Ярослав Думанський: "Хлопці покидали команду, на їхнє місце приходила "зелена" молодь"

08 січня 09:30
Переглядів: 297
Мирослав Думанський

У серпня минулого року було опубліковано інтерв’ю з колишнім футболістом івано-франківського «Прикарпаття», львівських «Карпат», київського «Динамо», московського «Динамо», харківського «Металіста», юнацької та молодіжної збірної СРСР іванофранківцем Ярославом Думанським. Один з читачів нашого видання, зважаючи на те, що наприкінці інтерв’ю були слова «завершував я свою спортивну кар’єру там, звідки починав — в івано-франківському «Спартаку», який уже мав назву «Прикарпаття». Але це вже інша історія», захотів дізнатись про цю історію.

— Пане Ярославе, з чого починалася ця історія?

— Якось у відпустці мав необережність потрапити на очі обкомівському партійному працівникові Іванові Слюсарю. Я знав про переговори голови облвиконкому Кайкана з моїм батьком щодо мого переходу з харківського «Металіста» в «Прикарпаття», але той делікатно відповів: нехай син сам визначиться. Два тижні домашніх роздумів збили мене з пантелику. Іван Слюсар пообіцяв авто, відповідну зарплатню.

— Схоже, ви погодилися, керуючись тільки матеріальними благами?..

— Знаєте, в часи горбачовської перебудови, коли зайшла мова про ринкові відносини, приватну власність, варто вже було задуматись і над своїм матеріальним становищем. Подумав, що досить бігати світами, час уже й до рідного берега прибитися. Головний тренер команди Євген Лемешко з неохотою відпустив мене з «Металіста» аж через три-чотири дні. Власне, за «Прикарпаття» в другій лізі я провів три сезони — 1987-го, 1988-го і 1989 років.

— Найкращим був для вас і команди, напевно, 1987 рік...

— Від початку в мене зі старшим тренером Борисом Стрельцовим стосунки не пішли на лад. Все розпочалося з першої гри вдома з рівненським «Авангардом», коли він, посилаючись на мою нетренованість, не хотів мене зарахувати до основи. Хлопці наполягали, і я вийшов на поле. За десять хвилин до кінця матчу «Прикарпаття» отримує право на кутовий, я підходжу до Сергія Турянського і раджу йому стати в певне місце. Подаю кутовий і Сергій забиває переможний гол. Якщо відверто, Стрельцов був не дуже серйозною людиною, постійно стогнав: то хтось не так щось сказав, то не те зробив. Хоча з тим складом команди 1987 року і тренер був непотрібен: Сергій Турянський, Ігор Юрченко, Михайло Савка, Петро Мельник, Богдан Дебенко — ці імена багато про що говорили уболівальникам. і третє місце в другій союзній лізі — велика їхня заслуга.

Наприкінці сезону підійшов до Стрельцова за обіцяним легковиком. Той знову: домовленість залишається в силі, але треба чекати наступного року. Подумав: діватися нема куди, та й їхати кудись не хочеться. У розмовах хлопці нарікали на старшого тренера, виходили на поле без ентузіазму, з команди пішов ігор Юрченко. А тут ще у зв’язку з будівництвом нового стадіону матчі «Прикарпаття» перенесли на горбатий, непридатний для чемпіонату стадіон «Електрон». Далі вже нікуди. Ані виконання обіцянок, ані результату. Зрештою, звільнили і Стрельцова, а я, до речі, купив замість «Волги» «Москвич».

У 1989-му старшим тренером став Іван Краснецький. Хлопці покидали команду, на їхнє місце приходила «зелена» молодь. Іван Михайлович — добра людина, приємна у спілкуванні — дуже переживав, хотів будь-що поліпшити результат. Йому хоч не набагато, але вдалося це зробити. А я, дізнавшись, що Борис Стрельцов знову повертається до команди, сказав: він — сюди, а я — звідси.

Чи шкодував через своє поспішне рішення? Здається, так. Погравши трохи за один із польських клубів, я став тренером тисменицького «Хутровика», в команді якого грав і який вивів до другої ліги чемпіонату України. Нині — директор — старший тренер футбольної школи імені мого батька — Мирослава Думанського.

— Пане Ярославе, коли відкрили цю школу і хто є її засновником?

— Відкрили 1 вересня 2013 року в с. Крихівцях, а засновником її є моя мама Ольга Думанська. Однак у школи ще був «угринівський» період роботи в с. Угринові з 2001 року. Мали якісь напрацювання, здобутки, мали й проблеми. Однак це все вже в минулому. Нині у нас новий етап розвитку: школа перереєстрована в юстиції, змінила назву, ми займаємося на стадіоні та у спортивній залі Криховецької ЗШ. За це особлива дяка голові сільської ради Василеві Влашину, депутатам сільської ради, а також директорові школи Олені Форкуці.

— А як з набором футболістів до школи?

— Діє основна група — діти 2001-2002 років народження. Ця вікова група бере участь в першості міста серед шкіл, грала в різдвяному турнірі, в серпні — в турнірі пам’яті Мирослава Думанського. Тепер готуємося до міжнародних змагань у Польщі.
Крім основної групи, набрали дітей 2003 — 2006 років народження. За сприяння керівництва школи відкрили групу для дітей в Івано-Франківській ЗШ №21.

— У Польщі маєте якісь контакти?

— На сьогодні є підписаний договір про співпрацю з футбольними організаціями польських міст Горліци, Познані, Замоська і Томашова.

— Нині в країні економічна криза, тож без допомоги меценатів дуже важко прожити. Що робиться в цьому напрямі?

— Звичайно, що будь-яка робота неможлива без фінансів. Допомагають і нам. Співпрацюємо з такими відомими будівельними фірмами, як «Ярковиця» і «Вамбуд», допомагають і приватні підприємці — Анатолій Майданський, Анатолій Аністратов. Щодо дітей, то у нас немає оплати за тренування, а натомість існує система членських внесків.

— Які плани на майбутнє? Чи думаєте, наприклад, виступати в дитячо-юнацькій футбольній лізі області?

— Для цього готуємо основну групу, а також її вихованців до участі у змаганнях юнацької команди «Хортиця» із села Крихівців. Загалом старатимемося виховувати футболістів, котрі б захищали честь нашого краю, а в майбутньому, можливо, й України.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити