Володимир Безуб’як: Лукас постійно повторював, що Україна – то катастрофа

09 травня 09:45
Переглядів: 947
Безуб’як

Мабуть, вже колишній наставник «Карпат» розкрив пікантні подробиці покупки леґіонерів Олегом Кононовим.

Наставник «Карпат» розповів, чому «Динамо» не команда для Лукаса, яку роль у його кар’єрі відіграв Дячук-Ставицький, як ставив на місце лідерів «Карпат» Яремченко, Кононов купував «котів у мішку», а Юрчишин не випускав з квадрату.

- Пане Володимире, ви говорили, що Ґуставо Лещук спілкується з вами через перекладача. Младен Бартуловіч в інтерв’ю розповідав, що в його контракті був пункт – обов’язково вивчити українську…

- В угоді з Лещуком теж такий пункт є. На свої очі бачив. Перекладач намагається трохи навчити Ґуставо, але виходить важко. Крім «добрий день» і «дякую» аргентинець інших слів не засвоїв. Я з знаю більше слів іспанською, ніж Лещук українською – «уно», «дос», «трес», «кватро» (сміється). Мене багатьом словам ще Лукас навчив. Особливо іспанському матюччю. То був емоційний хлопець. З ним було дуже весело. Шкода тільки, що в футболі у «Карпатах» Лукас себе не розкрив навіть на 50 відсотків. «Україна – то катастрофа» - повторював Лукас. Наші дороги були для нього справжнісіньким шоком. Лукас – швидкий, технічний, але зовсім не хотів працювати на тренуваннях. Він – добряк і взагалі не конфліктний, але грати у нас не хотів. На щастя, Лукас вчасно перейшов у ПАОК, а звідти повернувся до Іспанії. Результат помітний.

- «Динамо» Лукаса теж не мотивувало?

- Ні-ні, то не для нього. «Динамо» - то залізна дисципліна. Ті речі, які Лукас дозволяв собі в «Карпатах», у Києві не проходять. Якщо відверто, Лукас – взагалі некерований. Намагалися знайти до нього підхід, багато розмовляли. Але в хлопця мухи в голові.

- В якийсь момент леґіонери в складі «Карпат» почали з’являтися масово – Борха, Крістобаль, Пачеко…

- Частково до такого кроку вдалися вимушено. Напередодні другого заходу в Лігу Європи ми втратили кількох провідних виконавців і мусили їх кимось замінювати. Помилка полягає в тому, що Олег Кононов надто довірився аґентам. По касеті, по вибірці моментів рівень футболіста визначити складно. Нарізати у наш час можна що завгодно. Однак Крістобаля й Пачеко ми брали котами в мішку. Обоє не пройшли тренувальних зборів в Австрії, але приїхали і всього через день попідписували контракти. Мабуть, аґенти подбали, щоб угода укладалася без перегляду. То наша помилка. Дійшло до того, що в обоймі команди було 32 футболісти, зокрема Воронков, Костянтин Кравченко, естонець Кінк.

Проблем довго очікувати не довелося. На початку сезону ми не перемогли у відверто виграшному матчі проти «Чорноморця», а в перших п’яти поєдинках набрали лише одне очко. І трапився злам. Команда поділилася на угруповання: серби шепталися собі, іспанська діаспора – собі, а українці об’єдналися у свою компанію. Кононов побачив, що ситуація критична і вирішив піти.

- Невже рішення проблеми не існувало?

- Ситуацію можна було стабілізувати, але приблизно через рік. Вартувало визнати свої помилки і розігнати весь непотріб. Ми ж теж вчилися, запросили на серйозні контракти багато людей, які цих грошей були не варті. Якби вчасно одумалися, то команду можна було б зберегти. Про того ж Крістобаля маю добрі спогади. Гарна людина, технічний, розумний. Але надто повільний. У сучасних «Карпатах», до слова, теж маємо таких футболістів. Український футбол потребує швидкості, зі швидкістю Крістобаля тут себе проявити складно. Пачеко натомість теж був технічний, але грав у безконтактний футбол. Воронков і Кравченко приїхали з проблемами зі здоров’ям. Про це теж можна було дізнатися і контрактів не підписувати.

- Правда, що футболісти, які грали у «Карпатах» у 2009-2011 роках, дізнавшись про зарплати іноземних новачків, почали влаштовувати бунти?

- Почалося все з того, що після виходу команди в Лігу Європи восени 2010 року Петро Петрович підвищив зарплату всім представникам команди в два рази. Та у кваліфікації Ліги Європи-2011/2012 поступаємося грецькому ПАОКу. Звичайно, та поразка випадкова, адже у виїзному матчі польський арбітр Роберт Малек не зарахував чистого голу, забитого за рахунком 0:0 Лукасом. Втім, навіть після цієї невдачі до кінця сезону команда продовжувала отримувати підвищені зарплати. Й лише коли ми не потрапили в Лігу Європи сезону-2012/2013, оклади врізали. Зарплати були неадекватними відповідно до результатів. Логічно, що керівництво клубу вирішило повернутися до зарплат сезону-2009/2010. Бо гроші треба заробляти, а не отримувати.

- Попри те, що на чолі «Карпат» ви стали лише тепер, у тренерських штабах при різних наставниках Безуб’як був з 2005 року. Кажуть, потрапити на посаду вам допомогли дружні стосунки з Юрієм Дячуком-Ставицьким…

- Дурниці. Жодної протекції в мене не було. Я тривалий час трудився у СДЮШОР «Карпати» і спортінтернаті. Мої групи завжди показували хороші результати, вихованці виступали у складі збірної України. Найперше згадав би двох Юріїв – Вірта і Беня. Мою роботу помітив тодішній генеральний директор «Карпат» Михайло Практика і запропонував очолити друголігові «Карпати-2». Відмовлявся весь рік, бо не хотів кидати групи, яку набрав лише нещодавно. Дійшло до того, що Практика викликав мене і сказав: «Попереджую в останнє – йдеш чи ні?» так, починаючи з 2002 року почав працювати з другою карпатівською командою.

В 2005-му у нас у «Карпатах-2» підібрався прекрасний колектив. У ньому були Юрко Паньків, брати Григорій та Борис Баранці, Віталій Романюк, Тарас Петрівський, Андрій Кікоть. Більшість із цих хлопців потім проявили себе у вищій лізі. За чотири тури до закінчення чемпіонату ми посідали в другій лізі друге місце, але в цей момент наш тренерський штаб вирішили замінити на одеситів. Лише коли став безробітним, допомагати йому в першій команді, котра тоді виступала в першій лізі, запропонував Дячук-Ставицький. Звичайно, Юрієві Михайловичу за це запрошення вдячний. З того часу працював у штабі шести різних тренерів. Майже з усіма збереглися гарні стосунки понині.

- А всі тренери приймали до свого штабу людину, яку погано знали? Взяти, скажімо, Олександра Іщенка, котрий очолив «Карпати» влітку 2006-го, відразу після того, як команда повернулася у вищу лігу…

- Олександр Олексійович – людина з характером, одинокий вовк. За два дні до гри до нього можна було не підходити. Попадеш на очі – Іщенко міг тебе роздерти. А взагалі у людини хороша динамівська школа, прекрасна пам’ять. Конспекти Олександр Олексійович писав по пам’яті, розписував заняття посекундно. Для мене то була велика школа.

- Іщенко ділився знаннями охоче?

- Як вам сказати? Всі ми – атестовані люди, модель Лобановського проходили ще під час ліцензування. А Іщенко свою роботу саме на цих принципах і засновував. Якщо у Кононова ідеально ставилася тактика, то в Іщенка навпаки акцент робився на фізичну готовність, а тактична грамота опиралася на старі принципи. Але ж футбол потребує постійного еволюційного розвитку. Так чи інакше, при Олександрі Олексійовичі «Карпати» видали чимало гарних матчів. Щоправда, чередувалися вони з відвертими невдачами. Але причини нестабільності полягають у специфіці того колективу. Так були такі товариші як Олексій Сучков чи Батіста. Ці люди – самі собі режисери.

- Іщенко якось в ефірі сказав про Батісту під час матчу в Харкові: «Той може пройтися по Сумській так, що будь здоровий»…

- Олександр Олексійович усе добре бачив. Мені імпонували Іщенкова дисципліна, його вимогливість до футболістів. Пригадую, Кобін якось посмів до Олександра Олексійовича огризнутися. То потрапив Вася після того в таку прострацію, що не міг зібратися протягом трьох місяців…

Іщенка прибрали відразу після того, як ми в Луганську перемогли «Зорю». 2 вересня виграли, 3-го відсвяткували День народження Олександра Олексійовича, а 4-го команді був представлений новий тренер. Валерій Яремченко, який очолив «Карпати» після Іщенка – людина-душа. Мені з Валерієм Івановичем було надзвичайно комфортно, він мені багато довіряв. Звичайно, об’єми праці були величезними, але з моральної точки зору почував себе прекрасно. То була цікава робота техніко-тактичного характеру. Найголовніше, що Яремченко ніколи не нагнітав ситуації, впродовж цього часу нам вдавалося уникати стресових моментів. Почувалися вільно, спокійно, хлопці вірили в свої сили.

Цікаво, що саме Яремченко двох мною згадуваних персонажів і приструнив. Поїхали на перші збори, проводили там теоретичне заняття. Валерій Іванович мав після контрольного матчу якісь претензії. І в цю мить на авансцену вийшли наші лідери – Батіста і Сучков. Почали огризатися. Яремченко не довго думав і перевів обох до дублю. Замість Батісти попереду почав грати Максим Фещук. Результати миттєво пішли в гору. За підсумками чемпіонату ми легко стали десятими, тоді як після першого кола мали лише 13 очків і знаходилися в небезпечній зоні.

- Ігор Худоб’як якось сказав мені, що при Яремченку, залишся він ще на сезон, команда була здатна показувати серйозніші результати…

- Може й так. Але Валерій Іванович сам сказав, що при нашому вимогливому керівництві йому особисто працювати важко. Яремченко захотів просто відпочити. Петро Петрович такий, який він є. Він вимагає не лише результату, а й якості гри. Багатьом тренерам збагнути такі вимоги важко. Хоча всі ми сходимося в єдиному: для того, щоб досягати результату, впродовж першого року роботи до команди треба придивитися, розібратися в усіх деталях, а вже у наступному сезоні вирішувати турнірні завдання. Власне, при Кононові так і було. Перший рік команда розгойдувалася, а в наступному сезоні молоді футболісти підросли і почали давати результат.

- Чому після Кононова такою довірою пана Димінського не користувався більше жоден тренер, може, окрім Йовічевіча, з котрим минулої зими власник клубу не зійшовся по умовах контракту?

- Не можу відповідати за Петра Петровича. Стосовно Йовічевіча, то пам’ятаю його ще по роботі з дублюючим складом «Карпат». Він – цікавий, творчий тренер, котрий вміє працювати з людьми. До того в першому колі непогані результати демонструвала команда Ніколая Костова. Але тоді й колектив підібрався непоганий. У тих «Карпатах» грали Олександр Гладкий, Семір Штіліч, Лукас, Леван Кенія. Останній, до слова, теж зі своїми мухами в носі, але футболіст вправний. Власне, не дивно, що футбол «Карпати» тоді демонстрували непоганий. Однак навесні «Карпати» чомусь посипалися. Не знаю, з чим це пов’язано, але у Костова й у Донецьку так було – другу половину команда проводила гірше, ніж першу. На мій погляд, у Ніколая траплявся якийсь конфлікт інтересів, він не сходився з людьми.

- Для вас ідеалом залишаються саме «Карпати» Кононова в часи їх найвищого злету?

- В Олега Георгійовича теж були свої недоліки, котрі я помічав і намагаюся не допускати в уже своїй самостійній роботі. Розумієте, еталону для себе створювати не треба. У мене є своє бачення. При Кононові була ідеально поставленою тактика, тактична схема доведена до автоматизму. Попервах реалізації задумів заважала фізична готовність команди, але згодом Олег Георгійович цей недолік усунув. Дуже продуктивним у цьому аспекті був збір в Угорщині. Однак потім Кононов запросив на посаду тренера з фізпідготовки легкоатлета Миколу Русу й збої траплялися знову. Зрештою, думаю, будучи найкращим тренером Росії, Олег Георгійович у своїх помилках розбереться й без моєї допомоги.

- Слідкуєте за кононівським «Краснодаром»?

- Безумовно. Зауважив, що в перших таймах у матчах Ліги Європи команда виглядала прекрасно, а в других трохи здавала.

- На початку нашої розмови ви згадували про галицький дух. Що ви маєте на увазі?

- Те, що відчував, коли спершу відвідував матчі «Карпат» Ернеста Юста, а потім впродовж 15-ти років грав із представниками цієї команди за ветеранські команди. У них яка система існувала? Десять польових гравців основи, а інші – запасні. Коли ці люди виходили на поле, народ стогнав. На цю команду на стадіоні, який тоді іменувався ще «Дружбою», постійно збиралося по 40 тисяч людей. Не викладатися на полі в тих «Карпатах було неможливо. Бо ризикував, що будеш засунений у глибокий запас. Найважче у Львові було технічним командам на кшталт тбіліського «Динамо». Карпатівцям, можливо, бракувало майстерності, але за рахунок характеру, бойовитості вони могли перекусити кого завгодно. То й є дух, якого бракує нам зараз.

- У 1979-му, коли в «Карпати» у статусі гравця потрапили ви, той характер ще був?

- Так. Але найперше мені пощастило, що знаходився поруч в одному колективі з людьми калібру Левка Броварського, Степана Юрчишина, Юрія Дубровного, Андрія Баля, Юрія Суслопарова, Олега Родіна, Анатолія Саулевича. Так, я в тій команді перебував у глибокому запасі, але мав за щастя навіть тренуватися з такими величинами поряд, спостерігати за їхньою майстерністю щодня.

Знаєте, заходячи тоді в квадрат, вийти було майже неможливо. Стануть по кутах Юрчишин, Броварський, Суслопаров і Родін і з м’ячем не розстаються взагалі. Згадую, як вони поганяли мене ось так напередодні матчу проти «Торпедо» у Москві. Здається, так я тоді з квадрату й не вийшов. Люди ногами грали так, наче зараз футболісти перепасовуються руками. М’яч лип цим людям до ніг. Юрчишин у квадрат не заходив взагалі ніколи. Техніка у Степана була унікальна. Нині ж футболісти у квадраті змінюються після двох-трьох передач.

Ось вам і різниця між гравцями старого покоління і нинішнього. Хоча поміж сучасних футболістів обдаровані хлопці теж є. Інша річ, що зустрічаються такі діаманти рідше. Тоді багатьох талантів відкривала вулиця. Нині діти у дворах не грають у футбол взагалі. Натомість у школи потрапляють з шести років і там відразу отримують фізичні навантаження. Не знаю, можливо, то перебір.

- За першу команду «Карпат» ви відіграли лише у семи поєдинках…

- Зате, граючи в півобороні, забив у одному з сезонів найбільше м’ячів за дубль. Але в мене ж тоді партнери були прекрасні – Вітя Рафальчук, Едуард Валенко, Костянтин Антоненко. До основи ж мене почав у 1979 році підпускати Іштван Секеч.

Мені тоді дуже пощастило, що доля звела з Валентином Ходукіним, котрий тренував команду в інституті фізкультури. Намагався в цей вуз поступити, але перша спроба завершилася невдачею, адже конкурс був божевільний – 150 людей претендували на 12 місць. Пішов до армії і підхопив там жовтуху. Відновлення від цієї хвороби надзвичайно тривале. Коли ж відновився, то вже був студентом інфізу і виступав під керівництвом Ходукіна. А Валентин Михайлович славився тим, що готував при інституті гарні команди, котрі іноді на рівних билися з карпатівськими зірками.

Після одного з таких матчів Ходукін порекомендував до складу львів’ян мене і Ореста Баля. В підсумку мене у команді залишили, а Ореста, хоча він був обдарованіший – ні. Зрештою, навіщо Орестові ця команда? У нього брат був золотим спонсором. Жартую, звичайно. Я ж вбивався. Пригадую, грали на перших зборах контрольний матч проти «Буковини». То, діючи проти свого друга Степана Крупея, виконував на гальковому полі головою підкат. Цією працьовитістю, мабуть, довіру тренера дублю Ярослава Дмитрасевича таки заслужив.

А на початку сезону в Хості Секеч вперше випустив мене за основний склад «Карпат» у зустрічі проти «Локомотива». Ми тоді вже горіли 0:2, поле було важким. Квітень – не газон, а суцільне болото. Вийшов на останніх 20 хвилин і навіть гол тоді міг забити. Отримав передачу приблизно за два метри від лінії воріт. Вдарив би п’ятою – можливо, влучив би. Однак вирішив зробити скидку.

Нашкодив собі сам. У наступному турі поїхали до Донецька. Випустили мене в складі дублю і дали завдання грати проти Віктора Грачова. Я ж себе уявив гравцем основи, трохи розслабився. Так мене після того розслаблення в дублі й залишили. Хоча загалом Секеч молодим гравцям довіряв. Особливо Валенкові та Володі Дикому, якому тоді взагалі 18 було.

- З професійним футболом ви зав’язали рано – у 24-річному віці…

- Ярослав Дмитрасевич пропонував невдовзі після об’єднання команд СКА і «Карпати» поїхати разом з іншими колишніми карпатівцями до Молдови. Але відмовився, бо мені тоді запропонували в аматорському «Автомобілісті» зі Львова, який виступав у першості колективів фізкультури, таку зарплату, якої у майстрівських командах не платили. Мав подвійний оклад та ще й на півокладу працював викладачем на кафедрі футболу в інституті фізкультури. Почував себе у матеріальному плані прекрасно і для мене це було важливим, адже у 1981 році одружився.

Правда, після «Карпат» у мене в тому ж 1981-му також існував варіант із хмельницьким «Поділлям». Начальник команди Олег Вайнберг пообіцяв там квартиру. Але відіграв вісім матчів і зрозумів, що мене дурять. Розвернувся і поїхав назад у «Карпати». Власне, найбільше пишаюся роботою з дітьми. Особливо тією групою, де крім Вірта з Беньом грали Костянтин Лемішко, Сабодаш, Корж. А з Данила Ріхарда, який розпочинав у мене як нападник, зробив воротаря. Данило не мав потрібного ігрового мислення, але відзначався фізичними даними, міг пробігтися по стіні і зробити колесо. Коли Ріхард стрибав, то своїм очам не вірили навіть легкоатлети. Координований, сильний, високий, з довгими ручиськами – вмовляв батька, щоб дозволив перевести сина у ворота, три роки. То Данило до 40-ка років у Казахстані дограв. Так після завершення кар’єри там і залишився.

- Якби робота дитячого тренера оплачувалася достойно, ви перейшли б у дорослий футбол?

- Мирон Маркевич колись сказав, спеціалістам, які працюють з дітьми, треба платити не менше, ніж тренерам вищої ліги. І я з Мироном Богдановичем згоден. Бо тренувати дітей – то пекельна праця. Береш шмаркача у дев’ять-десять років і ведеш його до кінця, намагаючись зліпити майстра, займаєшся з ним щоденно. При цьому маєш три-чотири групи.

То не вища ліга, куди приходиш на все готове – від м’ячів і полів до харчування та відновлення. В наших умовах дитячий тренер повинен сам робити розмітку, вміти зашити м’яч, витерти дитині шмарклі, розібратися з вічно невдоволеними батьками. У одного щось вклали, іншого побили, третій розбив голову сам – цих клопотів щодня безліч. Доводиться бути одночасно лікарем, вихователем, педагогом і нянькою. Мені шкода наших дитячих тренерів. Досі вдячний Дячукові-Ставицькому, що запросив мене в 2005 році в першу команду «Карпат». Світ побачив, всю Європу об’їздив, трохи заробив.

- Як гравець, дитячий тренер і тренер першої й молодіжних команд ви віддали «Карпатам» понад 30 років життя. Мабуть, образливо читати різні неприємні речі на свою адресу від тих, хто мав би підтримувати команду в перемогах і поразках?

- Якщо ви про ту розтяжку в Луцьку, то я її на стадіоні й не помітив. Потім підказали. Нехай собі пишуть. Кожна адекватна людина розуміє, звідки ростуть ноги і чия то робота. Звичайно, неприємно, коли тебе намагаються опустити нижче плінтуса. Стільки дошкульної критики, як впродовж останніх трьох місяців, не отримував на свою адресу за все життя. Безумовно, працюючи з дітьми, теж мав невдачі, але нижче певного місця не опускався ніколи. А тут ледь почав самостійну тренерську діяльність, як почув від 15-річного хлопця, що відіграв найгірший матч «Карпат» за останніх десять років.

За матеріалами: ua-football.com
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити