині" якось зізнався, що брав приклад саме з вас.

– Бурч – непоганий хлопчина. Михайло старався взяти все найкраще. За характером він флегматичний, хоча кар’єру воротарську зробив хорошу.

– Ви реалізували всі свої пенальті у кар’єрі?

– Схибив одного разу – влучив у штангу (посміхається). Я грав за Смоленськ у перехідних матчах за вихід у Першу лігу. Існувала система – після нічиєї пробиваються пенальті. Воротаря навіть поклав у інший кут, але поле було нерівним і м’яч полетів не так, як я планував.

– Тренер кричав після цього?

– Мені просто довелося виручати – виходу не було. Взявся відбивати удари суперника.

– За кар’єру було багато тренерів-противників вашого хобі?

– Тільки Віктор Лукашенко у нашому "Спартаку" застерігав: "Не йди нікуди. Не заб’єш, відразу на наші ворота атака і все". Чи слухався? Та йшов все одно пробивати, якщо був впевнений.

"Симонян не любив Маслаченка"

– Івано-франківський "Спартак" 60-х – команда гучних імен: Терлецький і Богачик з "Динамо", Русаков з "Карпат", Воронюк з "Буковини". Кого згадуєте передусім?

– Іван Терлецький грав у "Динамо" і запам’ятався мені світлою головою. Невисокого зросту з чудовим пасом і ударом. Дуже цікавий гравець! Володимир Воронюк – крайній нападник з хорошою швидкістю. Сергій Богачик був захисником від Бога, який читав гру. Худенький, невисокий, але сильний оборонець. Микола Русаков? Футбол у нього був не на першому місці.

– У 20-річному віці з Івано-Франківська ви перебираєтеся у московський "Спартак". Неймовірний трансфер на той час?

– У 1967-му у нашому місті проходив профспілковий турнір, де виступали юнаки з усього СРСР. У нас було тренування, яке відвідав один з керівників московського клубу Андрій Старостін. "Ану візьміть його у спартаківську збірну", – сказав один з братів Старостіних, натякаючи на мене. Поїхав я з цією збірною на турнір в Закарпаття. Далі настало затишшя. Одного дня Микулець запитує: "Що там в тебе з Москвою?" Я відповів, що на зв'язок вони не виходили. Еміль тут же зателефонував у "Спартак" і Старостін запевнив, що мене візьмуть на збори з головною командою. Згодом так і сталося.

– Формально братів Старостіних можна назвати засновниками "Спартака". Про Миколу, Олександра, Андрія і Петра сказано дуже багато. Що то були за люди?

– Андрій і Микола – патріархи футболу, справжні інтелігенти. Дуже любили футбол і формували колектив за певними принципами. Підбирали виконавців не лише за футбольними якостями. Велику роль відігравали людські якості потенційного новачка.

– Кажуть, що в Андрія, якого ви, мабуть, знали трохи краще, було дві пристрасті: іподром і карти.

– Щодо карт нічого не скажу, а про коней – чиста правда. Інтелігенція тоді збиралася на конячих скачках і проводила там час.

– Як команда прийняла молодого хлопця з України?

– Неоднозначно, кожен по-своєму. Наприклад, на той час було 4 воротарі, які загалом добре мене прийняли, а я провів хороші спаринги на зборах.

– Один з кіперів – ваш земляк з України, кроворіжець Володимир Маслаченко.

– Я дуже його поважав. Маслаченко надзвичайно багато допомагав мені. Це сильний воротар, завдяки якому команда виграла срібло у 1969-му році. Захисту у нас практично не було – в центрі оборони грали два півзахисники. Про що ще казати? Взагалі він був своєрідним воротарем. Микита Симонян його не любив. І я через це постраждав. Наш тренер був таким, що не терпів, коли йому перечать. Не можна було висловлювати свою думку. У 1969-му в команду взяли Анзора Кавазашвілі, який був покликаний замінити Маслаченка.

– Чому Маслаченку шукали заміну?

– Симонян на зборах висловив думку: "В "Спартаку" найгірші показники у воротаря Маслаченка", а я почав сміятися у відповідь. Людина ж витягнула всю команду. Хтось хотів ще виступити на захист. Маслаченко притримав: "Не потрібно, мовчи". Але я все одно свою думку згодом висловив. Після цього Симонян зрозумів, що мене теж треба позбутися.

– Кажуть, у Маслаченка була особлива будова рук і неодноразово зламані пальці.

– Справді, трохи сутулий з довгими руками, тому складалося таке візуальне враження. Щодо пальців, то у Маслаченка вони майже всі були зламані. На тренуваннях хлопці по 50 хвилин безперестанку сильно били. А якщо м’яч намокне? А ще з відскоком від трави! Пальці ламали тільки так.

– У вас багато переломів?

– Мене ця доля оминула. Лише великий палець на правій руці ламав – земляк постарався (посміхається). Тарас Шулятицький з московського ЦСКА летів на м’яч, який я вже накрив. Потім вибачався – це ж футбол, треба битися до останнього.

– Ви мали особливі рукавиці?

– Нічого надзвичайного – лише нашивав на шерстяні рукавиці резинові шипи для прийому. Стандартні радянські чорні рукавиці – найнадійніші. Стара школа воротарів фіксувала м’яч відразу. Нова генерація в білих рукавицях працювала по-іншому. Вони відбивали м’яч об землю. Тому існувала категорія форвардів-чатівників. Намагалися спіймати кіперів на відскоках. Маслаченко вчив мене тому, щоб я фіксував відразу.

– Очевидці розповідають, що Маслаченко періодично грав у кепці.

– Лише у сонячну погоду. Микулець, до речі, також грав у кепці. Я лише раз чи два виходив з нею на поле. Та ну її – заважала лише. До речі, Володя любив багато одягу надягнути на себе – таким чином збільшував потовиділення.

– Як оціните діяльність Маслаченка-журналіста?

– Цікаво було його слухати. Мав свою думку, часто йшов наперекір усім. Прямий чоловік. За це його не любили.

"Хусаїнов підсадив мене на джаз"

– Чим вас вразила Москва?

– Зранку виходиш на бульвар, а на тротуарах лежать п’яниці. В Івано-Франківську такого не було, я не звик до цього. Люди лежали навіть на трамвайних рейках. Я жив на початку Волгоградського проспекту, де під магазином бачив цікаву картину – стоїть жінка з пляшкою і склянкою, наливає алкоголікам і отримує за це гроші.

– У "Спартаку" ви грали з Віктором Євлентьєвим, який у 1966-му виступав за "Карпати". До і після цього він чимало пограв у провідній команді Москви. У Львові про нього знають нині небагато.

– Він якраз належав до категорії "чатівників". Любив скористатися помилкою воротарів чи захисників. Легко обкрадав оборонців, класно грав на добиванні – мав чуття. Пішов зі світу рано – кажуть, що загинув у автокатастрофі.

– Зірками того "Спартака" були Геннадій Логофет і Галімзян Хусаїнов. Що за гравці?

– Логофет був бійцем – сам бив і добряче отримував у відповідь. Хусаїнов – дуже працьовита і цікава людина. Не раз був у нього в гостях, ми якось здружилися з ним. Саме він мене підсадив на джаз. Галімзян слухав Армстронга, Еллу Фіцджеральд. В команді за музику відповідав лише він – часто брав магнітофон в автобус.

– Життя Хусаїнова зламав один трагічний випадок у сім’ї.

– Він їхав у розташування збірної, зупинився біля під'їзду, махає рукою. Дружина і трирічна донька відкрили вікно, махали йому вслід, прощалися. Жінка побігла на кухню, забувши про вікно. Дитина залізла на підвіконня – і випала з шостого поверху. То була трагедія. Тим більше, жінка після цього більше не змогла народити. У футболі Хусаїнов був машиною, дотримувався режиму, на відміну від багатьох. Шкода, що цей випадок так вплинув на його життя.

– Більшість гравців вашого "Спартака" рано пішла з життя. Воротар Володимир Лісіцин, наприклад, повісився.

– Скажу чесно, у Володі шизофренія давно розвивалася. Спимо на базі у Тарасівці, раптом чую – хтось над ліжком дихає. Відкриваю очі – стоїть Лісіцин сам не свій, дивиться на мене. Це при тому, що жив він не у моєму номері. Міг ходити так по ночах, як сновида.

– У "Спартаку" ви зіграли лише два матчі. Спочатку були за спиною у Маслаченка, а потім прийшов Кавазашвілі. Не отримали шансу?

– В плані воротарської солідарності Анзор вчинив дуже несолідно. Тільки прийшов, відразу почав збурювати колектив, створювати проблеми. У мене зі всіма воротарями все життя були чудові відносини. Ти сильніший? Ти і граєш. А коли починається бруд… На зборах я працював у парі з Маслаченком. А паралельно займався Лісіцин ще з кимось. Постійно запитував: "А що там Маслак?" Та нічого, тренується. Кавазашвілі, до речі, також на мене щось наговорював Симоняну. Воротар хороший, але людські якості бажали бути кращими.

– Хто вважався найбільшим талантом того "Спартака"?

– Микола Абрамов, однак полюбляв випити, що його й згубило. Одним з кращих був Василь Калінов. Феноменальний футболіст, міг обвести півкоманди. Взимку грали у залі, тренували прийом. Б’єш йому з усієї сили в груди, а він спокійно приймає і опускає м’яч на ногу. Середня лінія дуже класна у нас була: Папаєв, Калінов, Кисельов. Віті Папаєву не пощастило – поїхали разом на збори, він посперечався зі мною, хто вище підстрибне. Послизнувся, впав і зламав руку. А ще був схильний до повноти. Повертався на поле важко.

– Калінов зник безвісти у 1996-му.

– Тяжка доля. Пригадую про нього футбольний анекдот. Граємо з московським "Динамо" – Вася пройшов кількох суперників, вийшов віч-на-віч з Львом Яшиним і зробив вигляд, ніби пасує вбік, а насправді покотив повз воротаря. Забив гол і вигукнув: "Леве Івановичу, привіт!" Легендарний воротар лише кепку навздогін зі злості жбурнув.

"Пробігли 10 км, підійшли до автобуса, а він бац!.. І поїхав"

– Разом зі "Спартаком" ви наїздилися у турне: Ліван, Йорданія, Сирія. Що вразило найбільше?

– Дуже сподобався Ліван, особливо столиця Бейрут. Відчувався європейський вплив і колоніальне французьке минуле. У Сирії взагалі цирк був – граємо у футбол, над полем пролітає літак. Всі вболівальники дістають зброю – починають стріляти! Кожен при зброї, всі хочуть воювати. Йдеш по місту, на вулиці сидить чоловік з автоматом в руках. Діти поруч бавляться… А Йорданія взагалі відстала і дуже брудна країна.

– Ви дебютували за "Спартак" у 1968-му в матчі з "Араратом", вийшовши на заміну. Вийшли при 3:0, але таки пропустили.

– На останніх хвилинах стався рикошет. Симонян це сприйняв нормально. Зате у 1970-му, коли я вдруге вийшов проти ростовського СКА, стінка розлетілася, м’яч зрикошетив. У роздягальні почав кричати: "Як ти стінку ставиш?"

– Чому у тому матчі вийшов не Кавазашвілі, а ви?

– Трохи раніше грали спаринг з "Карпатами" у Львові. Партнери по команді запропонували Симоняну поставити мене у старт. Тренер гнув свою лінію, тому випустив тільки на другий тайм. Я ж хотів грати! Після матчу Симонян оголосив: "Проти СКА у чемпіонаті вийде Лісіцин, а Тарас хай собі сидить". У мене настрій зник. Перед самою грою Лісіцин заявляє: "Я не можу грати". Мене в екстреному порядку випустили на поле. То був "сплав".

– Не намагалися поговорити зі Старостіним?

– Він бачив мій конфлікт із Симоняном і казав: "Тренери не вічні. Залишайся". А у мене якраз мама померла. Один брат жив у Естонії, інший мав свою сім’ю. Треба було за батьком стежити. В Івано-Франківську тренував Вадим Кириченко. Почав переконувати мене, щоб я повернувся додому. Домовилися зі Старостіним, що при нагоді знову приїду у Москву.

– У 1970-му ви повертаєтеся у Івано-Франківськ, де за місцевий "Спартак" виступають Лазуркевич, Копитчак, Краснецький, Рибак, Дирів. Ваші враження від вже нової для вас команди?

– Вона була пристойного рівня. Очолював наш "Спартак" Вадим Кириченко, який багато років грав у Киргизії. Тренер непоганий, але специфічний і жорсткий – міг на підопічного руку підняти. В колектив влився Степан Чопей, який повернувся з "Динамо". Був ще Петро Кушлик – техніка майже відсутня, зате багато бажання і старань. Запитував тренера: "Можна кидатися під м’яч?" (посміхається). Футболу Петро віддавався з головою. Згодом команду прийняв Михайло Михалина. Навпаки занадто м’який фахівець, у якого все на емоціях. Прийшов згодом Віктор Лукашенко і команда заграла.

– Йому допомагав Олександр Кольцов, екс-гравець "Динамо" і "Карпат". Що за фахівець?

– Хороша людина, яка багато часу приділяла футболістам. Наприклад, часто залишалися після тренувань і він пробивав мені по воротах. З іншими гравцями не раз "возився".

– Певною мірою схожі до Лукашенкових методів мав і Віктор Жилін, наступний тренер "Спартака".

– Так, ще один жорсткий наставник. Особливо перегинав палку у фізичній підготовці. На зборах в Севастополі нас висадили з автобуса і тренер командує: "Біжіть 10 кілометрів". Ми підкорилися, пробігли. Підійшли до автобуса, а він бац!.. І поїхав. Ми 5 кілометрів знову біжимо. Почався бунт, хлопці мовчати не могли. Жилін мотивував це просто, звертаючись до водія: "Уж больно красиво они бегут. Поехали!" Як тренер він відразу втратив авторитет.

– Перебір?

– Хіба це нормально давати установку захиснику: "Вбий суперника, відгризи йому ноги"?

"Хлопців з літака виносили на руках"

– Команда висловила недовіру Жиліну якраз напередодні кубкового матчу з "Динамо"?

– Під час поєдинку він вже сидів на трибуні. Один з нападників Володимир Шишков, якого Жилін запросив у Івано-Франківськ, вийшов сам на сам з воротарем, але свідомо не влучив у рамку. З тієї позиції важко було не забити. В колективі почали підозрювати, що зробив він це навмисно.

– Це був не єдиний незвичний епізод, пов'язаний з Жиліним напередодні гри з киянами…

– Тренера викликали у Федерацію. Суть аудієнції: "Ви що, приїхали сюди вигравати?"Тренер, мабуть, злякався і в день гри о 12:00 провів нам інтенсивне тренування.

– І все ж на перерву пішли при 0:0. Кажуть, під час відпочинку стався ще один цікавий епізод.

– До нас в роздягальню забіг КГБіст. На гру я вийшов у синьо-жовтій формі. Тому цей клерк наказав: "Знімай синьо-жовту форму! Знімай шорти негайно!" Більше того, на трибуні вболівальники принесли український прапор. Люди не пропускали міліцію, почалася бійка і хтось впав з другого ярусу.

– Якою була ваша реакція на вимогу зняти сині шорти?

– "Мені що, червоні одягнути? Вам буде легше? Інших не маю", – відповів і вийшов на другий тайм у тій же амуніції. Я одягав її без особливого підтексту. От румунська команда з Бая-Маре до нас приїжджала. У них теж синьо-жовті кольори. Їх теж треба було переодягати? Алма-Ата теж у таких кольорах. Більше того, одного разу всю нашу команду примусили переодягатися.

– Чому?

– Румуни нам цю синьо-жовту форму подарували. Ми вийшли на передматчеву розминку, але нас примусили змінити кольори. Боролися з ідіотизмом. Люди ж навіть уваги не звернули. Коли ми змінили форму, тоді і побачили. Стадіон почав свистіти!

– У тому кубковому матчі "Динамо" в підсумку перемогло 2:0.

– На гру ми мали вийти ослабленими через те тренування. А "Динамо" Лобановського було потужним. Взагалі вважаю, що Валерій Васильович переріс радянський футбол. Це персона світового масштабу. До речі, перший гол нам тоді забили з порушенням правил. Записали, що гол Бережний забив, але все було не так. Я кинувся на передню штангу, де Бережний влетів у мене двома ногами. Чисте порушення! Фоменко просто добив у ворота – 1:0.

– Перед вищезгаданою грою з "Динамо" ви здолали "Арарат". У серії післяматчевих пенальті ви відбили удари Андріасяна і Мартиросяна, а потім реалізували свій пенальті.

– Я виконував вирішальний удар. Чи хвилювався? Ні. Був впевненим. Знав, що заб’ю. На досвіді обманював воротарів. Наприкінці кар’єри показував, що пробиваю в один кут, а направляв м’яч в інший. Мав свій секрет (посміхається).

– У 1972-му році "Спартак" стає переможцем класу "Б". Вирішальний плей-офф сезону з "Даугавою" подарував Івано-Франківську одну з найвизначніших футбольних перемог в історії. Але передувала цьому непроста історія.

– Я на той момент числився в армії. Домовилися в обкомі партії завдяки нашому чиновнику Олександру Чернову і мені вдалося вирватися з казарми на поєдинки з латвійцями. Першу гру невдало провели і поступилися 0:1. Перед матчем-відповіддю знайомі гравці "Даугави", зокрема Василь Босий, який грав у "Динамо", "Шахтарі" і "Чорноморці", запитували: "Що вам обіцяють за вихід у Першу лігу? Нам по 10 тисяч рублів і по автомобілю кожному".

– Шалені преміальні?

– За ці гроші можна було "Волгу" придбати. Латвійці мали стимул – партія давно ставила серйозні завдання. Наші преміальні? 40 рублів (сміється) Згодом вибили надбавку – 60 рублів. Незважаючи на обставини, перемогли 3:1 і вийшли у Першу лігу. Валерій Голубцов зіграв сильно – забив двічі. Прибалти плакали з розпачу.

– Як команду зустрічали в Івано-Франківську?

– Я повернувся в армію, а хлопців виносили з літака на руках. Вони повернулися з Сімферополя, де відбувалися два матчі і поїхали на святкування у кінотеатр "Космос". Місто гуляло!

"Мунтян намагався гнути лінію Лобановського"

– Замість Першої ліги зі "Спартаком" ви поїхали у Смоленськ. Невже самі приймали таке рішення?

– Смоленська "Іскра" організувала весь цей процес з армією. Я мав московську прописку і підпорядковувався Московському ВО. Видали наказ – не випускати мене за його межі. Приїхав на збори у Севастополь, стою поруч з начальником команди: "Дивіться, кого я вам привіз", – представив мене той. Команда була сильна – половина приїхала з московських клубів. Попрацювали вони непогано з селекцією.

– У 1975-му ви знову повертаєтеся в "Спартак" і маєте нагоду спостерігати за першими кроками у футболі Ярослава Думанського. Вражав вже тоді?

– Хороша швидкість, непогані дані. Тільки от вагу любив зайву набирати. Батько Мирослав брав двох синів на стадіон з дитинства: Ярослав заграв, а брат – ні. Половину дитячого життя хлопці провели на стадіоні. Та й Ярослав потрапив до хорошого тренера Юрія Шайкіна, відомого у наших краях. Це фахівець, який випустив у світ багатьох вихованців. Якщо бачив потенціал в дитині, то міг всю групу відкинути і присвятити себе лише одній дитині.

– Ще один талановитий хлопець, що починав на ваших очах – Богдан Дебенко. За провідні клуби міста він провів не один сезон, потім став гравцем "Карпат". Богдан Федорович рано пішов зі світу – у 36.

– Позитивний хлопець, який головою ставив накладку. Самовідданий і безстрашний. Загинув трагічно – відпочивав з друзями, побачив коня і захотів покататися. У підсумку невдало впав і смертельно травмував хребет.

– Ще два таланти, що розкрилися на ваших очах – Микола Пристай та Ігор Юрченко. Чим вам запам’яталися?

– Микола вражав своєю швидкістю і мав серйозний потенціал. Думаю, міг краще розкритися в іншій команді. Мав схильність до повноти, хоча володів хорошими даними. Щодо Юрченка – класний півзахисник. Я рекомендував його до юнацької збірної СРСР, яку тренував мій товариш Микола Кисельов. Ігорю трошки не вистачало швидкості для такого рівня, про що казав Микола. Хоча Юрченко зробив дуже багато для івано-франківського футболу.

– Наприкінці 70-х у "Спартаку" щосезону змінювалися тренери: екс-гравець "Шахтаря" і "Динамо" Віктор Фомін, потім легенда київського клубу Євген Рудаков.

– Тут не особливо давали працювати, особливо Рудакову. Щодо Фоміна, то він на противагу Жиліну був занадто м’яким, слабохарактерним. Багато переживань, нервів, невпевненості.

– 1981-му у Івано-Франківську "Спартак" перетворюється на "Прикарпаття". Банальна зміна відомства?

– Так, але цей процес не був простим. Спочатку навіть протестували проти зміни назви. Але не через небажання називатися "Прикарпаттям". Йшла мова про "Кристал", як команду від заводу "Позитрон". Компромісним варіантом обрали "Прикарпаття".

– Ви більше десяти сезонів провели у рідному клубі. В сусідні "Карпати" не запрошували?

– І в "Карпати", і у львівський СКА. Щоб втекти від армійців довелося бігти з дому посеред ночі (посміхається). Варіант з "Карпатами" розглядав, але потім вирішив, що вдома найкраще.

– Від львівського СКА ви втекли, але наприкінці кар’єри таки стали гравцем СКА з Києва.

– То був 1982-й. Віктор Фомін та Володимир Капличний тренували СКА. Фомін якось подзвонив і сказав, що у нього проблема з воротарями. А я вже півроку взагалі не грав, закінчувати збирався. "Приїжджай, бо один воротар демобілізувався, а інший травмований", – казав Віктор Трохимович. Команда перебувала у не найкращому стані. За гру у мене могло бути від 10 до 14 виходів сам на сам. Це багато каже про нашу оборону. Згодом команду прийняв Володимир Мунтян, який вразив кількістю фізичних навантажень. Намагався гнути лінію Валерія Лобановського.

– Ви завершували кар’єру у бережанській "Ниві". Клуб переживав перехідний період між Підгайцями і Тернополем.

– У мене повірили, а я видав класну серію з "сухих" матчів. Я застав у команді ще харизматичного нападника...

– Петра Прядуна?

– Точно! Це "щось з чимось". Як з дикого племені... Людина мала свої інтереси у житті.

– Костянтин Антоненко, екс-гравець "Карпат" і "Ниви", розповідав, що не міг знайти спільної мови із Прядуном.

– Наш гравець Валентин Жуков часто влаштовував "КВН" з Петром в автобусі. Ставив запитання, а Прядун таке відповідав... Всі тільки й реготали.

– Кажуть, Прядун у певний період часу працював водієм автобуса.

– Коли Бережани ще на першість області грали, то він суміщав роботу. Забивав у автобус по максимуму людей, а потім ще їх "трамбував", щоб більше вмістилося (сміється). Петро мав спеціальні нашиті кишені на штанах, куди складав копійки. Людські якості? Про покійних краще таке не згадувати. Мені, наприклад, навіть неприємно відтворювати це у пам’яті. Хоча, як футболіст – хороший. Для Бережан легенда, годі сперечатися.

– Ви закінчили з футболом у 36. Не мали бажання стати тренером воротарів?

– У 90-х трохи працював у тренерському штабі "Прикарпаття" з воротарями. Частково виконував функції асистента головного тренера. Зараз повністю відійшов від футболу. У такому віці хочеться лише спостерігати збоку.

За матеріалами: football24.ua
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: