Вражаюча ціна медалі. Історії представників команд Паралімпіади

21 листопада 09:33
Переглядів: 95
Паралімпійці

Збірна України посіла третє загальнокомандне місце на Паралімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро. Це історичне досягнення, це рекорд, це просто “Вау!”.

Про тріумф паралімпійців говорили в офісах і на кухнях. Їх, наче зіркових футболістів, зустрічали в аеропорту. Їх запрошували на ефіри радіо і телеканалів. Їх особисто вітав президент.

Вони були приємно вражені таким резонансом, щиро дякували за підтримку. Просили лише одного: щоб увага зокрема до них, і до людей з інвалідністю загалом, не ослабла, щоб про них знову не забули на довгих чотири роки – аж до наступної Паралімпіади.

Минуло два місяці. Більшість спортсменів після відпочинку повернулися до тренувань. Будні змінили свято. Вони знову сам-на-сам із життям, зі своїми проблемами і цілями, яких планують досягнути. І байдуже, яку ціну за це доведеться заплатити.

Жити не даремно

Своєї першої великої мети вона вже досягла – взяла участь в Паралімпійських іграх. Дебют приніс їй одразу дві медалі – срібло у метанні булави і бронзу у метанні диску.

“Навіть не знаю, що було б, якби не спорт, – зізнається Зоя. – І дякувати Богу, що є люди, які займаються інвалідами, такими важкими, як ми”.

Її батько працював в зоні чорнобильської катастрофи. Незабаром після його повернення додому на світ з’явилася Зоя. Вроджена патологія ніг на все життя прикувала її до інвалідного візка.

Батьки вирішили відмовитися від немовляти.

“Подивилися на мене, разом з лікарями, мабуть, вирішили, що я не виживу. І написали відмову”, – розповідає спортсменка.

Її відправили у будинок малюка. Потім, коли дівчинці виповнилося п’ять, – в дитячий будинок. Там вона прожила 13 років.

Каже, життя за стінами подібних закладів зовсім не таке, яким його уявляють звичайні люди. Принаймні, в дитинстві все сприймається не в таких уже й темних кольорах.

“Відчувалася певна безтурботність – за тебе все приготували, випрали, відвели на прогулянку, – розказує Зоя. – Путівочки прийшли – на море поїхали, засмагли, оздоровилися. Я вам скажу, що багато “домашніх” дітей не бачить такого, як ми бачили в дитбудинку. Постійно якісь спонсори, гості, подарунки, концерти і таке інше. Звісно, коли дорослішаєш, починаєш розуміти, що все не так круто. Починаєш міркувати: а що далі, яке життя після випуску?”.

Вона з малечку звикла боротися. Коли виросла, почала власний “похід” за права людей з особливими потребами.

“Та ви на звичайний туалет подивіться! – говорить. – Мені потрібно двоє помічників, щоб туди потрапити – один мене підняв, а інший візка. Одне слово: “Жесть”! Багато чого не вистачає, але поступово, думаю, зміни на краще таки стануться”.

Зоя Овсій особисто виграла маленьку війну в дирекції одного із супермаркетів у Дніпрі – змусила їх встановити пандус, що відповідає нормам. Маленький крок, за яким відкривається великий шлях.

Вона вірить, що уже в статусі дворазової призерки Паралімпійських ігор зможе принести більше користі: “Приємно було, що стільки людей стежили за нашими змаганнями. Приємно, що до нас не ставляться, як до прокажених. Хоча я особисто в цьому плані завжди відчувала себе нормальною людиною”.

Дорослі з дитинства

Як і Зоя Овсій, бронзовий призер Паралімпіади в Ріо Давид Хорава змушений був рано подорослішати.

Йому було лише чотири рочки, коли сім’я, тікаючи від грузино-абхазької війни, переїхала до України.

“Ми жили в місті Галі на території Абхазії. Почалися воєнні дії. Я був маленьким, але пам’ятаю танки на вулицях, вибухи. Довелося батькам кидати свій дім і тікати з малими дітьми. Мені було чотири, сестричці – три роки. Її взагалі на руках привезли”, – пригадує він.

Хлопець не любить розповідати про своє дитинство. Каже, у багатьох є проблеми, у кожного – своя лінія життя.

“Ні кола, ні двора. Жили – виживали. Та я зажди намагався боротися, пробиватися у житті. І дуже вдячний батькам. Для мого тата сім’я завжди була на першому місці. І він мені завжди говорив – працюй, праця даремно не мине”, – каже Хорава.

Ніби мало було випробувань на дитячу долю, одразу після переїзду до України Давид захворів на гепатит. Три місяці його лікували антибіотиками.

В лікарні він навчився говорити російською. Але то був єдиний плюс. На тлі хвороби у хлопчика виникли проблеми із зором. Хоча, каже, одразу того не помічав. Просто, щоб подивитися телевізор, доводилося сісти поближче, за метр-півтора від екрану.

До офтальмолога звернулися тільки тоді, коли він перестав бачити, що написано на шкільній дошці, хоч і сидів за першою партою.

Давид Хорава з дитинства займався спортом – карате, потім дзюдо. Однак через слабкий зір не міг замахнутися на по-справжньому серйозний результат. Але у 2010-му році пройшов медичну комісію і потрапив у паралімпійський спорт.

“Отримати класифікацію не так просто, як хтось може собі подумати. В Україні ми проходимо обстеження в одеському інституті Філатова.

Але головне – отримати підтвердження на міжнародній комісії. Там з нами працюють кілька груп лікарів. Перевіряють процент зору, глибину. Якщо є бодай найменший сумнів, спортсмена відправляють до інших лікарів. Перевіряють, поки не будуть на 100 відсотків впевнені у своєму рішенні. Тож “підстави” – виключені”, – пояснює спортсмен.

Коли відрізали ногу, жити стало легше

Є серед тріумфаторів Паралімпіади і спортсмени, які раніше виступали на серйозному рівні серед здорових спортсменів. Але тут мова не про “махінації”, коли інвалідність для людини буквально вигадують, а про життєві трагедії.

Віктор Дідух став чемпіоном Ігор в Ріо-де-Жанейро у складі команди з настільного тенісу. Цим видом спорту він займається з п’яти років. У 19 потрапив до олімпійської збірної України, взяв участь у кількох великих міжнародних турнірах.

Але за два роки, у 2010-му, в нього виявили рак – остеосаркому гомілкової кістки. Три роки Віктор і лікарі відчайдушно намагалися врятувати ногу, зробили 5 операцій. Але через постійні рецидиви змушені-таки були провести ампутацію.

“Коли відрізали ногу, жити насправді стало легше, – розповідає Віктор Дідух. – Вже був втомився. А тут, принаймні, знав, що випробування нарешті скінчилися”.

У 25 років він опинився у паралімпійській команді. Став чемпіоном Європи, переміг на багатьох турнірах. Зрештою разом з Максимом Ніколенком і Михайлом Поповим переміг у командному турнірі в Ріо.

Віктор ходить – на протезі. “Ходовий” йому забезпечила держава. А значно дорожчий ігровий, за 10 тисяч євро, тенісисту подарували меценати.

“Я щиро вдячний. Думаю, суспільство немало для мене зробило. Тепер – аби не заважали. Решта – вже моє завдання”, – говорить спортсмен.

Головна мета чемпіона Паралімпіади сьогодні – розвиток власної академії настільного тенісу, яку він заснував на Львівщині.

Тут займаються як здорові спортсмени, так і паралімпійці. Для них організовано повний цикл підготовки, практично – навчально-тренувальні збори.

У планах – “переїхати” з орендованих залів до свого власного.

Спорт як єдина можливість заробити

Матеріальна винагорода надзвичайно важлива для наших паралімпійців. Адже більшість із них не має можливості заробити на гідне життя, окрім як у спорті.

Легкоатлетка Наталія Єзловська, яка в Ріо стала срібною призеркою в бігу на 400 метрів, не приховує – змагається не лише заради задоволення власних амбіцій, але щоб допомогти родині фінансово.

“У неї є син Матвій, йому 2 роки. Коли ми на змаганнях, вона постійно сидить в телефоні – спілкується з сином і чоловіком”, – розповідає її тренер Сергій Стельмах, який водночас виступає перекладачем з мови жестів.

Наталія Єзловська народилася цілком здоровою, але в дитинстві втратила слух. Тому і в збірній вона тримається дещо осторонь від решти спортсменів, адже існують обмеження у спілкуванні.

Вона зовсім трішки говорить. Її чоловік – абсолютно німий і глухий. Водночас, їх син народився зі слухом. Завдяки старанням бабусь і дідусів, які займаються з дитиною, він уже говорить.

“Дякую, – каже вона, прикладаючи кісточки пальців правої руки до чола і до підборіддя, – що синок є у мене. І що в мене є можливість подбати про нього”.

Чому людям з інвалідністю відмовляють роботодавці

Більшість українських паралімпійців свої перемоги присвячують рідним і близьким. Адже вони насправді знають, що стоїть за медалями, який важкий шлях проходять спортсмени і скільки здоров’я кладуть заради результату.

“Знаєте, ніколи не чула, щоб мій батько плакав. А коли подзвонила з Бразилії після фінішу – почула-таки, – розповідає срібна призерка Ріо у веслуванні на каное Наталія Лагутенко. – Батьки завжди мене підтримували. Вони дуже раді, що я маю справу, кудись виїжджаю. А якби я сиділа вдома – я б не розвивалася”.

Наталя опинилася на інвалідному візку в результаті нещасного випадку. Трохи оговтавшись після травми, почала малювати. Пізніше випав шанс спробувати себе у спорті. І якщо з волейболом сидячи “не пішло”, то в параканое Лагутенко проявила себе з найкращого боку.

Вона навіть не уявляє, яким би було життя без спорту – адже, каже, на роботу нікуди не беруть, хоч і має вищу освіту.

“Я за фахом бухгалтер та менеджер організацій. Але в моєму Іванківському районі Київської області мені постійно відмовляють у працевлаштуванні, – розказує спортсменка. – Знаходять якісь відмовки – то пандусів у них в офісі немає, то ще якихось нюансів”.

В Україні, говорить Наталка, багато добрих людей. Але загалом – менталітет потрібно змінювати: “Бо якось людям закладено, що інвалід – це “ущербне створіння”. Про нас згадують, але вкрай рідко – зазвичай, раз на рік, на день інваліда. Можливо, після Ріо люди почнуть більше розповідати своїм дітям, що ми – абсолютно нормальні”.

Я – член паралімпійської збірної України!

“Але ж як заборонити дитині дивуватися, “тикати” пальцем? – запитує бронзова призерка Ріо-де-Жанейро з настільного тенісу Марина Литовченко. – Просто дитина ніколи не бачила такого. Якщо, скажімо, раніше вона бачила самі лише червоні відра, аж раптом побачила синє – вона обов’язково буде показувати на нього пальцем. Це щось нове. Але, незалежно від кольору, це однакові відра”.

На думку Марини, інформація про людей з особливими потребами має бути доступною, не замовчуватися. Відтак з’явиться і толерантність, розуміння. Адже для людей інвалідність перестане бути дивиною, чимось “інакшим”.

Марина Литовченко народилася з проблемами опорно-рухового апарату. Втім, вона не звикла жалітися на життя. Дякувати Богу, каже, самостійно пересувається і може себе обслужити. Та й взагалі – у кожного в житті бувають складні періоди. Та не треба на них зациклюватися.

“Так, у мене є проблеми, – говорить Марина. – Але, повірте, я не в найгіршій ситуації. Я – член паралімпійської збірної України!”.

Прапор, гімн, кулак на серці

Його мотивація в спорті – відстоювати честь України. “Прапор, гімн, кулак на серці“, – в цьому весь Андрій Демчук, чемпіон Паралімпійських ігор з фехтування на шаблях.

“Хочу, щоб Україна в усьому була першою, – каже він, – у спорті, в музиці, в усіх галузях. Щоб зростала економіка, зникла корупція, щоб частіше лунала українська мова”.

Львівський спортсмен став знаменитим на всю країну, коли після своєї перемоги емоційно подякував воїнам АТО.

“Якщо конкретно, то я говорив про двох своїх друзів, фанатів львівських “Карпат”, – уточнює він. – Коли почалася війна, вони зібрали речі і без зайвих слів відправилися добровольцями на фронт. Але разом з ними дякую і всім нашим бійцям, які воюють за свою землю”.

У 2012-му році Андрій разом з однодумцями заснував благодійний фонд “Серце лева”. Планували збирати кошти не лише на підтримку паралімпійців, але й на залучення якомога більшої кількості людей до занять фізкультурою і спортом.

Коли почалася війна на Донбасі, завдання фонду стали ширшими.

“Те, як відбувається реабілітація наших бійців – це просто страхіття, – говорить Андрій. – Працюють одиниці спеціалізованих центрів. Я бачив статистику їх роботи. Пишуть: проведено психологічну роботу із шістьома бійцями. Навіщо на такий центр виділяти кошти? Має бути багатогранна державна політика, яка допоможе не загубитися в житті після повернення з фронту”.

Після поранень військові, за словами Андрія, мають залишатися у своїй сфері – вони травмувалися, але голова, бойовий досвід нікуди не поділися. І свої знання вони можуть передавати курсантам.

“У нас же ці люди не знають, куди себе подіти. На роботу не беруть – кому ти потрібен з контузією?”.

Сам Демчук з дитинства мріяв стати відомим футболістом. Але від народження мав серйозні проблеми з ногою – одна стопа була значно довшою за іншу.

“До 13 років вона мене не турбувала, тільки взуття доводилося носити більшого розміру, – розказує він. – Коли одягав такі великі баскетбольні кросівки, це трохи дико виглядало. Але з часом почали з’являтися серйозніші проблеми – відкривалися рани. Я міг нормально ходити лише у шльопанцях. Постійно були операції, чистки”.

Андрій розповідає, що після багатьох консультацій з лікарями, обговорень з батьками і нареченою, сам прийняв важке рішення про ампутацію.

“7 листопада 2006 року ми її ампутували. А 12 квітня 2007 я вперше став на свій новий протез. І був дуже задоволений – тому що пішов”.

Переборовши усі проблеми, Андрій розпочав кар’єру в паралімпійському спорті. Крім того, має і “громадянську” професію – викладає у Львівській політехніці програмування і супутні предмети. Торік захистив дисертацію на тему “Математичне та програмне забезпечення подання відео мистецтва для осіб з вадами зору”.

Позитивно дивитися на життя йому допомагають дружина Ореста, батьки, бабуся з дідусем. Андрій Демчук вірить: якщо ти ставишся добре до світу навколо себе, то і світ буде добре ставитися до тебе.

І немає значення – є в людини вади чи ні.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: