Віктору РАФАЛЬЧУКУ – 50! Один із великих

30 травня 08:42
Переглядів: 505
rafalchuk

Віктор Рафальчук – один із небагатьох хлопців Львівщини, що залишили у футболі вагомий слід. Цей талановитий футболіст однаково добре володів обома ногами, відзначався великою працездатністю та вмінням думати на полі. Саме ці риси посприяли тому, що Віктор зріс до гравця високого рівня. Тривалий час, хлопець з шахтарського краю Західної України, виходячи на поле у зелено-білій карпатівській формі залишався не замінимим гравцем. Місцеві уболівальники на трибунах стадіону «Україна» досі ведуть трепетні розмови про таких футболістів, яким був Рафальчук. Що б там не говорити, але для багатьох Віктор залишився кумиром. А досягнув такого визнання завдяки яскравій та динамічній грі, яку невтомно демонстрував упродовж усієї своєї кар’єри. Хоча й не розвинув її на міру покладаючих на нього сподівань…

– У футболі мене «знайшов» Ярослав Дмитрасевич, який судив матч обласного рівня Бібрка – Соснівка, розповідав Віктор. – Школярем я займався багатьма ігровими видами спорту. Віддавав перевагу баскетболу і волейболу. Оволодів грою в настільний теніс та акробатикою і, звичайно, як більшість хлопчаків, грав у футбол. Ази футбольної пізнав на соснівському шкільному подвір’і, але майстерність шліфував у Львівському спортінтернаті разом з Сергієм Турянським, Володимиром Диким, Романом Щуром, Ігорем Комарницьким та Андрієм Завидовським у наставника Ярослава Дмитрасевича – відомого в Україні тренера. Згодом цю компанію почали запрошувати до складів юніорської збірної України.

1979 року, сімнадцятирічний Рафальчук появився у складі львівських «карпати» і грав за команду дублерів. Варто зазначити кого ж за партнерів мав цей молодий футболіст. А це були справжні віртуози шкіряного м’яча: Лев Броварський, Олег Родін, Юрій Суслопаров, Степан Юрчишин, Григорій Батич, Юрій Дубровний, Андрій Баль, Ярослав Думанський. Рафальчук старався не пасти задніх – усього вчився. Зараз про такий підбір футболістів у команді «Карпати» можна лише мріяти, або згадувати те чого уже, на жаль, не повернути. Цього ж року Віктор вступив до Львівського інституту фізичної культури і спорту.

На виступ у головній команді «зелено-білих» чекав дня 12 травня 1981 року. Саме тоді у матчі проти київського СКА, Рафальчук вийшов на поле стадіону «Дружба» на 56-й хв. замість Віктора Копила. Цього ж року «Рафа», як називали колеги свого молодого партнера, відзначився дебютним голом, який провів 2 листопада у ворота «Динамо» зі Ставрополя.

Та у карпатівській кар’єрі Рафальчука трапилася восьмирічна перерва у виступах за команду, яку він любив і в котру щиро вірив. У 1982/89 роках місцеві функціонери об’єднали два львівські футбольні колективи в один – СКА «Карпати». І не варто у цьому питанні когось звинувачувати. Бо тоді усі чемно мовчали, а рішення партії схвалювали оплесками.

Свої футболісти намагалися не залишати львівських симпатиків без футболу. Серед тих, хто зоставсь в місті Лева, був і Віктор Рафальчук. А нова команда намагалась демонструвати хороші результати. Не завжди вдавалося, але два треті місця 1984 і 1985 років заслуговують уваги і шани.

Володимир Булгаков у травні 1984 року, змінивши на тренерському містку Миколу Самаріна, разом зі своїм однодумцем Андрієм Карімовим почали виховувати у нас почуття відданості львівському футболові. Ця команда достатньо сильно виступала як у Львові, так і за межами міста. Хоча бажаної путівки до вищої ліги так і здобула. З Віктора «витягнути» слово про свою гру непросто. Такий уже у нього скромний характер.

Львівський журналіст Володимир Синьоокий на сторінках газети «Ленінська молодь» від 26 листопада 1985 р. так описав гру Віктора: «У середині поля, безперечно, основною дійовою особою був В. Рафальчук – один із небагатьох зі складу СКА «Карпати», здатних з успіхом виступати за команду вищої ліги. Цей сезон був чи не найкращим у спортивній біографії Віктора. Бо в ньому він зумів поєднати таких два важливих уміння як організація атак і результативне їх завершення».

Ну і що з того, що виступав у першій лізі. Це була не менш хороша школа. Віктор усі ці роки вірою і правдою представляв команду міста, яке вважав своїм і яке його виростило. Достатньо подивитися на його послужний список виступів Рафальчука. Тільки офіційних поєдинків назбирається півтисячі.

Мешканці міста і футболісти відродження «Карпат» у Львові сприйняли з великим бумом. А Рафальчук одним із перших подав команді руку. Залишався таким же скромним, як і тоді, коли уперше переступив карпатівський поріг, але доволі досвідченим і зрілим майстром. Тренери команди Рассихін, Поточняк і Кульчицький були раді тому. Відбувалося формування сильної команди. І результати не забарилися: друголігова «бронза» 1989 і 1990 рр. і «золото» 1991 р.

Вміння карпатської «сімки» керувати діями партнерів по команді були просто фантастичними. Віктор говорив небагато, але завжди виважено. Колеги, бачачи старання й активність свого капітана, не відставали від нього. До того ж Рафальчук був чудовим виконавцем стандартних ударів, у тому числі й одинадцятиметрових.

Цікавий епізод трапився 2 липня 1984 року під час виконання пенальті у ворота волгоградського «Ротора». Віктор Рафальчук згадує: «На дві хвилини перед перервою ми з Ленделом розіграли пенальті. Я прокинув м’яч уперед, а Славко спрямував його у ворота Владющенкова. Суперники намагались протестувати, але арбітр вказав на центр поля. До речі, на 80-й хвилині я уже в класичній манері виконав одинадцятиметровий. У цьому матчі СКА «Карпати» здобув свою найбільшу перемогу – 8:0.

Поруч з Рафальчуком у профспілково-армійській команді виступали такі партнери Володимир Кухлевський, Юрій Дубровний, Ігор Шквирін, Володимир Журавчак, Володимир Сиверін, Василь Бондарчук, Володимир Буняк, Ярослав Лендел. Віктор знав, що коли побіжить вперед, хтось із партнерів обов’язково підстрахує. Бо без взаємодопомоги у футболі успіхів команді не вдасться досягнути.

Зоряним часом Рафальчука став 1985 рік. Зігравши у першості СРСР 42 матчі, забив 16 голів. До того був ще й вправним пенальтистом. Як говорить Віктор: «Пенальтиста повинен охоплювати внутрішній спокій та зосередженість. Адже відомо, той, хто б’є, має перевагу над воротарем. Розбігаючись я завжди бачив рамку воріт і воротаря, інше для мене не існувало. Однаково сильно і влучно міг пробити і правою, і лівою ногою».

По завершенні угоди з армійським колективом Рафальчук відгукнувся на пропозицію Євгена Кучеревського та Геннадія Жиздика, від якої важко було відмовитися, тож переїхав у Дніпропетровськ. Однак через важку травму місця в основі «Дніпра» не загрів. Скласти гідну конкуренцію новим партнерам не зумів. Та він вдячний дніпропетровцям. Бо більше ніде не відчував до своєї персони такої уваги. Відбулося повернення в «Карпати», які саме відроджено. Команду на урочистість навіть запросили до театру імені Марії Заньковецької. Таким було свято львівського футболу.

Рафальчук продовжував у ролі капітана виводити команду на чергові матчі. Є в ігровій біографії Віктора участь у матчі Кубка володарів кубків проти ірландського клубу. Прикро, що «Карпати» не здолали такого суперника. – Той «Шелбурн» ми повинні були обіграти за сумою двох матчів, – констатував Рафальчук. Після домашньої перемоги «пролетіли» у Дубліні – 1:3».

Незрозумілою залишається тренерське рішення, коли Мирон Маркевич замінив Рафальчука у другому матчі. Хлопці підходили й запитували у чім справа, але Вітя замість відповіді, лише розводив руками…

На думку Рафальчука ще кращим футболістом, якого виховав Львів залишається В’ячеслав Лендел – прекрасний гравець і чуйна людина.

Брав участь Рафальчук і в національних змаганнях. Виступав у фіналі кубка України. На жаль, міць київського «Динамо» виявилась сильнішою за сподівання львівських футболістів на успішний результат.

Востаннє Рафальчук у карпатівській футболці вийшов 28 серпня 1993 р. у матчі проти чернівецької «Буковини». «Карпати» перемогли – 1:0, а Віктор перегорнув чергову сторінку своєї біографії. Далі були вітчизняні та закордонні клуби різних рангів, але з метою перемог.

Андрій Карімов, колишній тренер львівських команд так прокоментував свого «золотого хлопчика»: «О в-в-а! Рафальчуку – пів віку! Вітя завжди був класним футболістом і на провідних ролях. Його виділяла висока індивідуальна техніка. Про таких, як Віктор говорять – душа команди. Навколо його особи точилася гра. Мій внесок у його розвиток не такий вже й великий. Хоча це я перевів Рафальчука з правого краю у центр поля, де став успішним диспетчером. У боротьбі за м’яч був непоступливий, за що часто діставалось йому по ногах. Але він ніколи не відповідав кривднику грубістю. Талант мав від Бога».

Сьогодні Віктор Казимирович Рафальчук відзначає свій ювілейний день народження – 50 років! Вітаємо і бажаємо Вам усіляких гараздів та міцного здоров’я. Ми пам’ятаємо, пане Вікторе, про Ваш внесок у львівський футбол, і за це Вам низький уклін.

Рафальчук Віктор Казимирович. «Рафа». Народився 30 травня 1962 року в місті Соснівка (Львівщина). Вихованець СШ№7 (Соснівка) та львівського футболу. Тренер - Дмитрасевич Ярослав Іванович. Зріст 172 см, вага 72 кг. Півзахисник. Виступав за: «Карпати» (Львів) 1980/81, 1989/94 (ду), (143/11 чС), (8/2 чУ), (3/0 кУ), (2/0 єк); СКА «Карпати» (Львів) 1982 (216/30 чС), (16/0 кС); «Дніпро» (Дніпропетровськ) 1988/89 (3/0 чС), (1/0 кС), (1/0 кф); Korona (Кєльце) 1991/92 (6/1, 2л Польщі); «Авангард» (Жидачів) 1993/94 (6/0 чУ); Kiskörös-Stadler FC 1993/94 (2/0, 2л Угорщини); «Галичина» (Дрогобич) 1994/95 (10/0 чУ); СК «Скіфи» (Львів) 1995/96 (14/3 чУ), (1/0 кУ); «Поділля» (Хмельницький) 1995/97 (36/4 чУ), (1/0 кУ). Закінчив Львівський державний інститут фізичної культури. У футболі гравець-оркестр. Як набрав ігрового ритму, ніхто його не міг зупинити. Належав до грона кращих футболістів Львова.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: