Валерій Сиров: "Не дарма нас називали львівськими собаками"

30 серпня 07:43
Переглядів: 1848
Валерій СИРОВ

Відеонарізка з найяскравішими моментами гри нашого нинішнього гостя могла б слугувати ілюстрацією для фанатського «Against modern football». Валерій Сиров не боявся зіткнень лоб у лоб, кістка в кістку, а коли виконував підкати, то навколо іскри летіли. Струси мозку, переломи, забої, вибиті зуби – то була складова його гри. Гри, якої нині вже нема.

Взагалі, їх у тій еталонній карпатівській команді, яка у 1969-му здобувала Кубок СССР, було небагато. Мова про тих, чия роль у тому колективі була визначальною. Осіб 13 включно з двома воротарями назбирається. Кожен за своєю суттю лідер, гравець з харизмою, з розумінням власної значущості. Поспілкуйтеся з тими з них, хто зараз живий. Повірте, кожен вам скаже, що найкращим чи одним з найкращих у тій команді був він. Але не очікуйте при цьому протиставлення себе комусь із партнерів. По-батярськи покепкувати один над одним – то залюбки. Але на полі вони були міцно стисненим кулаком. І нині, ставши майже легендарними, не збираються, розтискаючи пальці, послаблювати хватки.

Карпатівська вершина. Цвіт калини приколовши в коси

Валерій Сиров – могутній, жорсткий, безжальний стоппер. Приїхавши до українського Львова з Ленінграду, він з часом пройнявся галицьким духом настільки, що згодом стояв за цей край горою. Може, жив би у місті Лева й понині, однак життєві колізії закинули Валерія Михайловича до південного Миколаєва. Там, у свої 68, він нині стоїть на варті української цілісності. Власне, наша розмова відбулася після одного з таких чергувань. У переддень 45-річчя кубкової перемоги попередньо домовилися поспілкуватися саме на цю тему, однак розмова розтяглася майже на три години.

Пан Сиров у інтерв’ю UА-Футболу розкрив чимало темних сторінок у своїй і карпатівській біографії, розповів, чому львів’яни залишилися без медалей чемпіонату СССР у 1976-му, як безпорсередньо виховував нападників суперника на полі і «авторитетів на зоні», перебуваючи у місцях позбавлення волі. У своїх висловлюваннях видатний оборонець був таким же жорстким і переконливим, як у футбольних єдиноборствах.

- Валерію Михайловичу, найперше скажіть, чи легко вам, етнічному росіянину, було прижитися у Львові…

- Та я росіянин лише відносно. Так, народився в Новосибірську, а до «Карпат» перейшов з тоді ще ленінградського «Зеніту». Але у мене ж мати родом з Чернігівщини, дівоче прізвище – Степаненко. Її родину свого часу «розкулачили» і вивезли до Сибіру. Та сама доля спіткала й родичів по лінії батька, етнічних росіян. Їх совєцька влада теж визнала куркулями. Ось там на Сибіру мама з татом і познайомилися. А коли приїхав до Львова, то легко знайшов спільну мову з місцевими хлопцями. Завжди бив тих, хто дозволяв собі ображати цей край і його людей. Та що казати, якщо я навіть з Володею Булгаковим, котрий родом з Хмельниччини, часто зчіпався, коли той називав мене «бандерівцем».

- Ліберо Поточняк, стоппер Сиров, справа Герег, зліва Данильчук – ліпше збалансованої оборонної ланки у «Карпатах» не було, здається, ніколи…

- Цей квартет сформувався з часом. Нас усіх Євген Лемешко зовсім молодими набрав. Ванька Герег спершу грав у центрі. Але який з нього з його 166-ма сантиметрами зросту стоппер? На край перейшов. Ростик Поточняк спочатку півоборонця грав, а я був заднім захистником. Думав, прийшов з «Зеніту», де грав у центрі оборони, поряд з лівим захисником збірної СССР Васею Даниловим, і найрозумніший тут, найліпше гру розумію. Але не дарма ж Ростика в середню лінію раніше ставили. Виявилося, що він мав футбольний інтелект вищий, ніж у мене. Я це визнав і сам запропонував Поточняку грати вільного оборонця. На тому й зійшлися – я грав по гравцю, а Ростик ліберо. Мені звичніше боротися персонально. Ми з Ростиком відразу домовилися: «Ти ж знаєш, що просто так я не пропущу нікого. Тому не бійся – ризикуй, підстраховуй. Якщо навіть помилишся, я суперника приб’ю, але не впущу».

Грали ми у Львові проти московського «Спартака». Півоборонець гостей Вася Калінов красиво переграв мене на протиході, прокинув м’яч до штрафного майданчика і хотів мене оббігти. Я ж уже був розвернений і машинально схопив суперника перед карною зоною начебто за труси, а вийшло за одне місце. Він виривається, а я не відпускаю. Вася виявився хлопцем з гумором і прокричав: «Валеро, відпусти, я тільки нещодавно одружився». То пояснив потім, що поки суддя свистка не дав, відпустити не міг(сміється).

Виграли ми той матч 1:0. То був початок сезону 1972 року і його я розпочав з лави запасних. «Карпати» якраз повернули з київського «Динамо» Ромку Журавського, котрий був улюбленцем начальника команди Карла Мікльоша. Ось попервах в основі поряд з Поточняком ставили не мене, а Рому. Два стартових матчі «Зеніту» і ЦСКА програли, а гра зі «Спартаком» була третьою. Напередодні приїздить на базу Степан Петровський, директор заводу «Електрон», який тоді спонсорував команду. Помітивши мене, підійшов, привітався. «Чому ти такий нудний?» - запитує. «А що радіти – дві гри програли?» - відповідаю. «Ти готовий грати?» - питає Степан Остапович. «Та завжди готовий». «Значить, сьогодні будеш грати». Так я й вийшов у основі, а коли ми перемогли, Ромко повернувся на лаву запасних.

Проблема ж у чому? Журавський – гравець хороший, але позиційний, як Поточняк. Теж високий, важкий. По гравцю йому грати складно. Коли в обороні грає одночасно два гравці такого плану – чекай проблем. А з Ростиком нам було комфортно. Поточняк знав, що я вбиваюся і нікого не пропущу, а я був певен, що він при потребі підчистить.

За роки виступів наш квартет оборонців навчився розуміти один одного ледь не наосліп. У кожного свій стиль гри. «Карпати» завжди намагалися грати в атакувальний футбол, за рахунок ривків на вільні ділянки поля. Я не дивлячись віддавав вліво, бо знав, що там є швидкісні Данильчук і Кульчицький. «Ванька!» - крикну в бік Герега, щоб збити суперника спантелику. А сам віддаю вліво на Петю. Власне, наша гра й будувалася на певному ризику, на швидкісних підключеннях крайніх оборонців. Що й казати, якщо навіть Ростик уперед ходив. Фактично, позаду постійно залишався лише я. Через специфіку гри, адже постійно прихоплював персонально таких висококласних нападників, як Едуард Стрельцов, Анатолій Банішевський, Анатолій Бишовець.

- Ваші методи опіки схвалювали не всі…

- Так, грав жорстко, збивав. А як по-іншому, коли Веремєєв чи Буряк з їх феноменальними довгими передачами пускають у швидкісний забіг Блохіна з його швидкістю? Скажете, корпусом грати? Та Олега ніхто наздогнати не міг! Або візьміть фінал Кубка у 1969-му, коли я вивів з ладу, зіткнувшись з ним у середині поля, лідера суперників Олексія Єськова. Залишся Олексій з його вмінням віддавати довгі передачі на заключних півтайму, ще не відомо, чи втримали б ми переможний результат.

То тільки Валентин Бубукін, людина, яка любила не футбол у собі, а себе в футболі, міг засуджувати мої дії, навіть коли ми досягали позитивного результату. Пригадую, був у нас у 1972-му момент, коли зламався лівий оборонець. Кого на це місце ставити? Не Рому Журавського з його 190 сантиметрами зросту і 90-та кілограмами ваги. Перевів Бубукін вліво мене. А тут ще й матчі – як на підбір: спершу проти тбіліського «Динамо» граємо і мені на фланзі протистоїть Владімір Ґуцаєв, потім «Арарат» і Левон Іштоян, а потім «Кайрат» і Анатолій Байдачний. Три найкращих правих крайніх радянського футболу, усі з вагою по 60 кілограмів, легкі, технічні. Ось як я зі своєю комплекцією міг їм протистояти? Звісно, збивав. Але головне, що «Арарат» та «Кайрат» ми перемогли, а з тбілісцями зіграли внічию, не пропустивши в цих матчах жодного м’яча. Знаєте, якою була реакція Бубукіна? Він мені докоряв, що у цих трьох матчах отримав два попередження.

Можете уявити, яка лють мене охопила після цих слів? «Я вам що, центральний оборонець? Так, зустрів жорстко Іштояна в середині поля, інакше він би від мене втік. По-іншому зіграти просто не міг».

- Нападники у відповідь не били?

- Завжди поважав безстрашних суперників, які уміли тримати удар, які розуміли, що то моя робота точно так само, як їхні – забивати голи. Мені в цьому плані дуже імпонував Едик Козинкевич. Запам’ятав його ще з тих часів, коли він виступав за львівський СКА. Бувало, як вріжу йому в підкаті. Той підіймається на ноги, на очах сльози, але претензій не висловлює. А в наступному епізоді знову лізе у боротьбу кістка в кістку. Боєць. Поважаю таких.

Але мав й інші приклади. Володя Федоров з «Пахтакору», який розбився у тій страшній авіакатастрофі у 1979-му. Граємо якось в Ташкенті. Спека неможлива, ледве ноги пересуваємо. Володя, невисокого зросту нападник, раз підбіг ззаду й потягнув за вухо, другий, третій. «Ти що охринів?» – запитую. Не вгомонився. Ось я й знайшов момент і поки суддя не бачить, вліпив йому у сонячне сплетіння. Володя зупинився, зігнувся. У перерві тренери вичитують: «Та як ти міг? Якби суддя побачив! Команду міг підвести». «Та я йому що, зайчик, б…, щоб мене за вуха тягати?» - не витримую. І що ви думаєте? У другому таймі Федоров був, як шовковий, а матч завершився з позитивним для нас за таких погодних умов результатом 1:1.

Одного разу, коли відмахнувся від Федорова, мене навіть у Москву на засідання Спорткомітету викликали і дали не то три, не то п’ять матчів дискваліфікації. Коли ж з «Карпатами» їздили в турне на Кубу, віддав нападникові місцевої команди за грубу гру проти нашого воротаря Сашки Швойницького. Той вдарив нашого голкіпера ногою з підйому по голові. Не залишати ж таку грубість без уваги. Одним словом, полюю на цього гравця хвилин десять, у футбол не граю взагалі. Він без м’яча і я. Кубинець це відчув і втік від мене на правий фланг. Але ось в одному з епізодів Петя Данильчук побіг лівим краєм в атаку і м’яч летить в його зону. Коли хочеш суперника вдарити, то найпростіше це зробити під час верхової боротьби – то ж не я видумав. У мить, коли цей кубинець вистрибував, я з розгону вистрибнув й собі. І як засаджу йому обома колінами в спину! Бідолага кілька разів перевернувся, застогнав несвоїм голосом. Винесли хлопця з поля на ношах. А мене після матчу вичитували: «Та як ти міг? Посли СССР на трибунах, Фідель Кастро». Я теж не мовчав: «То, виходить нас можна бити, а ми не можемо?»

За кар’єру на полі заробив два струси мозку, два переломи ноги, мені вибивали ледь не всі зуби, але при цьому грав так, як завжди, ніколи не прибирав ноги і не уникав жорстких стиків. Бувало, повертаюся додому після виїзду, а всі ноги стерті від підкатів, закровавлені. Дружина плакала, коли на це дивилася. Поля ж різні бували. Декуди то був не газон, а асфальт. То у нас на тодішній «Дружбі» травичка була шовкова. Особливо мило було грати після дощику. Котишся в підкаті і душа радіє.

Разом з тим тренувалися ми ще до 1968 року на асфальті. І підкати примудрялися там робити. «Знаєте, як робити підкат на асфальті?» - запитую зараз у своїх учнів. Ті очі на лоб: «Як то – на асфальті? Ви ж усе собі поздираєте». У тому й річ, що ми не просто падали і летіли по асфальту юзом, а ще й перекочувалися, щоб не отримати травми.

У грі ж по-різному буває. Граємо у травні 70-го товариський матч проти «Палмейраса», одного з найсильніших клубів Бразилії. У нас тоді травмувався Петя Данильчук і його в основі замінив молодий Міша Сарабін. Проти нього грає сильний нападник. Раз проходить, другий. «Та тримай його врешті-решт» - кричить тренер. «Та як його тримати?» - з розпачем відповів Міша. «Зубами за сраку!» - чує навздогін. І що ви думаєте? В одному з моментів той самий нападник проскакує Сарабіна й на швидкості починає тікати. Біжу на підстраховку й стелюся в підкаті – як вирубаю бразильця разом з м’ячем! Той, дивлюся, відразу почав лазити на колінах і щось шукати. Виявилося, що у хлопця на шиї на золотому ланцюжку був якийсь кулон. Ось він і відірвався. Трава на «Дружбі» густа, спробуй там щось знайти. «Не знайде – ми з тобою тут все перепахаємо» - кажу Сарабіну.

- Ви налаштовувалися на кожного окремо взятого нападника по-особливому?

- Мені було начхати, проти кого грати. Виходив і бодався. Якщо нападник прийме м’яч, у жодному разі на нього не кидався, а чекав, поки суперник втратить над м’ячем контроль і вибивав «кулю» за межі поля чи, в кращому випадку, віддавав передачу комусь із партнерів. Зрозумійте, що у футбол я до 19-ти років не грав ніколи. Почав займатися ним випадково, будучи студентом Інституту фізкультури. Туди поступив, як першорозрядник з боксу. Крім того, займався боротьбою. Власне, після тих видів страшенно не любив програвати особистих єдиноборств й на футбольному полі. І Юст цю «жилку» побачив, перевівши мене з місця вільного оборонця в амплуа персональника.

- Кажуть, Юст взагалі мав чуття на гравців…

- Ернест Ервінович – колишній футболіст, вмілий психолог, теж колишній оборонець. Мабуть, саме тому він нас добре розумів. Мало хто про це знає, але ми іноді порушували його тренерські плани. Готуємося до гри – тренер дає навантаження. А грали ж ми тоді без замін, втома накопичувалася неймовірна. «Ернесте Ервіновічу, ми втомилися. Давайте ми краще квадратик побігаємо, - кажу. – Ви ж знаєте, відпочивши, на полі віддамося сповна». Юст повагається і погодиться. Він відчував футболістів.

А ось коли прийшов Бубукін, то відразу почав корчити із себе великого «пузиря». Мовляв, я заслужений майстер спорту, чемпіон Європи. Валентин Борисович відразу почав, як усі москвичі, розповідати анекдоти і ганяти команду, вичавлюючи з неї усі соки. А що ж ганяти, якщо граючих у «Карпатах» 15-16 футболістів? То ж не як у Луческу зараз – в обоймі 28 людей і дві третини з них леґіонери. Хто б не отримав травму, ця втрата залишається майже непомітною. І при цьому наставник «Шахтаря» бідкається: «Біда, Кривцова треба випускати, а не Кучера».

У нас у центрі оборони замін майже не було. Отримав якось пошкодження, а на підміні лише Юрко Бондаренко, який тоді ще був гравцем трохи закомплексованим. Підходить Юст до Поточняка і питає: «З Бондаренком будеш грати чи з Сировим?» «З Валерою, звісно» - відповідає той. «Так у Валери травма!» «Валері зробиш два обезболюючих і він буде грати» - каже Ростик. Так і було. Але через матчів п’ять травмується вже Поточняк. Те саме питання Юст ставить вже мені. «З Ростиком буду грати» - кажу. «Так травма…» «Нічого, я робив уколи і він нехай робить, - додаю. – Хай стоїть ззаду і лише підбирає. Боротьбу беру на себе. Великого навантаження на Ростика не буде. Але з ним почуваю себе надійніше».

Так ми й грали поряд вісім років. А могли грати й довше. Я ж ще у 1989-му бігав за ветеренську збірну України поряд з Віталієм Старухіним, Вадимом Сонихіним, Генкою Ліхачовим, Едиком Козинкевичем, Вітькою Кузнєцовим, Олександром Ткаченком. Їздили ми тоді концертними бригадами, з різними акторами, зокрема з нині покійним Олександром Абдуловим, по різних республіках СССР і заробляли гроші. Бували на Сибіру, на Дальньому Сході. Наші матчі там користувалися популярністю. То ж не жарти – в команді як не чемпіон, то володар Кубка СССР. Зліва в обороні у нас грав Льоха Островський, який полюбляв заглянути до чарчини. Справа – надзвичайно животатий Вітька Каплун. У центрі оборони попервах грали з Вадиком Соснихіним. Той на чотири роки молодший, а живота мав удвічі більшого, ніж я.

Проти нас грають молоді хлопці по 20-25 років, які виступають за команди класу Б чи у чемпіонатах області. Тобто, усі тренуються, бігають. І ось минає 15 хвилин і не витримую й кричу Соснихіну: «Ти, заслужений майстре спорту, іди на … Змучився вже за тебе й за себе одночасно бігати. Ти що вирішив, що вийдеш і будеш тут стояти, а я маю вбиватися? Вали на заміну!» Замість Соснихіна вийшов Володя Малигін, чемпіон СССР у складі «Зорі». Стали ми з Малигою – одне задоволення грати поряд. Оббіжать Островського чи Каплуна на краях, а ми встигаємо підстрахувати, з центру розкусуємо усе. А попереду люди свою справу робили. Перемагали молодих постійно. І платили нам по 250 рублів за матч. На ті часи – гроші серйозні. Чотири матчі зіграєш і з виїзду 1000 рублів привозиш. То якщо не враховувати організовуваних приймаючою стороною бенкетів і дарованих костюмів. У свої 43 тоді грав на дуже пристойному рівні.

До слова, грав за нас і Юра Войнов. Йому тоді 57 було, на 14 років від мене старший. У мене ж такий характер, що «пряників» роздавав усім, не дивлячись і вік та заслуги. Ось і до Юри, коли він, бувало, стане справа, сховається і не грає, вигукую різне. А нині думаю: кому я кричав, людині 57 років? На Ліхача, Казіка чи Кузнєцова, навіть на «Бабусю» Старухіна – то нехай. Вони ж такі, як я. А Войнов же, крім усього, ще й інтеліґент. Трохи навіть незручно нині згадувати. А взагалі компанія у нас тоді була весела. Дехто на бенкетах серйозно давав.

- А ви ні?

- Та я й досі 100 грамів вип’ю і мені цього досить. Не уявляю, що можу спитися. Випити зайве не дозволяю собі за жодних обставин. Буває, кажуть: «Давай, я вгощаю». «Навіщо мені, я й сам можу тебе вгостити, якщо сильно захочу» - кажу. У мене батькові 96 років. Телефоную до Новосибірська молодшому братові і запитую про тата, а той розповідає: «Валеро, здав». «Що трапилося?» «Та, більше 100 грамів випити вже не може». «Вітю, - кажу. – Щоб ми у його роки 100 грамів випили?» Ось зустрічаюся з друзями, а ті питають: «По 100 грамів п’єш?» «Так, але тільки 100, не більше». Мені батько завжди говорив: «Сину, випий 100 грамів, добре пообідай, дві годинки поспи і ніколи не ходи до лікарів. Будеш жити довго і щасливо». Власне, я до лікарів ходив лише тоді, коли вибивали зуби, ламали руку, через інші травми. Пов’язку зробити чи шину накласти самому складно.

- Богдан Грещак в інтерв’ю розповідав, що у «Карпатах» 60-70-х до чарки любили заглянути чимало гравців…

- Розумієте, то все психологія. Раніше ми як робили? Виграли чи програли, але закуповували ще до матчу за смаком, хто що п’є, шампанського, горілки чи пива і опісля сідали грати в карти. Коли в команду прийшов Карло Мікльош, то, дізнавшись про цю традицію, запропонував: «Хлопці, чого ви, наче діти, ховаєтеся? Виграєте – сам куплю вам шампанського і поставлю на стіл». Виходимо на наступний виїзний матч і перемагаємо. Коли приїхали на вечерю, то на кожному столі на чотири особи стояло по дві пляшки шампанського. «Так буде постійно? – питаємо. «Так». То ж не в шампанському була справа. Воно тоді коштувало чотири чи п’ять рублів. Але ж пити хотілося після гри. Шампанське з холодильничка – якраз те, що треба. Особливо коли граєш в карти, а вранці очікує авіапереліт. Спати ж не хочеться. Хто молодший, той по дівчатах розбредався, на танці ходив. Старші вбивали час бриджем.

Сказати, що люди напивалися, не можу. Звісно, були оригінали. Янош Габовда. На полі у нас через нього вся атакувальна гра будувалася. Ми й у фіналі Кубка двічі так забили: Броварський та Кульчицький навішували з флангів, Янош скидав, а Ліхачов та Булгаков забивали. Так, Габовда випивав і сильно. Але рівних у грі на «другому поверсі» йому не знаю. Поряд можу поставити хіба Олега Копаєва з ростовського СКА і Віталія Старухіна з «Шахтаря». У сезоні-1970 зі своїх 24-х м’ячів у першій лізі Янош 18 забив головою.

Пригадую наш перший матч того чемпіонату проти хабаровського СКА у Львові. Перемогли ми 1:0 з величезними труднощами. Але як виграли? Габовда, вийшовши сам-на-сам і обвівши воротаря, не влучив у ворота. Вдруге Янош влучив у голкіпера. Усі сміялися: «Ваня, головов!» І що ви думаєте? Бодя Грещак проскочив правим краєм, навісив і Ваня головою забив з лінії штрафного майданчика. Як кивне у дальню «дев’ятку» - м’яч увіткнувся у верхньому куті! Чи згадати наш товариський матч з бразильським «Палмейрасом». Опікав Габовду тоді один з найкращих оборонців світу Перейра, який за зростом Ваню переважав. Головою Янош виграти у бразильця не міг. Лише раз виграв. І з лінії штрафного майданчика забив головою єдиний у матчі гол. Габовда – то була унікальна людина. Він голови не підставляв, а нею бив. Передача йшла справа, а Ваня примудрявся після неї спрямовувати м’яч справа наліво.

Або взяти Рому Хижака. Талантище страшенний, але хлопець себе згубив. Бутси для футболіста – таке ж святе, як скрипка для скрипаля. Бутси ми доглядали, змащували, викладали на сонечко – лише б ніде не тиснуло. Хижак натомість виданий фірмовий німецький «адідас» продавав, а гроші пропивав. Бутси ж собі Рома купував у поляка-швеця Мазуркевича, бутси жахливі, з жорсткої російської шкіри. І думаєте Хижакові взуття заважало у футбол грати? Виходив на поле, а м’яч у нього до ноги наче прилипав. Технічка фантастична!

Пригадую, як у Тбілісі під час чвертьфіналу Кубка СССР-1972 Рома на одному квадратному метрі обіграв оборонця збірної СССР Муртаза Хурцилаву й іншого грузинського захисника зі зростом 190 сантиметрів, а потім обвів воротаря Теймураза Степанію і після того влучив у стійку, а не у ворота, то став героєм Грузії. «Хижак! Всех обвел и не забил!» - захоплювалися вболівальники. А не забив Рома тому, що замість покотити м’яч у ворота щокою, він вирішив вразити стулку різким ударом. М’яч же підскочив на горбику і влучив у стійку.

Спартаківець Женька Ловчев, лівий оборонець збірної СССР навіть не приховував, що боїться виходити проти Хижака. Рома йому раз кине поміж ніг, але втекти не може, бо п’є. Євген його наздоганяє і отримує поміж ніг вдруге.

- На тренуваннях тренери дивилися на стан Хижака крізь пальці?

- Як вам сказати? Розповім, як ми бігали кроси. У нас було троє гравців, які постійно сачкували. Перший – я, бо страшенно не люблю монотонної роботи. Для мене краще виконати десять ривків по 50 метрів. Другий – Хижак. Третій – воротар Сашко Швойницький, теж любитель «цієї справи». Вони з Ромком на цій пристрасті й зійшлися. Так ось, як ми бігали. Попереду – «Бобчик» (Борис Россихін), за ним – Льова Броварський, далі – Ліхачов і вся компанія. Ми втрьох, три брати-акробати, наче Трус, Балбес і Бувалий, трималися позаду. Щойно усі забігли за кущі – ми збігаємо з дороги і ховаємося. Оскільки ж бігали по два кола, то на другому, зробивши мокрого чуба, вибігаємо і фінішуємо разом з усіми. Але ж виходили на поле і грали, віддавалися сповна. Це ж головне. Хіба тренери не знали, що ми не бігаємо? Але вони знали й інше: вийшовши на поле, ми віддамо всі сили.

Хижак наче й клеїв дурня, але створював голи з нічого. Пригадую, грали ми з московським «Динамо». Прикрили Рому так, що до того м’яч не доходив взагалі. Але Хижак підчекав момент, коли воротар Володимир Пільґуй помилиться, підставив щічку і м’яч у воротах. Так ми й виграли тоді 1:0.

Знаєте, у чому полягав секрет нашого успіху? І за що нас називали «львівськими собаками»? Про це чомусь ніхто не говорить, а всі суперники говорили: «От собаки львівські! Виходять і вбиваються один за одного!» У нас у команді були українці, росіяни, угорці. Компанія наче й різношерста, але виходили на поле й не дай Боже хтось когось зачепив! Пригадую, поїхали ми якось на збір до Угорщини. Закінчувався він спільним з мадярами бенкетом. Я піднявся і виголосив тост: «Вип’ємо за те, щоб чобіт російського солдата не топтав угорської землі». І то в ті часи! Усі ці комуністи, місцеві й наші, випали в осадок.

- А ви комуністом не були?

- Комсомольцем, та й то лише ситуативно, коли виїздили за кордон, а надто – в Західну Європу. Перед поїздкою прибігав Володька Булгаков, який у нас був комсоргом. «Пиши заяву на вступ до комсомолу» - каже. «На … мені твій комсомол? Платити внески? Чи сидіти на зібраннях?» «Тебе ж у жодну капіталістичну країну не випустять» - пояснює. «Добре, - кажу. – Пишу, щоб виїхати. А приїду – і виходжу з комсомолу назад». На тому й сходилися. Зачитують затверджені в КГБ списки: «Мікльош – комуніст. Юст – комуніст. Ліхачов – комсомолець. Булгаков – комсомолець. Сиров – комсомолець». Всі комсомолці. Але приїжджаємо назад. Минає місяць, отримуємо зарплату. Приходить Булгаков і каже: «Валеро, давай внесок». «Що?! Я тобі погано пояснив?» Після цього мене за несплату внесків з комсомолу виключали.

Ми з Ванькою Герегом жили по сусідству, на Комарова. Дружили, дівчат разом водили. То постійно говорили один одному: «Навіщо нам той комсомол?» Коли ж другий секретар Львівського обкому партії Анатолій Падалка запитав, мовляв, Валеро, ти такий прямий, чому не подаєш заяви на вступ до партії, відповів: «Я ще не дозрів». Потім мені про це нагадають. То коли тюремний строк отримав.

- Тобто?

- Після «Карпат» я у другій половині 70-х трохи виступав у Польщі. Але на початку 1979-го отримав від Ернеста Юста запрошення повернутися назад. «Карпатам», які виступали в першій лізі, бракувало центрального оборонця. Та мав 500 доларів і вирішив в останнє поїхати до Польщі, щоб купити доньці щось вдягтися. 6 чи 7 лютого це сталося. Кагебісти мене з цими грішми на кордоні й упіймали. А тоді то було щось страшне. Шість років ув’язнення отримав. У КГБ мені так і сказали: «Дурень ти. Була б рекомендація другого секретаря обкому партії, а ще ліпше – був би сам партійним, тебе б ніхто в житті не посадив. Тим паче, за такою смішною статтею».

- Смішна не смішна, а шість років отримали…

- У той час то був «важкий державний злочин». Усе життя собі ним зламав, з дружиною розвівся. Випустили мене, щоправда, раніше, через якихось два роки «достроково умовне» отримав. Та й коли сидів у Дрогобичі, то був героєм зони. Мене ж там за виступами у «Карпатах» знали майже усі. Та й у «Цементник» з Миколаєва на Львівщині перший секретар обкому теж взяв, бо пам’ятав мене за виступами у Львові. Тренувати виходило непогано, але коли про мене дізналися у відділі футболу Спорткомітету УССР, то відразу злякалися: «Ви що? Він сидів за серйозною статтею, за ним слідкує КГБ. Як ми пустимо його навчати молодь?» Я ось і досі з дітьми працюю. І кажу їм: «Хлопці, футбол – то тимчасово. А людина має залишатися людиною на все життя».

- Виправні заклади у нас не виправляють, а ламають людські долі…

- Усе від людини залежить. Повернувся звідти, не набивши жодного татуювання. І з бандитами на зоні розбирався. Там усі знали, що мене зачіпати не можна. Ще з того часу, як уперше до камери потрапив з 28-ми осіб. Назвали тоді якесь прізвище й усі співкамерники вишикувалися в дві шеренги і почали цього бідолагу бити ногами. Я залишився сидіти. «Що це у вас таке, хлопці?» - запитую. «Ти що? Це наші тюремні закони. Для того б’ємо, щоб він сюди більше не повертався» - пояснюють. «Хлопці, не знаю, які у вас закони, але в мене закон один: якщо я піду, то перший, хто мене вдарить, отримає ось ці два пальці в очі, - спокійним тоном пояснюю цим «блатним». – У мене стаття від восьми до 15-ти років. За те, що я тобі виколю очі, отримаю до восьми років. Так що не хвилюйся, мені за тебе більше не дадуть». Ті знітилися, почали щось розжовувати про «понятія». «Запам’ятайте, що крім ваших є закони людські, - кажу. – Ось коли ви його били, один влучив цій людині добре по м’якому місцю. А інший – у хребет. Зламаєте хребет і людина залишиться інвалідом. То добре ви йому зробили, що повернули його на волю калікою?»

Так я почав з усім цим контингентом працювати. І вони мене заповажали. Правда, з урахуванням, що співкамерників попередили, хто я такий, що до чого. Усі конвоїри мене знали добре, адже всі були прихильниками футболу. Бувало вночі, коли всі засинали, «годівниця» відкривалася і лунав голос: «Валеро, іди сюди». Мене чимось частували. А до того розповідали, як себе вести, коли прийду на зону, як мене там будуть пресувати.

Щоправда, життя в тюрмі міг собі й згубити. То коли зчепився з азербайджанцем, який відсидів уже 15 років. Я його навіть десь розумію. Будучи молодим, я грубо висловився, а цей кавказець, гаряча кров, схопив ножа. Мені пощастило, що він мені лишень трохи порізав руку. Врешті я азербайджанця засадив, просто вирубав. Потім ми спокійно поговорили, я вибачився й ми стали друзями. Чоловік мені прямо сказав, що за ті мої слова позбавляють життя. «Вибач, - пояснюю. – У нас до цього не звикли. Тепер розумію».

- Після виходу на волю люди з цього середовища відігравали якусь роль у вашому житті?

- У мене було немало друзів серед «злодіїв у законі». При потребі вони мені допомагали. Дехто навіть думав, що я живу за рахунок бандитизму. Але то не так. Один «злодій в законі» подарував мені автостоянку в Миколаєві, інший – фірму з ремонту і продажу автівок. Якось сидів я у компанії цих людей, випивали. «Юро, - звертається один до іншого. – Ти знаєш, з ким ти п’єш?» «З Валерою» - відповідає. «А знаєш, що Валера захищав честь України, як футболіст? Він багато чого добився, а ми лише сиділи в тюрмі й «тримали» зону». Іншими словами, люди мене поважали за те, чого досяг, виступаючи за «Карпати». Коли ж вів бізнес і виникали проблеми з криміналітетом, то просто говорив їм, щоб не лізли, куди не треба. «У вас коли розбірки – «стрілку» призначають? – питаю. – То призначай «стрілку». Приїде людина і з нею порозмовляєш». Коли до цього доходило, більшість розверталися, помітивши здалеку машину. А до мене потім приїздили і вибачалися.

У Києві мав гарні стосунки з братами Савлоховими. Учень одного з братів – Славік Михайлюк – мій близький друг, він був свідком у мене на весіллі. Славіків син Ігор грав у мене в футбол. Єдине – усі стосунки у мене обмежувалися поточними робочими моментами. Десь глибше я не встрявав. Може тому, що гроші я зневажаю. Мабуть, через те в мене їх і немає. Гроші до мене як легко приходять, так легко від мене і йдуть. Мама мені колись сказала: «Сину, дай Боже, щоб завжди давали ми, а не давали нам». Й у принципі, так у мене й виходить. Небагато, але даю постійно. Скажімо, внукам, друзям.

Початок. Другу частину інтерв'ю з Валерієм Сировим читайте завтра.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити