"В українському футболі донецький клан передав кермо київському"

12 квітня 10:41
Переглядів: 317
ЛАЩУК

Нинішній футбол на найвищому рівні дехто називає сурогатним. А як інакше, коли п’ять команд прем’єр-ліги через захоплення сепаратистами і російськими військами частини територій Донецької та Луганської областей виступають на чужих стадіонах, «Металістові» та «Чорноморцеві» через терористичні дії забороняють грати в Харкові та Одесі, а на додаток УЄФА позбавила права «Дніпро» в Дніпропетровську виходити на поле в матчах Ліги Європи. Така шарпанина доводить до того, що «чужаки» змагаються зі своїми суперниками за майже порожніх трибун, а клуби зазнають чималих зайвих фінансових витрат, облаштовуючи в гостях своє життя. Що буде далі, зважаючи на напружену політичну ситуацію, важко загадувати, але, як кажуть, надія завжди є, і вболівальники пов’язують її передусім з Федерацією футболу України. Чи насправді на це можна сподіватися — я поцікавився на початку нашої розмови у футбольного експерта редакції газети «Галичина» Дмитра Лащука з Печеніжина.


— Пане Дмитре, в останньому інтерв’ю ми аналізували стан справ у ФФУ за старого керівництва. Картина вимальовувалася невтішна. 6 березня в Києві відбувся звітно-виборний конгрес і тоді Україна отримала нового президента федерації. Це крісло дісталося нардепові від партії Петра Порошенка Андрієві Павелку. Як думаєте, чого можна очікувати від нового керівника? Ще як кандидат Павелко обіцяв залучити до роботи молодих людей, очистити футбол від корупції, провести реформи. А що вийшло натомість? Сам президент серед управлінців, здається, наймолодший за віком, а решта в керівництві — переважно старі кадри передпенсійного чи пенсійного віку. Та й структурне зміцнення дивує: було три віце-президенти, а тепер їх аж семеро. А призначення двох віце-президентів в особах Олександра Бандурки та Вадима Костюченка з оточення Григорія Суркіса свідчить про те, що футбольна влада від донецьких знову повертається до київських з відповідними впливами на хід чемпіонату країни.

— Загалом у вас прозвучало запитання-відповідь. Справді, донецький клан передав кермо правління київському. Наразі не відомо, чи й надалі пануватиме прихована прихильність окремих керівних осіб до окремих команд, зокрема з боку суддівського корпусу. Незабаром, думаю, дізнаємось. Заодно хочеться вірити, що вже не буде  гучних корупційних скандалів із захопленням силовиками Будинку футболу і порушень морально-етичних норм у роботі. Зате побачимо, як новий президент розвиватиме навчально-тренувальні бази, спортзали, ігрові майданчики. Не штучні для міні-футболу, а для великого, де займалися б діти та юнаки. При цьому зверне увагу й на розмежування серед дітей. Показовим є такий факт. Очевидно, що чомусь тренери найбільше піклуються і залучають до серйозного футболу або синів колишніх футболістів, або багатих батьків. Візьмімо хоча б поїздки за кордон на різні міжнародні турніри. Хто з батьків має гроші, дитина того і їде. А так не повинно бути, бо ми через матеріальну неспроможність втрачаємо багато талановитої молоді. Звідси і починаються проблеми у великому футболі.

Щодо керівників федерації, то їх справді забагато. Однак сподіваюся, що віце-президенти працюватимуть на громадських засадах і, відповідаючи за певні регіони, змінюватимуть там футбольну ситуацію в кращий бік. А «завантаженість» старими кадрами при новому керівникові тривожить не тільки вас. Безумовно, треба поєднувати досвід з молодечою ініціативою, але при цьому віддавати перевагу молодим кадрам. Власне, час робить своє, і нині вже не той футбол, котрий був 20 років тому.

— Розвиток футболу загалом значною мірою залежить від його розвитку на місцях. А коли так, то в керівних органах ФФУ звідтіля повинно бути бодай невелике представництво. Крім 41 члена виконкому федерації, цього, на жаль, не відбулося. Ось, наприклад, наша область на пост одного з віце-президентів пропонувала кандидатуру Тараса Клима — непогану, як на мій погляд. Чому цю кандидатуру навіть не висували на виборах, не знаю. Складається враження, що в Києві взагалі ігнорують керівників обласних федерацій.

— Звучить не зовсім справедливо. Області все-таки мають своїх представників у керівництві. Приміром, одним із віце-президентів став мій добрий знайомий Василь Орлецький з Чернівецької області. А що стосується Тараса Клима, тут можна назвати кілька причин: по-перше, хтось впливовий перейшов йому дорогу, по-друге, не хочеться в колективі мати людину, яка міняє свої думки залежно від зміни президента федерації футболу, і по-третє, відсутність в області професійної команди. От вам і відповідь.

— Перейдімо тепер від напруженої боротьби у високих чиновницьких кабінетах до життя в нашій області. На вашу думку, наскільки спортивна база, дотична до футболу, відповідає певному рівневі?

— Якщо щиро, на Прикарпатті нема добротної бази, а стосовно стадіонів, на полях яких ми граємо, то на одних, наприклад, є сучасні роздягальні, але немає відповідного поля, або навпаки.

— Можливо, не все так занедбано. Пригадую, що ще за багатолітнього керівництва обласним сільським спортивним товариством «Колос» Богдана Іваницького колись були побудовані та реконструйовані стадіони у Верховині, Городенці, Галичі, в селах Турці і П’ядиках Коломийського району, в Косові, Рожнятові, Снятині, Тлумачі.

— Не заперечуватиму. Проте, наскільки я поінформований, деякі стадіони приватизували, щось згоріло, а подекуди через брак коштів спортивні споруди руйнуються. Нині в більш-менш належному стані футбольні поля в Калуші та в Кутах, непогані роздягальні та трибуни на стадіонах Городенки і Коломиї. Натомість у Городенці, як не прикро, газон футбольного поля найгірший в області.

— А чим може похвалитися ваш рідний Печеніжин?

— Свого часу я зробив все від мене залежне, щоб за потреби постійно проводили штучне поливання поля водою. Крім Печеніжина, цього ніде в області немає. До того ж планую знову організувати команду рівня чемпіонату області й тоді на стадіоні постараюся добудувати трибуни для вболівальників та встановити сучасні лавиці для тренерів і запасних гравців.

— Обличчям спортивної споруди для всієї області, й не лишень для футболу, повинен би бути стадіон «Рух» в івано-Франківську, який будували і не добудували у 80-х роках за радянської влади. За роки незалежності з «довгонедобудом» між періодами затишшя на словах творили що хотіли — комусь передавали, щось добудовували, реконструйовували, продавали. Якось відвоювавши в попереднього бездіяльного інвестора стадіон, міська рада завершує тепер новий інвестиційний проект. А відтак збирається знову шукати інвестора з грошима...

— З дуже великими грошима, на десятки мільйонів гривень, адже крім самого стадіону, потрібно облаштувати і навколишню територію для всіх охочих займатися спортом. На одному із сайтів я прочитав інтерв’ю з головою Івано-Франківського міськспорткомітету Віталієм Матешком, де він сказав, що аби лишень виготовити проектно-кошторисну документацію, треба викласти два мільйони гривень. Причому за стабільної економіки висловлював упевненість щодо появи охочих вкладати кошти в об’єкт. Оптимістично звучить, але, на мою думку, все це дуже сумнівно. Руйнація триватиме...

— А за умови наявності в місті професійної команди чи допомогло б це привабити івесторів?

— Замість відповіді — знову слова з інтерв’ю Віталія Матешка: «Так, ситуація була би цілком інша. Але футбол сам по собі недешевий. Свого часу міськрада через комітет фізичної культури і спорту допомагала футбольному клубові «Прикарпаття» коштами, за які повноцінно проводили спортивно-масові заходи протягом року. Нині для нас це величезна сума, а для професійного футбольного клубу — не така значна. Ще одна проблема — в івано-Франківську небагато великих підприємств, які могли б взяти на себе часткові витрати. Поповнення міського бюджету здійснюється переважно з малого бізнесу».
Все треба побачити

— Пане Дмитре, ви буваєте за кордоном, тож як там розв’язують подібні до цих проблеми?

— Деталей я не знаю, проте розповім те, що бачив. 2010-й рік. Польща, Кутно Лодзького воєводства... Команда «Карпати» з Печеніжина, очолювана тоді мною, задля підготовки до нового футбольного сезону в квітні прибуває сюди на навчально-тренувальні збори. Містечко (приблизно 50 тисяч жителів) має найбільшу в світі бейсбольну спортивну базу. Біля стадіону (на 7-8 тисяч уболівальників) є два тренувальні поля. Чудові трав’яні газони, роздягальні рівня, мабуть, нашої прем’єр-ліги, милують око душові, є тренажерна зала, масажний, суддівські й тренерські кабінети. Не побачивши цього, передати на словах важко (місцева команда грає у третій футбольній професійній лізі чемпіонату Польщі). Я побував і на штучному полі 60х40 метрів, на трьох штучних майданчиках 42х24 м, які в Польщі називають «орликами». До «орликів», окрім футбольного майданчика, належать і баскетбольний, і корт для великого тенісу. До речі, до «Євро-2012» польський уряд по всій країні побудував 2012 таких «орликів». У містечку є і 25-метровий плавальний басейн, і сучасний баскетбольний спортзал.

У Німеччині відвідав Берлін, Лейпціг, Дортмунд, Кельн. Що найбільше тут вражало — це вказівники на автомобільних трасах до конкретних стадіонів, особливо в тій частині Німеччини, де розташовані Леверкузен і Дортмунд. У Нідерландах, крім тюльпанів і надсучасних доріг, — прекрасна спортивна інфраструктура. Наприклад, у містечку є стадіон, навколо нього — п’ять-шість футбольних полів з натуральними, а не штучними газонами. Їдеш і це все спостерігаєш всюди. Не дивно, що команда Голландії з футболу — одна з найкращих у світі.

Завершу свою оповідь перебуванням у Бельгії. Місто Центраден за населенням — як Калуш чи Коломия. Команда міста грає в другій бельгійській лізі. Є футбольний стадіон «Стаєн» приблизно на 15 тисяч місць, критий для уболівальників. На території стадіону — готель, два ресторани, фітнес-центр. Можеш сидіти у ресторані й стежити за ходом подій на полі. Унизу, під футбольним полем, — два поверхи для стоянок автівок, два продуктові супермаркети, крамнички з різним товаром. Метрів за 50 від стадіону — п’ять стандартних трав’яних  полів. Увечері всі поля освітлені, тут гравці різних вікових груп тренуються і в такий час.

— Пане Дмитре, чи може бути колись і в нас щось подібне?

— В Україні, як і за радянських часів, якщо щось і робиться, то для «пташки». А сьогодні головне — дороги, школи, дитячі садки, лікарні, а потім, може, дійде і до стадіонів. Якщо в державі, звичайно, пануватиме мир.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити