Як українські шаблістки готуються до Ігор-2016 у Ріо-де-Жанейро?

20 грудня 14:07
Переглядів: 118
Пундик

З іменем Галини Пундик пов’язані перші і найгучніші перемоги нашої команди шаблісток. Разом з Ольгою Харлан, Оленою Хомровою та Ольгою Жовнір Галина прокладала українську доріжку до вершини світового п’єдесталу пошани. І досі тендітна дівчина з Нетішина у всіх запеклих фехтувальних суперечках залишається надійним командним бійцем. Цього разу в інтерв’ю “ВЗ” олімпійська чемпіонка Пекіна, багаторазова чемпіонка та призерка першостей світу та Європи розповіла про те, яким буває післясмак перемог і поразок. Згадала про історичний для української збірної успіх в олімпійському Пекіні. А також пояснила, чому кохання аж ніяк не може перешкоджати спортивній кар’єрі.

— У спорті ви здобули практично всі можливі нагороди. Що тепер мотивує вас до щоденних тренувань?

— Питання в самісіньке яблучко (сміє­ться). Це правда, з кожним роком усе складніше знаходити мотивацію. Я продовжую тренуватися тому, що люблю фехтування. І знаєте, перемог не буває надто багато. Протягом сезону у нас дуже багато стартів. На кожних наступних змаганнях ти не така, якою була ще день перед тим: почуваєшся по-іншому, фехтуєш по-іншому, по-особливому сприймаєш суперниць. Тому, незалежно від результату, кожні змагання залишають свій особливий післясмак.

— Яку з перемог ви б назвали своїм зірковим часом?

— Ми з дівчатами частенько любимо згадувати Олімпійські ігри в Пекіні, вкрай напружені поєдинки і наш спільний успіх. Ми були такими юними і практично не мали досвіду перемог: у тому сезоні на всіх стартах зупинялися за крок від п’єдесталу, а на чемпіонаті світу стали другими, трішки не дотягнувши до перемоги. Те олімпійське “золото” стало для усіх нас приємною несподіванкою. Тоді було класно: на доріжці ми могли творити, у нас не було жодних готових фехтувальних шаблонів. Ми жадали боротьби і не боялися експериментувати, адже були ще дітьми. А що можна з дітей вимагати?

Особисто я можу пишатися перемогою у зустрічі з командою США: тоді не програла жодного свого поєдинку дівчатам, які кілька днів перед тим, у змаганнях особистої першості, вибороли золоту, срібну і бронзову олімпійські городи.

— Після цього вас почали називати “американським фахівцем”. У чому полягає ваш секрет перемог над суперницями зі США?

— У відчутті себе частиною команди. Командою ми сильніші за американок. Ми набагато більше часу проводимо разом. Команда — це стиль нашого життя. У нас така система підготовки. Американки сильні в особистих змаганнях. Вони індивідуалістки до мозку кісток. Живуть кожна у своєму місті і тренуються — кожна у своєму клубі. Головною причиною американського успіху є висока конкуренція на чемпіонатах США, чого не скажеш про першості України. У нас за право потрапити до збірної змагається 17 осіб, у них — удесятеро більше. Вони постійно в боротьбі, це для них стало уже звичним середовищем і не викликає нервового мандражу. Ми ж час від часу випадаємо зі змагального тонусу. Потім намагаємося включитися. Добре, коли це виходить (усміхається).

А з особистих турнірів найбільш пам’ятною для мене є перемога за вихід до півфіналу чемпіонату Європи-2011 у гречанки Вассілікі Вугіуки. Суперниця була фізично сильнішою за мене, протистояти їй було дуже складно. На доріжці ми мірялися упертістю: жодна з нас не хотіла поступатися, ми билися, наче востаннє. Я перемогла її лише одним ударом — дотерпіла, не склала зброї. І разом з тим перемогла себе — власну лінь і невпевненість. Тому ця бронзова медаль така приємна і пам’ятна.

— А яка поразка стала найбільш прикрою?

— Таких поєдинків насправді дуже багато. Прикро було програти на чемпіонаті світу-2013 у Будапешті. В особистих змаганнях за вихід до вісімки я поступилася Александрі Сосі 13:15. Спочатку вела у рахунку, потім відпустила полячку вперед. І так і не зуміла повернути собі лідерство. Страшенно тоді засмутилася. Соха не фехтувала у попередній день, вона пройшла у 32 напряму. І на доріжку вийшла свіжою і бадьорою. Мені ж забракло сил, я надто втомилася у попередніх поєдинках.

Та найгірше у попередніх колах відповідальних турнірів зустрічатися зі своїми. Нерідко буває: у турнірі бере участь безліч спортсменок з усього світу, а сітка зводить тебе з кимось із подруг по команді. За прикладом не потрібно далеко ходити. На останньому етапі Кубка світу вже у першому колі турніру Олена Жовнір і Олена Вороніна змушені були з’ясовувати стосунки між собою. У такій ситуації не завжди перемагає той, хто краще готовий. Коли ви з суперницею знаєте одна одну практично з дитинства, поєдинок виходить досить специфічний. І поразка своїм, насправді, у декілька разів неприємніша і прикра. Особливо, коли летиш заради цього на край світу.

— Ваш особистий тренер і тренер олімпійської збірної зразка 2008 року Валерій Штурбабін розповідав, що, готуючись до Ігор у Пекіні, ви вдень і вночі жили одним — майбутньою Олімпіадою. Що може сьогодні змусити вас тренуватися у тому ж режимі?

— Сьогодні тренери збірної намагаються повторити той шлях, який привів нас до успіху спочатку у Пекіні, а згодом на цілій серії змагань, коли ми були найсильнішою командою світу. Ми знову намагаємося розбирати усі поєдинки, проводити по три тренування на день тощо. Деякі наші зарубіжні колеги мають роботу, ніяк не пов’язану зі спортом. Після роботи йдуть на вечірнє тренування, а на вихідні їдуть змагатися. Ми ж з ранку і до вечора живемо фехтуванням. Це непросто. Тренери часто змінюються, експериментують зі складом команди тощо. Певною мірою, тренування у нас відбуваються уже на автоматі. Це не завжди іде на користь якості.

— Якби спортсмени могли самі обирати для себе тренера збірної, чию кандидатуру ви б підтримали?

— Якщо відштовхуватися виключно від результату — першого місця на Олімпійських іграх і чемпіонаті світу, я б підтримала саме ту команду тренерів — на чолі з Валерієм Штурбабіним. Не тому, що це мій особистий наставник. Як на мене, нелогічно призначати іншого тренера, якщо чинний на той момент фахівець давав результат. Але часи змінюються. Тож доводиться підлаштовуватися під тих, кого запропонували нам.

— Валерій Штурбабін — доволі суворий тренер. Ось сам зізнався, що вигнав з тренування Аліну Комащук, яка напередодні прилетіла зі змагань, тільки за те, що вона запізнилася на три хвилини…

— Буває і таке. Та саме він, як ніхто інший, уміє працювати з жіночими командами. Валерій Вікторович завжди тонко відчуває, хто з яким настроєм прийшов тренуватися, хто як почувається і скільки може витиснути з себе на тренуванні. Деколи він буває безжальним — коли нема підстав жаліти. В інші ж моменти може поспівчувати і дозволити послаблення. У нього не було перебору у навантаженнях. І фехтуванням ми не переїдали. Коли здавалося, що більше не можеш чути дзвін клинків і виходити на доріжку, тренер завжди давав перепочинок для мозку.

— Як часто спілкуєтеся з вашою подругою по олімпійській команді Оленою Хомровою?

— Часто. Ось позавчора через скайп спілкувалися. У них все добре. Сергій Гладир далі грає за французький клуб, а Олена виховує донечку, якій місяць тому виповнився рік. Часу на щось інше, окрім дитини, у неї немає. Тож ні про яке повернення у спорт і мови поки що бути не може.

— Після того, як Олена вийшла заміж, хтось із тренерів збірної сказав, що за нею під вінець побіжить вся команда. Та цього так і не сталося. А вам доводилося стояти перед вибором — продовжувати спортивну кар’єру чи влаштовувати сімейне життя?

— Сім’я — це класно. Головне, знайти ту людину, з якою захочеш цю сім’ю створити. Чоловіка, який буде розуміти, що на цьому етапі спорт для тебе — важлива, невід’ємна частина життя. Який погодиться розділити з тобою цей стиль життя. Кохання не може перешкоджати спортивній кар’єрі. Яскравим прикладом тому є наша Оля Харлан. У неї тепер є сім’я, вона закохана у свого чоловіка. Та це не заважає їй перемагати.

Мій хлопець — також людина спорту. Вілл Бо — тенісист, який уже прийняв рішення завершити кар’єру. Він розуміє мене як мало хто інший. І підтримує, звісно, у всьому. Ми живемо у різних країнах. Мій американський бойфренд є громадянином Норвегії. Та попри це, бачимося впродовж тижня-двох на місяць: їздимо одне до одного у гості або влаштовуємо побачення на нейтральній території. Ось Вілл прилітав до нас на турнір у французький Орлеан. Призначали ми зустріч і в Бостоні, де проходив турнір Гран-Прі. У нас багато тем для розмов. Та, це величезний плюс, що ми можемо поговорити з ним про спорт. І займатися спортом разом. Мені дуже подобається його комплекс вправ для загальнофізичної підготовки, який я поповнила нашими фехтувальними вправами, корисними і для тенісистів. Разом з коханою людиною тренуватися якщо й не легше, то значно приємніше.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити