Як горів автобус "Карпат", чому розпалася суперкоманда Маркевича і навіщо лайнсмену погрожували ножем

26 березня 08:28
Переглядів: 476
Олександр Чижевський

Відверте інтерв’ю із Олександром Чижевським – екс-захисником "Карпат", "Шахтаря" і збірної України.

Він – особливий футболіст в історії українського футболу. Першим серед вітчизняного елітного дивізіону зіграв 300, а згодом і 400 матчів – символічний клуб гвардійців УПЛ названий саме на його честь.

У футбол Чижевський грав практично до 40 років. Зараз – успішний тренер. Під керівництвом Олександра Арсенійовича "Карпати" U-21 посідають третє місце у чемпіонаті України. Вище лише "Динамо" і "Шахтар".

"Ротаневі реально мене перевершити"

– Минулого вікенду у почесному гвардійському клубі, названому на вашу честь, сталися помітні зміни: Руслан Ротань піднявся на 8-ме місце, Даріо Срна увірвався у топ-20. Ще стежите за такими перипетіями, чи вже втратили інтерес?

– Якщо чесно – не стежу. Хіба що випадково прочитаю десь на сайті.

– Ви першим подолали планки в 300 і 400 елітних матчів. Згодом вас обігнали Шелаєв і Шовковський. Засмутилися?

– Ні, нормально відреагував. Таке футбольне життя. Я тільки радий за футболістів, які стали довгожителями, і можу їх привітати. Адже у поважному віці дійти до такого рівня, як Шовковський, – це неймовірно.

– Ви закінчили з виступами у 39 років. Відчули, що сили вичерпалися?

– Знаєте, всьому свій час. Потрібно вміти вчасно зупинитися. До певного рівня я дійшов і своє ім’я заробив. Щоб його не загубити – належить вчасно піти. Людську фізіологію не обдуриш. Витримувати фізичні навантаження на рівні із 20-25-річними вже важко. Тому вирішив дати дорогу молодим.

– Але якщо б не було цього прикрого інциденту з "Говерлою", ви ще могли б півроку-рік побігати?

– Може й так. Зараз важко говорити. Тоді все співпало: потрібно було завершувати, ще й ця неприємна ситуація в "Говерлі"… Вона продовжилася після того, як я закінчив. Рано чи пізно мало статися так, як сталося із цим клубом. Шкода, звичайно, що в західному регіоні зникла ще одна команда, але це тривало упродовж кількох років і довго так продовжуватися не могло. Всі все знали, але ніхто нічого не вирішував.

– Вам заборгували, якщо не помиляюся, за 10 місяців. Чим усе закінчилося?

– Мені вдалося знайти спільну мову з віце-президентом "Говерли" Олександром Шуфричем. Дійшли до компромісу. Словом, я своє питання закрив.

– Повернемося до списку гвардійців. Щоб потіснити вас із третьої позиції, Чечеру потрібно зіграти 21 матч, Назаренку – 28, Ротаню – 31. Кому з них це під силу?

– Назаренку буде дуже важко це зробити. Хоча я тільки за, щоб він продовжив виступи. Такі люди повинні власним прикладом показувати молоді, як потрібно ставитися до справи. А сплав досвіду і молодості не зашкодив ще жодній команді. Можливо, Назаренко вирішив закінчити – я не знаю. У нашому футболі зараз така ситуація, що важко знайти собі команду, тим паче, якщо ти перед завершенням кар’єри. Всі хочуть молодих і перспективних, щоб потім на них заробити. Ротаневі абсолютно реально мене перевершити. Чечер – важко сказати. Хто б це не був – я тільки за те, щоб хлопці і 400, і 500 матчів провели. Лише б здоров’я дозволяло.

– Вас, наскільки розумію, Бог здоров’ям не обділив?

– Розумієте, в мій час віковим футболістам довіряли значно більше – не те, що зараз. У 30 років гравець переживав розквіт кар’єри. Але в ті часи ще й екологія була іншою, а футболісти-ветерани – витривалішими. У харчуванні було менше "хімії". Дякувати Богу, я за всю кар’єру жодного разу не мав серйозних травм, які потребували б операції. Тому й грав майже до 40-ка.

– Є цікава історія, пов’язана з вами і матчем "Карпат" проти "Буковини". То ви зіграли чи не зіграли?

– Мене часто про це запитують, але скажу вам чесно – не пам’ятаю. Потрібно знайти людей, які вели цю статистику. Може таке й було – сперечатися не стану. Не пам’ятаю іноді, що сталося рік тому, а тут – 15-20 років минуло. Так чи інакше, чотири сотні матчів я зіграв (Усміхається).

"Було таке враження, що на Сихові війна"

– У "Карпатах" ви провели найтриваліший період своєї кар’єри, тут здобули "золото" союзної Другої ліги і українську "бронзу"-1998. У Львові почувалися найщасливіше?

– Так. Я сформувався як футболіст завдяки "Карпатам". У 1989-му, одразу після школи, нас 5-х одразу забрали в клуб. Перші два роки я фактично не грав. Але на початку 90-х "Карпати" полетіли в Америку, після чого там залишився Ярослав Лендел. Повернувшись до Львова, я почав стабільно грати в основному складі, щоправда, на позиції опорного півзахисника.

– У сезоні-1991, коли "Карпати" взяли "золото" Другої ліги СРСР, доводилося літати у Білорусь, Молдову і навіть на Кавказ. Пригадайте найважчий виїзд…

– Тоді у нашій зоні виступав "Карабах". Ми стали першою командою, яка ризикнула туди поїхати. Інші намагалися навіть не потикатися, бо знали, що там – без шансів вивезти очки. Спершу "Карпати" поїхали в Гянджу, а потім в Агдам до "Карабаха". І здобули дві нічиї. Трапилася така ситуація, що Роман Лаба забиває чистий гол, чудак зістрибує із трибуни і біжить до лайнсмена з ножем: "Підіймай прапорець" (Усміхається). Там було повне беззаконня. Потім вони приїжджали до нас – сюди, у західний регіон – і ми їх ганяли по повній програмі.

Тоді це була перехідна союзна зона – дуже сильний чемпіонат, в якому репрезентувалися усі футбольні школи. Коли Україна здобула Незалежність, поєдналися клуби, які виступали у Вищій, Першій та Другій союзних лігах. "Карпатам", друголіговій команді, було дуже цікаво спробувати свої сили в матчах із вищоліговими суперниками. Мені, пацану, доводилося конкурувати з гравцями, яким було по 30. За "Карпати" тоді грали Степан Юрчишин, Іван Гамалій, Василь Леськів – люди, які пограли на високому рівні.

– На позиції опорника затрималися надовго?

– З приходом Маркевича команда перейшла на трьох захисників – двох персональних і одного центрального. Спершу я грав персонального, але, після від’їзду Мокрицького в Ізраїль, мене перевели на позицію центрального оборонця. Там я виступав до закінчення кар’єри.

– Яким був Мирон Богданович у молодості?

– Мені здається, що зараз він навіть молодший, ніж тоді (Усміхається). Вже в той час Маркевич був вимогливий до футболістів. Завжди небагатослівний, але казав конкретно, що хоче бачити на футбольному полі. Не виконуєш – мусиш сидіти на лаві запасних.

– Півзахисник того складу Андрій Шулятицький пригадував епічну історію, як водій спалив клубний автобус "Карпат"…

– Чудово пам’ятаю той епізод. Ми повернулися з Болгарії, а у Львові – сильні морози. Футболісти, як завжди, приїхали зі зборів не з порожніми руками – накупили всячини для дружин і дітей. Хтось забрав презенти із салону і багажника, а хтось – ні, бо збирався це зробити після двох вихідних.

Автобус стояв біля будинку. Завести його не вдалося, тож водій розігрівав соляру… паяльною лампою. Подробиць, щоправда, не знаю. Це все – з чуток. Казали, було таке враження, що на Сихові війна. Почали вибухати футбольні м’ячі, якісь салюти – то щось страшне. Навіть не пам’ятаю, чи я тоді встиг забрати свої речі (Усміхається).

– Це, сподіваюся, був не єдиний автобус "Карпат"?

– Це був новенький транспорт, виконаний під спецзамовлення. Його клуб отримав від ЛАЗу. Ми одного разу поїхали на збори і все – історія цього автобуса закінчилася. Довелося купувати ще один – з Угорщини пригнали MAN чи Mercedes – вже не пам’ятаю.

– Вас не здивувало, що цього водія не звільнили?

– Не знаю, яка там була домовленість. Можливо, цей чоловік відпрацьовував. Хоча таку суму відпрацювати нереально. Чим усе закінчилося – не в курсі.

– Сергій Танасюк, ще один футболіст "Карпат" 90-х, розповідав, що після матчів команда порушувала режим – випивала. Вас оминула чаша ця?

– Як це зрозуміти – "випивала"? Кожен має свій вільний час. Я, наприклад, його використовував для сім’ї – тут мій відпочинок. Так, при Маркевичу у нас були виїзди на озеро, на риболовлю, посмажити шашлик. Не заборонялося випити якийсь келих вина. Але щоб напиватися… Може, хтось потім і продовжував – я не знаю.

– Зараз Танасюк таксує. Хто ще з ваших екс-партнерів займається нефутбольною діяльністю?

– У нас була компанія, з якою товаришуємо сім’ями до сьогоднішнього дня. Кожного року ми зустрічаємося і проводжаємо старий рік. Гецко в Одесі. Паляниця, по-моєму, у Житомирі займається бізнесом. Полунін і Мізін – при футболі в Охтирці. Шаран очолює "Олександрію", Лучкевич у Запоріжжі займався футбольною діяльністю, але що робить зараз – не знаю. Загалом, вся бригада – при футболі.

– Ваш найкращий матч за "Карпати"?

– У 1997 році вболівальники визнали мене найкращим гравцем "Карпат", плюс – автором найкращого голу. Пам’ятаю, був матч із "Ворсклою". Ми грали в меншості, але перемогли – 2:1. Я забив другий м’яч, який і став найкращим. До особливих матчів зараховую першу гру із "Шелбурном" у єврокубках. На "Україні" тоді зібралося 40-45 тисяч глядачів. "Карпатам" гріх було скаржитися на підтримку. Після того, як клуб відновили у 1989-му, на стадіон приходило по 30 тисяч. Не те, що зараз. Якщо збереться 5 тисяч – це вже казка.

– Ви протистояли молодому Шевченку. Чи було тоді відчуття, що перед вами – особливий футболіст?

– У той час Шевченко виступав у парі з Ребровим. Проти них доводилося грати персонально. Я діяв на позиції центрального захисника, а проти Реброва і Шевченка – Беньо і Єзерський, "собаки", які могли з’їсти будь-кого.

Ребров при своєму невеликому зрості чудово грав головою. А Шевченка, якщо він набирав швидкість, було надзвичайно важко зупинити. Попри те, що "Динамо" – бренд українського футболу, нам таки вдавалося вигравати деякі матчі.

– Якось ви розповідали, що вас, гравців "Карпат", в інших містах називали "бандерівцями". Де найчастіше?

– Це ще було в часи Союзу. Існував міф, що у Західній Україні кулемети закопані в землю, а в подвір’ях стоять танки. Коли тобі це постійно вкладають в голову, зомбують, ти в це віриш. Нічого дивного, що зараз у Росії ця політика продовжується. Кажуть, що у Західній Україні їдять людей. Я вже нічому не дивуюся. Радянська політика триває до сьогоднішнього дня.

– Ви з гідністю сприймали, коли вас називали "бандерівцем"?

– Якщо я виріс у Західній Україні – нехай буду "бандерою". Це – видатна людина. Тож я пишаюся прізвиськом "бандерівець".

– Чому так швидко розпалися бронзові "Карпати"?

– Сам собі часто ставлю це запитання. Мирон Богданович наголошував на тому, що ми могли боротися з такими грандами, як "Динамо" і "Шахтар". У Львові дійсно створилася команда, яка показувала хорошу гру і в найближчому майбутньому могла нав’язати боротьбу за ще вищі місця. Але… "Карпати" мали двох спонсорів. "Галлев" володів своїми футболістами, "Львівська залізниця" – своїми. Не було єдиного цілого – існувало різне бачення, хоч Маркевич ліпив єдиний колектив. У якийсь момент команда дала тріщину – пішли одні, потім інші. Все розвалилося.

"Кварцяний розповідав, що я виступав за 7-му чи 11-ту лазню"

– Ви опинилися у "Шахтарі" Анатолія Бишовця. Ходять легенди про те, як він змушував футболістів до уроків англійської мови. Ви також ховалися від занять?

– Дійсно, заїжджали на базу – і розпочиналася англійська. Але не було такого, щоб змушували всіх. Хто хотів – той приходив на заняття. Якщо ж людина не хоче – її не змусиш. У Радянському Союзі ми не мали можливостей сучасної молоді, щоб виїжджати закордон. Відповідно ми ставилися до вивчення іноземної мови – нащо воно мені? Коли я вже кинувся – було пізно. До сьогодні не знаю англійської. Вже, напевно, і не буду знати.

– За "Шахтар" ви зіграли небагато. Чи швидко зрозуміли, що потрібно змінювати команду?

– Так, відіграв 7 чи 8 матчів у першому колі, а потім зрозумів – треба йти. У футболі є таке поняття, як "своя команда". "Карпати" були "моєю командою", там я провів 10 років. У той час Маркевич і Дячук-Ставицький прийняли запорізький "Металург" і запросили мене та Юрія Беня, адже чудово знали наш потенціал. Мирон Богданович був для мене, наче батько, тому я з радістю відгукнувся. Після прильоту "Шахтаря" із Еміратів ми одразу перейшли в Запоріжжя.

– Бишовець затримався у "Шахтарі" ще менше, ніж ви. Команда його "плавила"?

– Тренер не знайшов спільної мови з футболістами, тому й не було результату. Це донецький регіон. Хлопці тривалий час працювали при Яремченку. А прийшов Бишовець – зовсім інші вимоги. Донести їх до колективу він не зумів. Рінат Ахметов повернувся до пари Яремченка-Прокопенка.

– "Волинь" – особлива команда у вашій кар’єрі. Особлива зі знаком "мінус"…

– (Сміється) Так, я зіграв за них "аж" два матчі. Розповім, чому так сталося. Після Запоріжжя я повернувся у "Карпати", які очолював Броварський. Але невдовзі команду очолив Голац із Яворським. Після зборів тренерський штаб повідомив, що не зацікавлений у моїх послугах, а також Вовчука і Толочка. Контракт був розрахований на два роки, хоча я провів у "Карпатах" лише близько шести місяців.

За тиждень до відновлення чемпіонату "намалювався" варіант із "Волинню". Ми приїхали в Луцьк у "розібраному" стані, адже якщо не проходиш повноцінну підготовку – це важко. Кварцяний поставив мене у першому матчі – ще й проти "Динамо". Я потрапив під роздачу, по мені наче котком проїхалися. В Одесі – ще один важкий матч. Після цього Віталій Володимирович роздавав про мене всілякі неприємні інтерв’ю. Мовляв, я виступав за 7-му чи 11-ту лазню. Це потрібно було перетерпіти, проковтнути і рухатися далі.

– Яку розмову з цим тренером запам’ятали назавжди?

– Я сам – родом із Луцька. Тож коли приїхав у "Волинь", Кварцяний сказав: "Ну что, Чижевский? Наконец-то ты вернулся в свою команду. Пора тут заканчивать с футболом". І справді – після його інтерв’ю я ледь не закінчив. Адже упродовж сезону здійснив два переходи і вже не мав права грати до літа. Тим паче, інші тренери також читають пресу. Могли й справді подумати, що Чижевський – якийсь клоун. Але, дякуючи Богу і "Таврії", я згодом повернувся у великий футбол.

– У "Таврії" ви також мали непорозуміння – з Фоменком?

– Та ні, непорозумінь не було. Просто кожен тренер має своє бачення щодо підбору гравців. Коли Михайло Іванович очолив "Таврію", то, звісно ж, хотів бачити своїх виконавців на тій чи іншій позиції. Нам із Сашею Головком було в районі 34-х, тож Фоменко зробив ставку на молодших футболістів.

"Мені імпонує філософія Дієго Сімеоне"

– "Говерла" стала фінальним клубом у вашій ігровій кар’єрі. Там завжди було так погано, як в останні роки існування?

– У команду мене запросив тренер Петро Кушлик. Так, було важко, але упродовж 4 років борги виплачували завжди. Можливо, не на 100 відсотків, але проблеми вирішувалися. Що сталося в останній рік і чому так все затягнулося – не можу зрозуміти.

– Наскільки часто команда бачила Нестора Шуфрича?

– Чесно? За 5 років мого перебування у "Говерлі" я бачив його лише одного разу – у роздягальні.

– З якої нагоди завітав?

– Якщо не помиляюся – приїхав на День народження батька. Ми якраз грали із Бурштином і він зайшов у роздягальню.

– По-моєму, ви ще застали в цій команді молодого Михайла Кополовця…

– Так. Чи був тоді приколістом? Ні. Таку славу він собі здобув вже у "Карпатах". У Львові журналісти його прославили (Усміхається). Люди люблять позитивних персонажів.

– З якими думками закінчували кар’єру? Чи було відчуття, що реалізували себе повністю?

– Було переконання, що я недарма провів своє футбольне життя і чогось таки досягнув. Важливо, що мені не соромно за той час. Так, хотілося зіграти більше матчів за збірну України. Свій шанс я не використав, як не використав його і в "Шахтарі". Але таке життя. Хтось мусів грати і в "Карпатах" чи Запоріжжі.

– Що ви вважаєте своїм головним досягненням на тренерській посаді?

– Тривалий час я був помічником головних тренерів – від кожного черпав корисну інформацію. Попрацював і в дитячому футболі, в академії "Карпат". Не шкодую, що пройшов ті всі щаблі. Зараз працюю старшим тренером у "Карпатах" U-21 і результат свідчить сам за себе. Ми посідаємо третю сходинку чемпіонату і демонструємо непоганий футбол. Зрештою, давати собі оцінку я не хочу – нехай це роблять інші спеціалісти, а також місце команди в турнірній таблиці.

– Чи стоїть перед вами завдання упродовж весняної частини сезону потіснити "Шахтар" із другої сходинки?

– Звичайно, кожен тренер прагне якомога вищих місць. Для футболістів це також дуже важливо, адже якщо команда у призерах – за ними стежать і в першому складі, і в збірній. Вдячний своїм гравцям за те, що вони згуртувалися і зараз на полі є справжній колектив. Перед нами ніхто не ставив завдань – ми це зробили самі, у своєму колективі.

– Чия тренерська філософія вам імпонує?

– Мені подобається підхід Дієго Сімеоне в мадридському "Атлетіко". Серед українських тренерів завжди подобалося, як працював Мирон Маркевич. Зараз відбувається зміна поколінь, тож варто виділити й молодих спеціалістів – Шарана і Вернидуба.

– Ви виховали двох синів, але вони не пішли футбольним шляхом…

– Знаєте, тато хотів, але Боженько не дозволив (Усміхається). Не всім дано бути футболістами – головне, щоб людьми були хорошими.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: