Віктор Берендюга: "Три роки тому я знову повернувся у водне поло"

03 лютого 21:00
Переглядів: 146
Віктор Берендюга

Нещодавно, у середу, 27-го січня, відсвяткував 54-річчя один з найвідоміших ватерполістів сучасності, львів’янин за походженням, Віктор Берендюга – бронзовий призер Олімпійських ігор у Сеулі 1988-го року. Вже близько 20-ти років Віктор проживає і працює у Польщі та з ностальгією згадує славні ватерпольні роки.

Життя з префіксами «най»

Спочатку про найвизначніші здобутки Віктора Берендюги. Олімпійська бронза стала далеко не першим вагомим досягненням легендарного вихованця львівського «Динамо». Ще до Ігор у Сеулі 1988-го року Вікторміг похвалитися багатьма медалями різного ґатунку з європейських та світових першостей. У складі дорослої збірної СРСР двічі ставав чемпіоном Європи та двічі перемагав на всесвітніх літніх Універсіадах (1985 та 1987); 1986-го року здобув бронзу чемпіонату світу, срібло Кубка світу та золото на Іграх доброї волі.
– Вікторе, певно, найпам’ятнішою подією залишились Олімпійські ігри – омріяна вершина для кожного спортсмена…
– Ви не повірите, проте Олімпіада промайнула так, що я навіть не зорієнтувався, чи там перебував. Запам’яталися лише феєрверки на закритті Ігор. Уперше в житті я побачив такі гарні об’ємні феєрверки – ось це і вразило найбільше.
– Цікаво, олімпійська бронза не вразила, а ось салюти запам’ятали… Поспілкуймося все ж про найяскравіші для вас ватерпольні події…
– По-перше, всесвітня Універсіада у Канаді 1983-го року – це мій перший виїзд за збірну. Потім чемпіонат Європи 1987-го у Страсбурзі, де ми здобули золото. Далося нелегко, адже на той чемпіонат тренери збірної значно омолодили склад: замінили у збірній п’ятьох досвідчених гравців – двох олімпійських чемпіонів та трьох чемпіонів світу. Тоді разом зі мною грав також Вадим Рождественський (ще один відомий вихованець львівського «Динамо» – прим. авт.).
– А пригадайте ще й свій найблискучіший гол?
– Це сталося у Страсбурзі, на тому ж чемпіонаті Європи. Я забив, перебуваючи досить далеко від воріт, десь посередині поля. Голкіпер навіть не встиг витягнути рук на захист воріт. Він не очікував, що звідти, де я перебував із м’ячем, можна пробити по воротах.

Містика з потраплянням до збірної

– Це з хорошого. А який найнеприємніший спогад, пов’язаний у вас з водним поло?
Боротьба за місце в олімпійській збірній. На мою ігрову позицію розглядали ще трьох кандидатів – не хочу зараз називати прізвища, та й не в тому суть. Одного з них убили. Іншого – повезли у складі збірної в Італію на змагання, а мене тоді не взяли. На кордоні у того ватерполіста стався неприємний інцидент, внаслідок чого виступати за збірну вже не міг. Ось так не склались долі двох із чотирьох претендентів у олімпійську збірну – просто містика якась. Мене тоді, напевно, сам Бог вберіг. Ще одного конкурента на місце в збірній я обійшов об’єктивно. Тож на Олімпійські ігри потрапив, а ось спогади з тих часів не надто приємні.
– Читала у книзі Михайла Романяка та Івана Яремка «100 років львівському водному поло», що ваш шлях до збірної СРСР легким не назвеш. Тривалий час вас уважали лише тим, хто подає надію, але не в основі збірної…
– У збірній СРСР основу завжди складали гравці московських клубів, дуже рідко туди пробивався ще хтось. А до українців було навіть дещо упереджене ставлення. Тож, аби потрапити до збірної, треба було за рівнем гри голови на дві-три переважати москвичів. Ось тому і перебував довго серед тих, «хто подає надії».
– Вікторе, після Олімпійських ігор у Сеулі чи мала продовження ваша ватерпольна кар’єра?
– Після Олімпіади я практично завершив виступи у збірній СРСР. Трохи ще виступав за «Динамо» (Львів), потім два сезони відіграв у Болгарії, після чого отримав запрошення на Мальту, де провів чотири сезони. Після Мальти активна спортивна кар’єра закінчилася. Ще два-три роки час від часу грав за львівську команду, але вже не на професійному, а аматорському рівні. 1997-го року мене запросили асистентом тренера національної збірної Польщі, і від того часу я постійно там і проживаю.

Польське життя-буття

– Перебравшись до Польщі, крім національної збірної, ви ще й, здається, взяли тренувати юніорську команду…
– Так, тренуючи дорослу команду, я також готував і юніорську збірну. Але згодом довелося відмовитись від юніорів, адже з двома командами важко працювати повноцінно – виїжджати на збори, змагання тощо. А вже коли закінчив тренувати національну збірну, знову взявся за юніорську. Моїй юніорській команді вдалося виконати план та потрапити до фінальної частини чемпіонату Європи на Мальті. У фіналі ми посіли 10-те місце. Потім я змінив вид діяльності і залишив тренерство.
– Але ж нещодавно ви у якості тренера привозили до Львова команду на юнацький міжнародний турнір?
– Тренерство тепер мені за хобі. П’ять років тому молоді хлопці, мої вихованці, у польському місті Лодзь заснували ватерпольний клуб «Нептун», куди згодом закликали мене. Ось так три роки тому я повернувся у водне поло, ставши тренером юнацької команди. До слова, мої нові юні вихованці посіли друге місце на спартакіаді школярів Польщі.
– Якщо тренерство – хобі, яка ж ваша основна робота?
– У мене їх багато. Працюю з дітьми-інвалідами. Також вчителюю у школі. А від березня до грудня ще й підробляю спортивним аніматором на спеціально обладнаних дитячих майданчиках – «орликах».
– А не сумуєте за водою, м’ячем, не хочеться зіграти знову?
– Ще й як сумую. Постійно тягне у гру. Знаєте, як кажуть ватерполісти? «Водне поло – не спорт, це стиль життя». Мене кличуть у ветеранську польську команду. У нас тут є перша ліга, створена з метою награвати та загартовувати молодь. У цій лізі виступає 12 команд – там грають і ветерани, і молодь. Запрошують мене також виступати за львівську ветеранську команду мої друзі-ватерполісти Євген Наумчик, Микола Смірнов. Але через роботу не маю жодної вільної хвилини.

Про можливе повернення в Україну та інше…

– За ватерпольними українськими подіями спостерігаєте?
– Знаю, що зараз омолодили збірну України, і це негативно позначилось на результаті, але нічого страшного у цьому не бачу – йде зміна поколінь.
– Нашому водному поло і без омолодження збірної проблем не бракує…
– Основна проблема одна. І вона не лише в Україні, а й в багатьох інших країнах. Можливо, у меншій мірі в Іспанії, Італії, Хорватії, Сербії, Угорщині, де ватерполо поставлено на професійний рівень, тобто люди грають і отримують за це нормальні гроші. А в Україні після закінчення виступів у юніорському віці більшість ватерполістів іде в інші професії, бо розпочинає думати про реальний заробіток, створює сім’ї. А ті, хто все ж залишається у спорті, не в змозі віддаватися йому сповна і грають більше для себе, для душі.– Ще один вихованець львівського водного поло, призер двох Олімпійських ігор, Дмитро Стратан згадує: «Віктор Берендюга мені дуже багато чого дав і багато чому навчив». Як ви, старше покоління, тоді навчали молодь? Можливо, ваші поради і нашим ватерпольним «дідам» допоможуть ефективніше передавати досвід молоді…
– Ми грали в інші часи, коли не з’являлося думок заробити грошей. Зараз же змінився сам підхід гравців – і старших, і їх наступників – він став матеріальний. Мені важко влізти в душу молоді, але, напевно, у нового покоління ватерполістів завжди саме це в голові крутиться.
– Колись напівжартома-напівсерйозно я запитала у Дмитра Стратана, чи повернувся би він в Україну піднімати водне поло. Дмитро Іванович відповів: «Зважаючи на азарт, який мені характерний, можливо, ризикнув би, не факт, що ні». А яка ваша позиція?
– І я не виключаю цього.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити