Володимир Венгринович: "Той футбол, який зараз спостерігаю у виконанні наших "команд майстрів", ну зовсім не сприймаю".

25 серпня 08:51
Переглядів: 507
Володимир Венгринович

Легенда тернопільської Ниви, є одним з небагатьох, хто знаходиться в полі зору місцевих прихильників футболу.

Неодноразово доводилось спостерігати за його повсякденною працею, адже трудиться наш герой на міському стадіоні нашого міста і доглядає смарагдовий газон, на якому проводять свої матчі тернопільські команди майстрів.

Ми зустрілись з Володимиром Васильовичем, щоб можна було почути його розповідь про перші кроки у футболі, про те, як він та його побратими допомагали Ниві здобувати звитяги тоді ще серед колективів фізкультури, почути розповідь про вихід команди в еліту тоді ще радянського футболу та подальший розвиток головної команди області.

 


Володимир ВЕНГРИНОВИЧ Народився в м. Монастириська (Тернопільська обл.) в 1956 році.

Грав за Ниву (Підгаці-Бережани-Тернопіль) в 1978-1981, 1983-1991 рр.)

Зіграв 363 матчі, забив 50 голів

Грав за такі інші клуби - Колос (Павлоград), Галичина (Дрогобич), Лисона (Бережани), Птахівник (В.Гаї), Зоря (Хоростків), Нива (Теребовля), Колос (Зборів).

Тренував команди: Зоря (Хоростків), Нива (Тернопіль), ФК Тернопіль, Агрон (Товстолуг), Товтри (Козлів)

 


 

- Володимире Васильовичу, перш за все хотілося б почути про ваші перші кроки у футболі і чому саме гра мільйонів стала один з найважливіших етапів у вашому житті?

- Вважаю, що футболістом я став через певний збіг обставин. Як і всі діти того часу грав у футбол, тоді як такого тренера у нас не було. Однак в юності я ще й досить непогано грав у хокей. Після приходу з армії виступав за монастирський ФК «Будівельник», але взимку не було дуже що робити і ми з товаришами поїхали на заробітки в Свердловську область на лісоповал, а там дуже розвинутий був хокей. Ну і всі місцеві, незважаючи на різні перешкоди, втікали з роботи, лише щоб побачити це видовище на катку. Так я залучився до хокейних баталій.

- Хто з вами ще їздив у цю мандрівку на окраїни Сибіру?

В нашій ватазі були мій двоюрідний брат Анатолій, покійний вже Тарас Гриняк, який певний час працював у Ниві начальником команди, Ігор Біскуп.

Отже, провели тоді зиму в Сибіру. А вже навесні треба було їхати додому поступати в технікум. Якби не поступили, то б мабуть повернулись знову в Росію. Однак іспити пройшли успішно і ми всі стали студентами бережанського Технікуму. Саме на той час в нас "закрутився" футбол.

Тоді на Бережанщині були справжні фанати футболу, зокрема покійні вже Іван Гунько та Іван Потупа.

Коли мав розпочинатись сезон, виникла проблема з місцем проведення ігор, оскільки бережанський стадіон тоді був закритий на реконструкцію. Й в нас був вибір: або Жуків, або Підгайці. А ми самі були родом з Монастириська, а до Підгайців звідти рукою подати, тому вибір був очевидним. Іван Михайлович Потупа дуже хотів та робив все для того, щоб в Підгайцях був футбол, в нього було величезне бажання, щоб в команді грали лише свої хлопці, які працюють в його колгоспі. Та після перших ігор з командами з Чорткова та Ковеля він змінив свою думку і було вирішено запрошувати виконавців з усього західного регіону країни. Тоді у нас з'явились такі футболісти як Петро Дідик (царство небесне), Петро Червінь, Ігор Яворський, і так з’явилась у нас команда Нива.

А чому Нива, ви спитаєте? Потупа захотів таку назву, бо таку назву тоді носили наші комбайни. Нива, поле, - і так воно сталось з назвою команди.

- Була така легенда, що Ігор Біскуп міг і не стати футболістом, і що це за вашою протекцією він попав в команду. Що можете сказати на рахунок цього?

Та чому, зовсім ні, він просто марив футболом , і не було в нього тренера-наставника, як і в мене. Але те, що мав бажання та запал до тої справи - то факт. Жили ми з ним на одній вулиці, разом зростали, товаришували, один другому допомагали... Так і сталось, що ми обидва опинились в Ниві.

- Хотілося б почути про участь Ниви у кубку фізкультурно-спортивного товариства «Колос» в 1979 році

Тоді до нас приїздили хороші колективи. Не рівня тим аматорам, що зараз в нас існують, були команди з Латвії, Грузії, Молдови, досить такі міцні дружини, але ми виграли свою зону і поїхали в Шехерезад (Узбекистан) на фінальний етап. Там посіли підсумкове друге місце. Господарі ж повинні були взяти кубок).

А вже наступного року на Кубок України серед аматорів ми у фінальному матчі перемогли клуб з Нової Каховки з рахунком 2-0.

- Чи приймали Ви участь у фінальних іграх за вихід у другу союзну лігу?

- Ні. Не приймав, я тоді виступав за павлоградський Колос. Ігор Яворський вже там виступав півроку до нас, а зі мною тоді ще поїхали на Дніпропетровщину Роман Мацюпа, Леонід Галюта, Анатолій Назаренко, ще кликали Біскупа та Дідика, однак в останній момент вони вискочили з поїзда та не поїхали. Можливо, так розпорядилась доля і саме їх допомога й знадобилася Ниві для виходу в лігу майстрів.

- Не жалкуєте за тим , що не здобули разом з Нивою цю путівку в другу союзну лігу?

- Є невеличкий жаль за цим, але в той час йшла цілеспрямована пропаганда проти Потупи та писались замовні статті про «Бережанські теремки», через що Іван Михайлович дуже те все взяв до серця, переживав і навіть було потрапив у аварію. Тому він через невизначеність майбутнього дав добро на наш перехід в «Колос».

Після всіх цих подій він вже не мав можливості допомагати команді й тому за футбол на той час взялися перший секретар району Сидоренко Борис Петрович і наш побратим Тарас Гриняк. Саме вони допомогли команді продовжити почате нами діло і під їх орудою Нива здобула місце представляти Тернопільщину серед майстрів.

Перший сезон 1983 року Нива виступала ще в Бережанах, ми всі вернулись з Павлограду додому, лише Назаренко перебрався до Дніпропетровська. Я теж був на перегляді в тренера Дніпра Генадія Афанасійовича Жиздіка. Він спитав скільки мені років, й почувши: «двадцять шість», сказав, що вже застарий для його команди. А Назаренку тоді було двадцять три і його взяли. Якби був молодший, то б може і мене взяли тоді в «Дніпро». А так повернувся назад в Бережани.

- Хто з тернопільських чиновників того часу взяв під своє крило «Ниву»?

- Це був перший секретар Тернопільського обкому КПРС Корнієнко Анатолій Іванович. Саме за його ініціативи за зиму наш стадіон повністю відновили, бригади працювали в три зміни і на весну реконструкція була завершена. Завдяки його зусиллям з’явились стадіони і в Підволочиську, і в Козові та в інших містах нашої області. І навесні 1984 року Нива вже виступала в Тернополі.

- Як давались ці перші сезони в обласному центрі. Що особливого можете розказати за цей період?

- Стадіон був забитий під зав’язку, сімнадцять тисяч кожної гри, люди у роздягальню стукають у вікно та просять квитки на гру. Я до гри готуюсь, а він бідолаха, ледь не плаче, так хоче на футбол попасти, а квитків немає.

Як тільки матч завершився, годину часу транспорт по проспекту стоїть, люди по обидві сторони їдуть вулицею додому, співають, радіють перемозі. Маса народу йшла.

Вдома ми за моєї пам’яті якщо програвали, то дві-три ігри від сили за сезон. Тому народ і ходив: голи є, команда перемагає... Ми бились, старались, бо знали, що глядач прийшов побачити гру, не оте «бий-біжи» у виконанні сучасних тернопільських команд.

- Що ви можете розповісти про три визначні матчі з тодішніми грандами радянського футболу – київським Динамо, московським Спартаком та Араратом з Єревану?

- У матчі з Араратом мене вже не було в команді, я вже виступав в Дрогобичі.

З Динамо була товариська гра, хоча частина гравців була відсутня через виклик до збірної СРСР, але Чанов, Безсонов, Рац, Бєланов, Балтача, Яремчук, Заваров, Кузнєцов все-таки були присутні на полі, досить таки цікава була гра, хоча носила статус неофіційної.

А матч з москвичами - це вже кубок Радянського Союзу. На виїзді ми програли 1-4, хоча там теж все було однозначно: то гол з офсайду, то придуманий пенальті... Звичайно, що якась там Нива з другої ліги ніяк не могла зупинити спартачів. Нема що говорити, підопічні Бєскова були дійсно сильніші від нас.

А що тут в Тернополі робилося перед матчем, то це взагалі... Люди на будівлях, на деревах... І на вишках сиділи. Стадіон взяли в подвійне кільце міліціонери, квитки два рази перевіряли. Приємно ці всі події згадати. Назаренко забив гол, але міг ще двічі забити, то б взагалі поховали той Спартак і Толя б став національним героєм України. Але не склалось.

І невідомо, якби ми другий забили, що було б далі, що б суддя тут почав мудрувати і чим би то все закінчилось. Але люди отримали задоволення неймовірне від цих подій. Найбільше запам’яталось для мене протистояння з Гавриловим, який діями просто був на крок попереду від нас. Швидкість думок, дій на полі просто вражала, Спартак був на той час дуже і дуже пристойною командою. Однак ми їм все-таки зуміли трошки потріпати нерви. Що тоді була вища ліга, що зараз, то дві великі різниці.

- Що можете сказати про вже покійного Петра Прядуна?

- Петя був досить швидким форвардом, мав хорошу стартову швидкість, ліз напролом крізь захисні редути суперника, простий хлопчина з Ланівців, він мав шалену наполегливість і рішучість, був досить впертим та затятим, так і залишився в нашій пам’яті таким же моторним хлопцем.

- Чи був конфлікт між Яворським та Прядуном на полі та за його межами?

- Та ні. Це лише на футбольному полі ми могли десь щось один одному крикнути, сваритись на полі, бо це все емоції, ти весь перипетіями на майданчику живеш. Але у побуті таке, щоб щось траплялось конфліктне, то не було.

- З ким з колишніх футболістів Ниви ви підтримуєте тісні стосунки?

- В хороших контактах ми з Вітею Сухенком, Ігорем Цісельським, Романом Мацюпою, Ігорем Біскупом. Це так, що можу зараз згадати.

- Про кого з тренерського цеху ви б хотіли згадати теплим та хороши словом?

- Перш за все, хотілося б згадати нашого першого тренера в Підгайцях Станіслава Леонідовича Євсєєнка, тому що саме він надав нам ті перші ази футбольної школи, навчав нас, як треба грати, куди і як треба пас віддати, де потрібно зробити забігання. Я тоді молодий та повний сил, міг загнати горобця в полі, літав по всьому полю, а він мені все казав: «Володя, та не потрібно літати без думки, зупинись, зроби собі паузу, щоб перепочити».

Ще хотілось би згадати про павлоградський період моєї кар’єри, а саме про тренера Колоса Олександра Попінайченка, теж дуже хороший тренер був.

Також хотілось згадати Любимира Гурчака, який ще в Монастирську давай перші ази футболу.

При Полянському, Павленку добре працювалось, люди старої закалки, знали психологію футболістів досконало, вміли знайти підхід до гравців.

- Чи б могли Ви згадати якісь цікаві епізоди для наших читачів під час вашої футбольної кар’єри ?

- Ну, можу згадати одну історію. Їдемо ми на виїзд. Потяг відправляється три хвилини за опівніч, збирають нас за годину до від'їзду, прибуває поїзд, заходить купа народу до вагону, розташовуємось, провідник нас просить пред’явити білети, а тоді й каже: «Хлопці, ваш поїзд вчора пішов». Всі в шоці, не знають що робити. Завтра гра і як добиратись? Тарас Гриняк ставить "на вуха" аеропорт і ми двома "кукурузниками" вилітаємо на гру.

Зараз багато сучасних футболістів жаліються, що далека дорога, переїзди автобусами та поїздами. А колись ми бувало по 1500 кілометрів їздили і три виїзні ігри за десять днів. Це були виїзди і в Сімферополь, і в Луганськ.

 А коли була буферна зона, то були поїздки в Ульяновськ, в Нальчик. Їхали автобусами і ніхто не скаржився на далекі вояжі. Бувало приїхали з далекої дороги на п’ять днів і знову на три матчі на виїзд поїхали. 54 ігри в чемпіонаті плюс кубкові ігри, то виходило під 70 ігор за сезон і ніхто не плакався. А виходили та грали.

- Як на той час було з фінансуванням в команді?

- Те, що нам обіцяли, те і платили. Крім ставки були ще преміальні, по крайній мірі. Було все нормально, не було накладок, затримок з виплатами. Тоді одна лінія управління була в країні і про якійсь форс-мажори взагалі не було й мови.

- Хто в Ниві 80-х був таким собі мозковим центром в команді?

- Серед таких людей хотілося б відзначити Вітю Сухенка, Толіка Назаренка, Ігоря Біскупа, Вітю Рудницького. Всі були досить інтелектуально розвинуті. Щодо гри на полі та лінії півзахисту, то вперед не було смислу лізти, бо були Ігор з Петром, задня лінія теж була хороша, той же Покідько, той же Мацюпа, той же Тімофєєв. Воротарі в нас сильні були - Квасников, Панфілов, в Бережанах був ще Тарас Белей, колектив в нас був дуже хороший,

А ось Леоніда Галюту чомусь тернопільська публіка не дуже сприймала на ура, хлопчина старається, грає, а народ засвистує його, і вже з’являється невпевненість в діях. Чому так було у ситуації з Галютою, мені невідомо.

Але одного разу і я мав необачність щось різко відповісти на крики з трибун, то старався в тій стороні стадіону до кінця матчу не появлятись, щоб не чути гул трибун. Та й щоб взагалі ще після гри випустили з стадіону.

- Чи знаєте ви свої футбольні прізвиська?

- Ооо, їх було багато. І Марадона, і Худий, і Циркуль, в Павлограді кликали Будулаєм... Все на світі було, мав їх багато.

- Але не ображаєтесь на них?

- Та чого б то? Хто ще мав стільки імен як я? Якщо старався, грав добросовісно, то люди бачили і цінили самовіддачу на полі, так і придумували все нові та нові імена.

- За часів незалежності Ви виступали за Лисоню з Бережан та Галичину Дрогобич. Що можете розказати про цей період вашої кар’єри?

- В Лисоні я дуже мало часу провів, а ось в Дрогобичі пробув півроку. Покликав мене туди Камінський, щоб підняти трошки місцевий футбол, а після повернення з Галичини Віталій Полянський запросив мене в Хоростків бути його помічником та ще на полі підтягувати молодь.

І я пристав на його пропозицію.. Десь через два місяці в керівника клубу стався конфлікт між головним тренером та президентом і Віталій Полянський покинув команду.

Надалі я продовжував його роботу і ось після одного з матчів на загальнокомандному зібранні Антон Олексійович встав і сказав до всіх присутніх: "Хлопці, от що я хочу вам сказати, навіщо нам шукати десь якогось тренера, коли маємо Володю? Хай він і очолює команду". Відтоді фактично і почалася моя самостійна тренерська кар’єра на чолі хоростківської Зорі, яка тривала майже десять років.

Однією з найвизначніших перемог того часу була перемога в кубку України серед аматорів, дуже важко вона нам далась. У фінальному протистоянні нам дісталась команда Даліс (Комишуваха). В першому поєдинку на виїзді, а матч проходив в Запоріжжі, нам вдалось виграти з рахунком 2-1. Хоча спочатку нам було нелегко. Але все таки ми змогли, зціпивши зуби, вирвати перемогу. Однак доля кубка вирішувалась в Хоросткові.

Якщо в Запоріжжі був город, а не поле, то в нас набагато кращої якості був газон. Думаю, розкриємось, наб’ють нам повну торбу м’ячів. Тому перед матчем кажу гравцям: «Хлопці. давайте грайте дисципліновано, порядок тримайте в обороні. Будуть моменти – то будемо забивати, головне не пропустити, ми маємо лише один раз на помилку. Кубок повинен бути в Хоросткові».

Зіграли 0-0, моменти для взяття воріт мали, але підсумкового результату досягли.

А після гри підходить Пиріг та й каже: «та Владку, тре було хоч один забити, виграти гру». Так вийшло, що замість привітань отримав прочухана від керівника, і що ти з тим зробиш? Та де було тоді нам лізти вперед? Щоб потім отримати три голи в свої ворота?

А наступного року Зоря потрапила у фінальну пульку, здобувши право боротися за вихід у другу лігу майстрів. Більше того, вирішальні ігри за підвищення в класі мали проходити у Хоросткові. Отож шанси перемогти у нас були досить високі. Але усі ці надії перекреслила передчасна смерть головного опікуна та мецената клубу Антона Олексійовича Пирога. Фінальні ігри перенесли у Бурштин, де, власне, місцева команда і здобула право виступити в другій лізі.

- Хто з відомих футболістів та персонажів українського футболу був під вашою опікою в Хоросткові?

Та таких було немало, це і Володя Дичко, Олег Ратій, Андрій Кирлик, з тернопільських можу згадати Євгена Беззубка, Андрія Масуляка.

 А допомагав тренувати Зорю мій брат Анатолій, потім покійний Володимир Онисько, який за київське Динамо виступав, наш тернопільський хлопець.

- Як склалась ваша тренерська робота після Хоросткова?

Після Зорі я повернувся в Тернопіль, працював в ФК Тернопіль-Нива-2 в другій лізі, далі трудився в команді Товстолуга на першість області, далі перейшов на роботу на міський стадіон і працюю на благо тернополян, доглядаючи футбольний газон головної арени міста та й області. З футболом так і не зумів розлучитись, це захоплення вже на все життя.

- Розкажіть про вашу сім’ю, дітей.

Сім’я, як усі українські сім’ї, жінка, двоє дітей, маю внука і внучку від старшої дочки.

- Маєте ще якісь захоплення?

- Люблю піти порибалити, але постійно часу немає. Коли вихідний маю, то вічно футбол на вікенд припадає, треба і розмітку зробити, і поле привести в належний стан, і так постійно в клопотах.

ven03

- До речі, мало кому вдається побачити стільки матчів на одному стадіоні. Адже кожного тижня великий футбол приходить в наше місто. Що можете сказати про матчі та гру Ниви та ФК Тернополя?

- Чесно кажучи, нічого не можу сказати щодо їх гри. Сучасний футбол тернопільських команд за рівнем, за якістю та виконанням є набагато нижчий в порівнянні з часами, коли грало моє покоління.

Стараються хлопці, віддаються, але немає школи, немає майстерності, якби додати туди кілька думаючих, майстерних виконавців, можливо би щось путнє вийшло з цих колективів. Думка спеціаліста, дії думаючого футболіста багато що вартує на футбольному полі, і скоріше доходить до тебе те чи інше рішення. Без досвідчених гравців на полі важко зараз.

Я той футбол, який зараз спостерігаю у виконанні наших «команд майстрів», ну зовсім не сприймаю. Це ж має бути гостроатакуючий футбол. А не дійти до середини чужої половини і віддати пас назад в свою штрафну, куди той пас даєш? Та йди вперед, бери ініціативу на себе, люди хочуть бачити голи і перемоги рідної команди, а не відверте відбування номера на полі .

. Не знаю, чому вчать їх в тих школах, академіях, та цей футбол мені не до душі. А взагалі, то правда, футбол побудований на помилках суперника. Хто більше помилок наробить, той і програв.

Так воно було, є, і буде.

- І, насамкінець, що б хотіли побажати вболівальникам Ниви?

- Дякую, що не забуваєте нас, ветеранів Ниви, а вболівальникам побажаю побільше радості, позитивних емоцій та щоб наш футбол, як і наша держава, почали нарешті розвиватись та радувати нас. Всього Вам найкращого!

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити