Від держави годі чекати допомоги, або Чому про веслувальників згадують лише під час нагороджень

13 квітня 11:57
Переглядів: 182
веслування

Традиції зберігаються

— Як розповідали  мої тренери, веслування на Прикарпатті з’явилося, здається, в 1965 році, — каже Віктор Вінтоняк. — Спочатку в Бурштині на водосховищі, а відтак — в Івано-Франківську на створеному міському озері. і ще за радянської історії веслування за результатами було одне з найкращих серед інших видів спорту. Народилася плеяда чемпіонів різних рівнів, навіть СРСР, як, наприклад, Олександр Бурлаков. Тоді добре відомими стали Сергій Батомункоєв і Володимир  Грецький, які нині є не менш знаними в Україні тренерами з веслування.

- Це минула історія, а що скажете про теперішню? Зрештою, коли в області було створено обласну федерацію веслування?

— Переможних традицій ми не розгубили, вони залишилися принаймні на попередньому рівні. Торік нашу федерацію за підсумками позаминулого року визнали найдієвішою в області, та й і цього року, за моєю попередньою інформацією, номінація буде така сама. А наш «Альбатрос», що в Івано-Франківську, по лінії Міністерства молоді та спорту серед спортклубів різних федерацій належить до першої десятки в Україні. Зрозуміло, таке визнання виводить нашу федерацію теж у число найкращих. А функціонувати в області як громадське об’єднання веслувальників вона розпочала в 1993-му. Я, своєю чергою, очолив федерацію у 2000 році.

- Чув, що не просто так ви взялися керувати федерацією...

— Почну з того, що веслувати почав у 1980-му, а в 1982-му став майстром спорту СРСР. Неодноразово був чемпіоном і членом збірної команди України, посідав призові місця і на всесоюзних змаганнях. Завершивши спортивну кар’єру, наприкінці 90-х зустрів свого тренера Сергія Батомункоєва і після розмови з ним жахнувся від умов праці тренерів веслувальної федерації. Словом, вирішив фінансово їй допомогти. Пригадую, вперше зайшла мова про оплату проїзду дітей з Коломиї та Бурштина на змагання до івано-Франківська. Для мене це було незрозумілим, як через безгрошів’я все руйнується і нищиться. Отак і донині опікуюся веслуванням і продовжую його розвивати.

Веслування — це вам не торгівля

- Наскільки я зрозумів, веслувальний спорт в області  розвивається здебільшого за приватні кошти. А де тут місце держави?

— Особливо прикро за розвиток дитячого спорту. За останні п’ять —вісім років внесок у цю справу з боку державних установ незначний. Приміром, що таке 5 тисяч гривень за минулий рік на нашу федерацію, коли гоночний човен нині коштує близько двох тисяч євро?! Не кажу вже про дешевші човни для новачків, спеціальні конструкції та спеціальний транспорт для перевезення  їх на змагання. А ще — забезпечення навчально-тренувальних зборів, щоб тренери, задля добрих результатів, могли планувати підготовку спортсменів. Це вам не торгівля: коли важко — закрив крамницю, а полегшало — відкрив її. Тут все інакше, зупинятися в жодному разі не можна. Загалом веслувальний спорт — технічно складний вид, він постійно вимагає великих грошових вкладень. Зрозуміло, державі тепер важко, але й спорт якось треба підтримувати.

- Крім Івано-Франківська та Бурштина, де ще розвивають веслування?

— У Коломиї,  Долині, де з допомогою місцевої адміністрації відкрили відповідну секцію.

- Пане Вікторе, які види чи то підвиди веслування належать до федерації?

— Це веслування на байдарках і каное. Всі тренуються в «одиночках», але на змагання комплектують екіпажі — «одиночки», «двійки» і «четвірки». Кілька років тому з’явилося і жіноче каное, з якого, крім змагань на Олімпійських іграх, проводять чемпіонати Європи та світу. А якщо говорити загалом, то в нашій області за всю історію веслування в каное завжди були кращі результати, ніж у байдарочників.

Основа — селекція

- Що основне для веслування і з чого воно починається?

— Основа будь-якого виду спорту — це селекція. Двічі на рік організовуємо відбір дітей. У травні — перший. Батьки приводять дітей на міське озеро до СК «Альбатрос», де їх записують. Заняття безплатні. Буквально з перших занять лікарі здійснюють контроль за станом здоров’я і згодом роблять відповідні висновки стосовно їх можливостей надалі займатися веслуванням. Відтак відбираємо 10-15 фізично здорових перспективних дітей для подальшої роботи з ними. Через три-чотири роки хлопці та дівчата починають виявляти себе, і ми їх поступово залучаємо до навчально-тренувальних зборів і змагань. Крім того, щоб поглибити селекцію, біля озера на мальовничій природній місцині в літній період для дітей організовуємо спортивні табори з безплатним харчуванням, цікавим дозвіллям і різними суперництвами.

- А якщо хтось не проходить селекції, що далі?

— Навіть якщо діти через два-три роки з різних причин покидають веслування, вони залишаються в спорті, але вже в якомусь іншому виді. і є немало прикладів, коли там досягають вагомих результатів. Таким чином формується характер молодої людини.

І база є, і результати

- Пане Вікторе, тепер підімо по висхідній. Набрали дітей, а як із базою для занять, тренувань і змагань?

— Основна база — в Івано-Франківську на озері. За домовленістю з міською владою за власний кошт збудували сучасне приміщення для спортклубу «Альбатрос» і гарно обладнали довколишню територію, на тлі якої люди залюбки навіть фотографуються. Тут є місце для зберігання понад 100 човнів, роздягальні для спортсменів і дітей, на озері проводимо і навчально-тренувальну підготовку, і змагання. А взимку для фізичної підготовки використовуємо орендовані зали в різних місцях міста. Аби мати щось стабільне, вирішили взяти в оренду одне з приміщень на території озера, яке перетворимо на сучасну залу.

- Зали для підготовки в зимовий період, звичайно, добре, а як із веслувальною практикою? Адже в Івано-Франківську озеро замерзає.

— Але у нас є ще водосховище Бурштинської ТЕС, яке не замерзає. Якраз там узимку ми перебуваємо, де є невелика база для човнів і роздягальні. Власне, я домовився з керівництвом ТЕС, що викупимо колишню рятувальну станцію на водоймі й там збудуємо сучасну зимову базу не лише для наших веслувальників, а й для збірної України. І, можливо, в Бурштині будуть проводити зимові чемпіонати України. До речі, це місто колись було популярним для зимової підготовки і за часів СРСР. Скажімо, у 80-х роках минулого століття до нас приїжджали тренуватися команди Білорусі, Литви, Латвії, а нинішнього перебувала збірна Литви.

- З базою ніби все гаразд, а як із кваліфікованими тренерськими кадрами?

— За всю історію прикарпатського веслування найкращим тренером вважаю заслуженого тренера України Сергія Батомункоєва, який підготував 15 майстрів спорту і тепер чинних трьох майстрів спорту міжнародного класу. Такого великого тренувального послужного списку в області, мабуть, більш ні в кого не знайдеш. Чимало корисного для розвитку веслування робить Володимир Грецький. Добрі результати показують вихованці Миколи Пирога, а в Олени Зелінської та в Єлизавети Мальцевої непогано поставлено селекційну роботу.

- За логікою, кваліфіковані тренери повинні готувати добре підготовлених веслувальників. Тож як вони виступають на чемпіонатах України і на міжнародних стартах?

— Найврожайнішим для нас, здається, був сезон-2013. Вихованка клубу «Альбатрос» 16-річна Людмила Лузан серед юніорів стала чемпіонкою Європи, а відтак — «бронзовою» призеркою чемпіонату світу. І тоді ж виборола ліцензію на другі юнацькі Олімпійські ігри, котрі в серпні відбудуться в Китаї. Так ось, я в Канаді побував на чемпіонаті світу і, крім «бронзової» Людмили Лузан в каное-одиночці, в каное-двійці «бронзовим» фінішував і наш Михайло Мандзюк. Цікаво, що з трьох завойованих українських медалей дві — в іванофранківців. Водночас Михайло Мандзюк позаторік став призером Європи. Нині і він, і Людмила Лузан готуються до нового сезону. Бронзовою призеркою юніорського чемпіонату Європи-2011 стала Лідія Гунько.

Є у нас призери і серед дорослих спортсменів. Наприклад, «бронзова» медалістка чемпіонату Європи Наталія Жилюк ставала «золотим» і «срібним» призером чемпіонатів України. Зростає і гідна заміна. Торік на першостях України серед юнаків та учнів ДЮСШ у Ковелі та Дніпропетровську в «одиночках» і «двійках» на різних дистанціях призерами були іван Лабич, Юрій Савчин і Назар Зорій.

- Пане Вікторе, є інформація, що одна з вихованок «Альбатросу» спроможна вибороти ліцензію на літню Олімпіаду-2016 в Бразилії?

— Неважко здогадатися хто. Це Людмила Лузан. Однак цього не станеться, бо жіноче каное, як я вже казав, не олімпійський вид. Хоча є рішення виконкому МОКу, що воно може бути на Олімпіаді-2020. Та й врешті-решт і Михайло Мандзюк туди може потрапити. Поживемо — побачимо...


Працюють без уваги

- І насамкінець, пане Вікторе, ще трохи — про проблеми веслувальників і ваші думки щодо розв’язання їх.

— Скаржитися не хочу, як бачите, проблеми самі намагаємося поборювати. З перших кроків свою працю вибудовуємо так, щоб кожен тренер плани складав не на місяць чи два, а на кілька років наперед. Тоді ти перспективно бачиш і навчально-тренувальний процес, і поїздки на змагання, і придбання інвентарю. Зрозуміло, таке можливе лише за стабільного надійного фінансування. Про державу вже сказано, від неї годі чекати порятунку. Дивує інше. Чому чиновники хоча б не поцікавляться, як живуть спортсмени і тренери, що їх тривожить. Бракує уваги, яка може більше мотивувати, аніж гроші. Згадують про нас лише під час нікому непотрібних «театральних» нагороджень. «Пташка» за проведений захід — ось і вся увага. Чи нас це ображає? Можливо, й ні, однак не хотілося б думати погано про тих людей, які керують або вважають, що керують, спортом. Упевнений, така ж ситуація і в інших видах спорту.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити