Василь КОЗАР: "Ми перемогли, не розкривши всіх наших карт"

01 грудня 18:00
Переглядів: 204
Василь КОЗАР

Розмова з головним тренером гандбольної «Галичанки», яка вийшла до 1/8 Кубка Виклику

Щоб “перекричати” голландські вувузели, львівські тінейджери притягнули до Палацу спорту “Галичина” величезний барабан. Прокричавши всі кричалки і заспівавши патріотичних пісень, фан-сектор бурхливо зустрічав потужні атаки Ірини Стельмах та Наталії Савчин, безкомпромісну гру Лізи Гілязетдінової та Марії Гладун, гострі розіграші Наталки Туркало та інших гандболісток львівської “Галичанки”. Вона здолала голландський клуб “Вірто Квінтус” (27:23) і вийшла до 1/8 фіналу європейського Кубка Виклику. 

- Після перемоги ваших підопічних на виїзді ви сказали, що це не в останню чергу завдяки щасливому випадку. Завдяки чому “галичанки” перемогли у рідних стінах? - запитую у головного наставника “галичанок” Василя Козара.

- У першій грі наш основний воротар Ліза Гілязетдінова просто “з’їла” голландок. Та у Львові досвідчені суперниці зуміли швидко перебудувати гру: знайшовши слабку ланку воротаря — не надто надійний захист зверху, вони атакували саме верхню частину воріт. Нам було непросто підготуватися до гри: спочатку тривалий переїзд з Голландії, потім були проблеми із залом. Та я не сумнівався у дівчатах. І вони впоралися, при цьому навіть не розкривши усіх козирів. Це добре, адже тепер ці ігри переглядатимуть наші майбутні суперниці.

- У домашній зустрічі з “Вірто Квінтус” уперше після декретної відпустки на майданчик вийшла Наталія Туркало...

- Наталка повернулася дуже вчасно. І хоча фізичні кондиції у неї поки що не найкращі, своїм досвідом і вмінням організувати гру вона відіграла важливу роль. З’являючись на майданчику, вона робила результат. Її досвід особливо безцінний в екстремальних ситуаціях. Ось вдома наші дівчата вперше грали при повних трибунах. Хвилювалися неймовірно, свідченням чого є величезна кількість невимушених помилок.

- Переломним моментом гри став вихід у рамку воріт другого воротаря Марії Гладун...

- Голландки пристосувалися до Лізи. Це можна було передбачити, тому я і готував Марію. Машу, незважаючи на юний вік, уже знають в Європі як одну з найбільш талановитих воротарів. За нею велике майбутнє.

- Ви казали, що гандбол, який практикують “галичанки”, для багатьох в Україні незрозумілий. Чому?

- У нас чомусь так важко сприймають усе нове. Деколи здається, що чимало українських тренерів не дивляться європейський гандбол взагалі. У нас звикли грати так, як мене самого вчили ще 40 років тому. А в гандболі стояти на місці неприпустимо. Якщо ще торік наш захист усіх дивував, то сьогодні до нього уже пристосувалися. В Європі постійно з’являються нові напрямки: кому вдалося швидше піднятися ще на один щабель, той і переміг. Сьогодні треба будувати гру, яка буде актуальною завтра. У нас же немає для цього елементарних умов. Та ми працюємо. І ось бачите, щось таки вдається. “Вірто” - це не дівчатка для биття. Професійна команда, один з лідерів чемпіонату Голландії, яку очолює румунський фахівець, має потужних гравчинь. Воротар у них грає за збірну, лінійні гравці можуть похвалитися хорошими кидками. Тому і гра побудована технічно і тактично грамотно. А ми ще — тільки на старті.

Коли після розвалу попереднього складу “Галичанки” ми вирішили відродити команду, у нас не було проблем з тим, де взяти гравчинь. Завдяки студентській команді спочатку Львівського училища фізичної культури, а згодом й університету фізкультури ми зліпили команду професіоналів європейського рівня. Чотири роки ми побиралися, займалися аматорством у чистому вигляді — без зарплат і належного фінансування підготовки. Кілька разів команда була на межі виживання. Та тепер у нас є спонсори, і команда може не лише готуватися до єврокубків, а й приймати їх у себе.

- Чи планували ви, окрім Наталії Туркало, повернути у “Галичанку” досвідчених гравчинь з минулого складу?

- Ні. Коли ми формували нову команду, Наталка була єдиною з минулого складу, яка залишилася і в непростій ситуації взяла на себе весь тягар. Коли всі роз’їхалися у пошуках кращого життя, вона підтримувала й навчала 14-річних дівчаток, які сьогодні і є основою “Галичанки”. Ми повернули її за відданість команді. У бік інших навіть і не дивилися: у нас є хороша школа і перспективна молодь. Ми намагаємося, щоб у команді грали львів’янки чи “западенки” - у них є свій шарм, завзяття, працьовитість. Сьогодні саме це дає результат.

- Чому погодилися тренувати команду, в яку не вірив узагалі ніхто?

- Я працював в Училищі фізкультури, і на моїх очах зростали сильні й амбітні дівчата. Вони хотіли перемагати. А я знав, як це робити. Адже я все життя у гандболі і знаю, з чого почати і куди слід іти. Усі хороші європейські і світові команди створювалися так само — з нуля. З набору 13-річок, разом з якими росли і тренери. Я вірив, що нам вдасться зберегти традиції українського гандболу, виховати дівчат до рівня збірної України. Зовсім скоро п’ятеро наших вихованок їдуть до Угорщини захищати кольори збірної. Я треную молодіжну команду України, і основа цієї збірної, десять осіб, - це наші дівчата.

Колись українки були законодавицями моди і вчитися приїздили до нас. Тепер же нам доводиться переймати зарубіжний досвід. Я працював у Греції та на Кіпрі. І дещо з того запозичив для наших тренувань. У цих країнах гандболістки не мають можливості тренуватися двічі на день. Тож я навчився за три-чотири тренування на тиждень давати весь обсяг роботи, який раніше планував на вісім-десять занять. Тому, не маючи необхідних умов, нам і вдається прогресувати. Мене здивувало, коли один наш тренер сказав: “Навіщо мені читати книжки? Невже їх написали люди, розумніші за мене?” А от за кордоном люди вміють вчитися: тільки-но угледять щось корисне, як із жадібністю починають занотовувати чи знімати на камеру. Чіпляються за все нове. А в нас, на жаль, і досі залишився єдиний спосіб досягти успіху - “парєшать”. Ось це “рєшалово”, ця некомпетентність і непрофесійність і є причиною конфліктів у Федерації гандболу України, проблем у суддівстві тощо.

- Практично всі тренери-чоловіки, які працюють у жіночих колективах, скаржаться, що їхня робота — шкідлива для здоров’я. Погоджуєтеся з колегами?

- Коли я повернувся з-за кордону і почав працювати з львів’янками, один з керівників, спостерігаючи на нашою роботою, підійшов до мене: “У нас тут діти інші, тому й підходи потрібні особливі”. Згодом я сам переконався: демократія тут не проходить. За кордоном професійне ставлення до спорту у дітей починається у десятирічному віці. Там ніхто не приходить відбувати номер. Я був здивований, коли у Греції на першому ж тренуванні діти дивилися на мене широко відкритими очима, ковтаючи кожне моє слово, із довірою сприймаючи усе сказане... У нас же без тренерської диктатури і на крок не зсунешся.

Тож стосунки налагоджувалися складно. Довелося чимало учениць відрахувати з команди. Найскладніше якраз і було навчитися ставитися до нашої спільної справи професійно. З самих початків я їм казав: “Ми з вами станемо чемпіонками світу”. А вони дивилися на мене і пальцем біля скроні крутили. Але з часом ми почали перемагати непереможні до того команди. І ті дівчата, які повірили мені, сприйняли мою концепцію йти до найвищих вершин, творять історію і дивують світ. Сьогодні ми — сім’я. Це, мабуть, головний секрет нашого успіху. Дівчатка вже по сім років разом сплять-їдять, вчаться і тренуються. На тренуваннях я жорсткий. Однак підопічні мені це пробачають — за чесність. Вони знають: я ніколи не зраджу і не вчиню підло.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити