Як у Франківську жіночки у футбол грають

14 жовтня 23:00
Переглядів: 383
Футбол

Вони збираються раз на тиждень. Відпрошуються з роботи, залишають домашні клопоти, шукають приміщення і дають доброго прочухана чоловікам на футбольному полі чи в залі. Кілька жіночок уже з десяток років збираються собі і грають у футбол. 

Сезон гри на свіжому повітрі у них закінчився. Сьогодні в них тренування у спортзалі від колед­жу електроприладів, що на Вовчинецькій. Наступного тижня – у школі № 25. Так і кочують щосереди.

До головного корпусу коледжу – хто машинами, хто на ровері – з’їжджаються футболістки. Паркуються, вітаються і щось жваво обговорюють дорогою до роздягальні. Енергійні жіночки, майже всім за 40, різних професій, бо є тут продавці, торгові агенти і нау­кові працівники. Раз на тиждень збираються, аби просто поганяти м’яч. І так уже понад 10 років. Майже всі вони – спортсменки, раніше грали у гандбол.

«Колишніх спортсменів не буває, – говорить лідер команди, 45-річна Ірина Свіщук. – Ти вже без того не можеш. Тиждень не підеш на тренування, на гру, через якісь сімейні клопоти – все ходиш ніякий, дратуєшся. То вже як наркотик!».

«Тут усі – спортсменки, крім мене, – каже Анжела Макеєнко. – Моя сестра грала у футбол, то я так через неї у цих колах крутилась. Ми вже всі свої. Для мене ці тренування раз на тиждень стали частиною життя. Все, що за тиждень негативного накопичується, я тут просто скидаю. Ці дві години – м’яч, дівчата, ворота – і більше нічого. Потім з новими силами беруся до роботи».

Жінки віджартовуються, що у Франківську вони єдина аматорська футбольна команда віковою категорією 40+.

До роздягалки по черзі заходять Марія Демидюк, Олена Чельцова та Анна Тимус. Нині їх п’ятеро. Кажуть, що інколи з ними грають ще Олена Гончар, Ірина Непотюк та Оксана Загакайло.

З залу чути удари по м’ячу, то вже розминаються чоловіки. Підганяють, аби дівчата швидше перевдягались і ставали до гри. Жінки з чоловіками нині грають мішаними командами. Починається гра.

Хтось із дівчат забиває перший гол. Один чоловік у смугастих шортах падає на підлогу з розпачливим криком: «Ну, пацани-и-и-и!..».

«Це вони ще нічого реагують, – сміється Олена Чельцова. Вона сидить на лаві запасних, засікає час і дуже емоційно реагує на гру. – Раніше ми були набагато швидкіші, вигравали у хлопців і 10:2, і 10:0. Не всі могли це пережити. Це було так смішно. Але ми граємо не заради результату. Приходимо, бо нам це просто подобається».

До лавки, шкутильгаючи, підходить Аня Тимус. Тримається за ногу, розтирає.

«Вчи їх, вчи по ногах не бити – не доходить», – зціпивши зуби, каже вона.

Аня – наймолодша учасниця жіночої команди, але найпрофесійніша. Свого часу грала у Вищій лізі, в жіночій команді «Нафтохімік». Футбольну кар’єру залишила, бо вийшла заміж і народила малюка. Нині лишила його на чоловіка, а сама сюди – на футбол. Каже, це чи не єдина розрада під час декрету. Чоловік Ані також спортсмен. Ще недавно на тренування приходила і мама Ані, але не грає, бо пошкодила коліно.

Ірина Свіщук розповідає, що в неї також у сім’ї всі спортсмени. Колись навіть збирались і робили такі родинні турніри. Чоловіки грали проти своїх жінок. Було весело. І завжди нічия.

«Марадона, Марадона, пасуй на Іру» – кричить хтось із футболісток. Так подруги називають Марію Демидюк. Невеличкого зросту жіночка, коротка стрижка, страшенно енергійна. На полі її всюди багато, на заміну не йде, приймає, пасує, забиває голи. Марія свого часу грала хокей на траві, навіть у Вищій лізі.

Весь мокрий до нас підходить Андрій Михальчук. Він грає з дів­чатами уже п’ять років. Каже, випадково побачив оголошення в соц­мережах, що шукають футболістів-аматорів, аби разом зібратися, орендувати зал і пограти.

«Я давно шукав, знайомим пропонував, але щось нічого не було, – говорить Андрій. – А тут дівчата написали. Прийшов і досі граємо. З ними комфортно. Вони спортсменки – гандболістки, командні гравці, то мають якусь свою стратегію, тактику. Можна багато повчитися».

Анжела з Оленою пригадують, що одного разу їхали в маршрутці і так жваво обговорювали якусь гру, що хлопчина, який сидів поруч, не витримав і запитав, чи можна прийти й пограти разом з ними.

«Тарас у нас такий є, – говорить Анжела. – Завжди приходить, але щось сьогодні йому не вийшло».

Майже дві години гри пролетіли миттєво. Мокрі, втомлені, але якісь радісні вони збирають речі та їдуть по домівках. Кажуть, що не проти пограти у футбол з такими ж гарними, спортивними дівчатами…

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: