Яна Шемякіна: "Мрію про ще одну олімпійську перемогу в особистій першості"

04 березня 16:00
Переглядів: 124
Яна Шемякіна

У планах знаменитої фехтувальниці також медаль Ріо-2016 у команді, разом із подругами-шпажистками.

Для дитячого турніру з фехтування на шпагах “Перші кроки”олімпійська чемпіонка Лондона Яна Шемякіна підготувала для всіх учасників багато сюрпризів і подарунків. І з насолодою спостерігала, з якою самовіддачею змагаються найменші фехтувальники, як радіють своїм першим перемогам і з дитячою безпосередністю дивуються нехитрим сюрпризам.

— Яно, а яким було ваше фехтувальне дитинство?

— Пам’ятаю свої перші змагання — першість Львівської області у невеличкому залі на СКІФі. Я тоді посіла 20-те місце, не пройшла навіть першого кола. А вже наступний турнір у нашій фехтувальній школі “Галеон” я виграла. Тренери попросили кожного з учасників принести невеличкий подарунок. Ми усі презенти поклали на стіл, а після змагань кожен вибирав собі приз. Як переможниця я мала право обирати першою. І взяла собі коробочку з пазлом.

Дітки фехтують нині у красивих, по розміру зшитих костюмах. А ми колись змагалися у “мішках”, які застібалися збоку на металеві ґудзики (сміється). Коли я їхала на чемпіонат світу серед кадетів, мене у дорогу збирав весь наш зал. П’ятиборець Вадик Ткачук дав мені свій костюм. Це була чоловіча куртка, тим паче застарілого зразка. Та, попри все, це був найкрутіший варіант, який тоді можна було уявити. Аби мене допустили до змагань, довелося з іншого костюма відпороти спеціальну фірмову нашивку і пришити її на потрібне місце на куртці. Маска у мене була на три розміри більша. Моїми були лишень шпаги, кросівки і гетри. Наступного року мій тренер Андрій Орліковський підійшов до директора ШВСМ: “Ми не можемо Яну на першість світу повезти — ні в чому…” Директор запитує: “Вона візьме медаль?”. “Яна виграє перше місце”, — запевнив Андрій Вікторович. Тож мені видали спортивний костюм, також завеликий — меншого не мали. І я уперше перемогла на кадетському чемпіонаті світу. Батьки не мали можливості купувати мені екіпіровку. Задовольнялася тим, що нам видавали у збірній чи купувало для мене місто. Тому, коли бачу діток у таких же стареньких костюмах, який був колись у мене, відчуваю до них особливу ніжність.

— Тренери і досі пам’ятають, як ви засмучувалися через поразки…

— Коли дивлюся, як через поразку плачуть діти, у мене серце розривається. Колись і я плакала так само гірко. Мені б хотілося, щоб усі були першими, щоб взагалі не було поразок. Але у спорті так не буває. Я і досі страшенно засмучуюсь, коли програю, деколи навіть не можу стримати сліз. Та це, насправді, нормально. Якщо спортсмена, маленького чи вже досвідченого, не розчаровують поразки, значить, спорт — не його призначення у житті. Значить, йому слід шукати себе в іншій діяльності. Без сильних емоцій — смутку, розчарування, якогось внутрішнього болю — не може бути повної самовіддачі на тренуваннях та у змагальних поєдинках.

— Тоді, багато років тому, мені здавалося, що кожен поєдинок для вас був справою життя і смерті…

— Це правда. Один тренер з Хмельницького, Юрій Мазур, любив казати: “Шемякіна зла, як дві собаки”. Я не фехтувала — билася за перемогу, часто з останніх сил. Визнавала тільки перше місце. Ще у дитинстві у мені був якийсь стрижень, завдяки якому не опускала рук навіть у безвихідних ситуаціях. Ось ця внутрішня націленість на перемогу і стала фундаментом для моїх результатів. Адже, окрім цього, у мене немає якихось особливих здібностей, антропометричних даних тощо.

— З дитинства мрією всього життя у вас було перемогти на Олімпійських іграх. Після перемоги у Лондоні не виникало відчуття порожнечі через те, що у житті не стало найбільшої мрії?

— Це проявлялося у відсутності мотивації до подальших тренувань. На початках була ейфорія: ти перемогла, ти така сильна і класна, тебе усі знають… Потім прийшло спустошення через відсутність наступної мети. Але це тільки до першої наступної поразки. Варто було мені приїхати на змагання і програти ще задовго до фіналу, як відчула сильний стимул зробити все можливе для нових перемог.

— Чи з’явилася у вас нова мрія?

— Здобути ще одну олімпійську перемогу в індивідуальній першості. Це дуже круто, і у фехтуванні це мало кому вдається. А також вибороти медаль у командних змаганнях, — щоб мої подруги по команді також відчули смак олімпійської перемоги, внесли свої імена в історію спорту.

— Чимало спортсменів просять долю допомогти їм. Ірина Мерлені під час шкільної екскурсії до Кам’янця-Подільського біля Каменя бажань замовила собі олімпійську перемогу. А через кілька років, 2004-го, стала першою в історії олімпійською чемпіонкою з жіночої боротьби…

— Коли годинник відміряв останні секунди 2011 року, я нашвидкуруч записала своє бажання на клаптику паперу, спалила його, кинула попіл у бокал із шампанським і навіть встигла до початку Нового року випити (усміхається). На папері написала, що хочу стати олімпійською чемпіонкою. Наступного ранку вийшла на пробіжку. Мій чоловік сказав тоді: “Яно, ти точно виграєш Олімпійські ігри. Ну хто ще із твоїх суперниць о восьмій ранку першого січня, після святкування Нового року, стане бігати?” Та я вважаю, що Олімпіада — це лотерея. Десь там, нагорі, уже давно прописано, станеш ти олімпійським чемпіоном чи ні. Олімпійська медаль — це доля. Адже я могла ніколи не дізнатися про те, що у Львові є секція з фехтування. Могла на тренуванні у секції гірськолижного спорту не зламати ногу і ще багато років їздити гірськими схилами. Могла уникнути повного провалу на Олімпіаді-2008 у Пекіні, а у Лондоні-2012 за рахунку 14:14 (практично усі свої перемоги у Лондоні Яна здобула з мінімальною перевагою. — О. С.) не виграти якийсь зі своїх поєдинків. Але долі хотілося, щоб усі ці події стали частинкою мого життя.

— Як поразка на Олімпіаді в Пекіні вплинула на вашу перемогу лондонського зразка?

— Я повністю переглянула своє ставлення до олімпійської підготовки. До Пекіна я їхала по перемогу. У столиці Китаю нікуди не виходила, сиділа у своїй кімнаті і налаштовувалась на боротьбу. І в підсумку “перегоріла”… Та поразка дозволила мені зрозуміти: Олімпіаду потрібно “відпустити”. І тоді вона сама прийде до тебе.

— Що дозволяє вам найкраще відволіктися від нав’язливих думок і передзмагальних хвилювань?

— Узимку забуваю про все на світі, коли катаюся на сноуборді. Також мене заспокоюють телефонні розмови з рідними. Подобається подовгу розмовляти з мамою чи сестрою.

— Аби здобути олімпійську ліцензію до Ріо-де-Жанейро, вам з подругами по команді довелося виконати непросте завдання — увійти до четвірки найкращих на завершальному етапі відбору…

— За день до початку командного турніру етапу Кубка світу в Буенос-Айресі тренер якось так буденно сказав: “Вам потрібно потрапити до півфіналу”. Та ми чудово розуміли: це наш останній шанс. Ще один провал, і ми за олімпійськими подіями Ріо-де-Жанейроспостерігатимемо по телевізору. Перших наших суперниць, француженок, ми перемагали уже двічі. На чемпіонаті світу вирвали у них лише два уколи. А на Кубку світу у Китаї перемогли взагалі на пріоритеті. Тож мене не потрібно було переконувати: доля команди залежить від мене, від того, як я зможу протистояти Кандасамі. Дівчата відпрацювали просто чудово і принесли мені гандикап у шість уколів. Ми перемогли і “вийшли” на китаянок.

Фехтування китаянок доволі легко спрогнозувати. Якщо тренер прямо не накаже їм змінити тактику, вони знову і знову робитимуть дії, які у конкретний момент з конкретною командою є неефективними. Сьогодні команда Піднебесної переживає період спаду. А ще не так давно чинні чемпіонки світу вважалися “непрохідною” командою. Можливо, були недостатньо мотивовані, адже на Олімпіаду вже мали заповітний квиток? Чи, навпаки, за півроку до головних змагань не могли впоратися з нервами? Цього разу ми доволі легко їх перемогли.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити