Ярослав Думанський: "У збірній не було жодного посланця від "старшого брата"

09 серпня 08:12
Переглядів: 503
Ярослав Думанський

Зірці радянського і українського футболу Ярославові Думанському 4 серпня виповнилося 55 років. Народився в Станіславі. Закінчив СШ №4 і Львівський інститут фізкультури. У 1976-му вперше вийшов на поле за івано-франківський «Спартак». із1976-го по 1981-й виступав за львівські «Карпати», за юнацьку та молодіжну збірні СРСР, був незмінним капітаном цих двох команд. із 1981-го по 1984-й грав за київське «Динамо», його запрошували до олімпійської збірної Союзу. У 1985-му грав за московське «Динамо», у 1986-му — за харківський «Металіст», з 1987-го по 1990-й — за івано-франківське «Прикарпаття» (у 1987-му — його капітан). Був граючим тренером тисменицького «Хутровика» (1991—1993), який вивів до другої ліги чемпіонату України. Як найкращий футболіст області минулого століття — володар «Золотої Ніки» (2000 р.).

Ярослав Думанський — чемпіон СРСР (1982 р.) у складі київського «Динамо», срібний призер і володар Кубка тодішньої комуністичної країни (1982 р.), чемпіон Європи серед юнацьких команд (1978 р.), чемпіон Європи серед молодіжних команд (1980 р.), срібний призер юнацького чемпіонату світу (1979 р.).

Батько був авторитетом

— Пане Ярославе, знаю, що ви спочатку грали в хокей з шайбою, а у футбол прийшли досить пізно.

— Як капітан збірної нашої області у Дніпродзержинську навіть став переможцем фінальних республіканських змагань на призи клубу «Золота шайба». Крім того, займався плаванням, гандболом. А навички футболу всерйоз почав засвоювати аж у 12 років.

 Це вас напоумив батько Мирослав Думанський, відомий в Україні футболіст і тренер?

— Батько був для мене авторитетом, але ніколи не нав’язував мені своєї волі. Він казав: думай, Ярославе, і вибирай те, що тобі більше до душі. і я вибрав футбол. І пішло-поїхалоѕ До того ж захопився цим видом спорту і швидко, певно, тут робив успіхи, бо в 16 років тренери «Спартака» довірили місце в основі команди, яка виступала в першій союзній лізі. і от до нас на товариську зустріч приїхали львівські «Карпати». У другому таймі мене випустили на поле і я зрівняв рахунок. Після матчу головний тренер львів’ян Ернест Юст зустрівся з моїм батьком і запропонував мені переїхати до Львова.

«За» і «проти» за «Карпатами»

— Як вам давалося це рішення?

— Непросто. Річ у тім, що я вже брав участь у всесоюзній спартакіаді школярів у Львові. У вирішальному поєдинку з юними футболістами Росії наша українська збірна взяла верх і забезпечила собі золоті медалі переможців турніру. Після цього перспективних футболістів «узяли на замітку» тренери провідних команд вищої ліги. Якось так вийшло, що я написав заяви і до «Карпат», і до київського «Динамо». Телефонували начальник динамівської команди Михайло Коман і головний тренер Валерій Лобановський. Однак, зваживши всі «за» і «проти», я зупинився на «Карпатах», бо, реально оцінивши ситуацію, зрозумів, що в Києві при тодішньому складі більше дубля мені не бачити.

— Так вийшло, що в час вашого дебюту «Карпати» вилетіли з вищої ліги. Чому?

— Після напрочуд вдалого сезону 1976 року львів’яни не встигли оновити команду. Ветерани вже не могли грати на високому рівні, а ми, молоді, ще не мали досвіду.

— У 1978-му «Карпати» мали реальний шанс повернутися до когорти найсильніших...

— Так, у нас підібрався було чудовий колектив, але все перекреслив арбітр під час матчу в Мінську. Пономарьов проводив останню у своїй кар’єрі зустріч і весь час відверто допомагав господарям. Спочатку за ніщо вилучив з поля Степана Юрчишина, а  пізніше видумав пенальті. Ще два м’ячі зарахував з офсайду. Уболівальники сміялися, дивлячись на те, що витворяє суддя. А футболісти нам у вічі казали, що наша черга у вищу лігу ще не прийшла. Дорогою додому я плакав. А згодом мої друзі з Мінська, з якими  я виступав за збірну Союзу, розповіли, що за свою чорну справу арбітр у подарунок отримав автомобіль ВАЗ-2106.

— Але і в 1980-му «Карпати», маючи сильний підбір футболістів, не зуміли закріпитися серед найсильніших.

— Через матеріальні блага тоді команда розпалася на кілька груп. Хтось хотів машини, хтось — квартириѕ Всі були незадоволені: одні викладалися на полі, а інші відбували номер.

— Здається, тоді багато футболістів перейшли в інші команди, а ви все-таки в «Карпатах» залишилися.

— Зі Львова не хотів їхати, адже тут у мене вже були сім’я, квартира. Мав надію, що цей безлад нарешті закінчиться. У 1981-му за «Карпати» зіграв ще кілька матчів, і коли мені зателефонували з київського «Динамо», куди, до речі, мене запрошували упродовж цих трьох років, я задумався. Таке запрошення отримав і від мінського «Динамо», а згодом — і від одеського «Чорноморця». Поїхав до Одеси, там мене добре зустріли, запропонували конкретні умови і порадили писати заяву. Я сказав, що подумаю, і поїхав додому. Увечері з Києва зателефонував Михайло Коман і запитав, що я вирішив. «Даю згоду!» — відповів рішуче.

Переконавшись, що це не жарт, довго сміявся

— Пане Ярославе, у вас є досить цікава сторінка життя, ви виступали за юнацьку та молодіжну збірні України і були їх капітаном. Нашим читачам цікаво знати, як це все було.

— У складі юнацької збірної СРСР, яку очолювали С. Коршунов і Б. ігнатьєв, став переможцем 31-го туру УЄФА. У 1980 році виборов звання чемпіона Європи у складі молодіжної збірної СРСР. У фіналі виграли у збірної НДР — 1:0. У півзахисті у нас тоді домінували Андрій Баль і Юрій Суслопаров. Останній забив переможний гол. А скільки приємних вражень залишилося від участі в молодіжному чемпіонаті світу, де наша команда стала срібним призером! У фіналі вона поступилася аргентинцям на чолі з Дієро Марадоною. Правда, їм допомогли судді. Ми відкрили рахунок, це зробив і. Пономарьов за 13 хвилин до завершення матчу, але арбітр швидко видумав пенальті, а пізніше дозволив суперникам забити м’яча з офсайда. Я був капітаном команди і виводив на поле А. Дем’яненка, О. Журавльова, С. Балтачу, О. Хапсаліса, 
В. Газзаєва, Р. Шенгелію, В. Дараселію, В. Петракова, В. Чановаѕ Окрім срібної нагороди, мене відзначили і золотим годинником фірми «Сейко» за найшвидший гол. На бенкеті, присвяченому закриттю змагань, зустрівся з Марадоною, який хотів дізнатися про наші преміальні за срібні медалі чемпіонату світу. і коли я йому написав загальну суму — 2 200 доларів, — він не повірив і хотів дописати ще кілька нулів. А переконавшись, що це не жарт, довго сміявся.
Словом, керівництво спорткомітету СРСР знущалося над нами як хотіло. Виграємо міжнародний турнір з призовим фондом 400 тисяч доларів, а футболісти з тієї суми отримують по 100 доларів. А от за звання чемпіонів Європи нам видали по 500 карбованців.

Стежили за кожним кроком

— Пане Ярославе, яким чином тоді «западенець-бандерівець» став капітаном двох збірних СРСР?

— Коли колишній тренер юнацької команди С. Мосягін зібрав нас на чергові тренувальні збори, то футболіст єреванського «Арарату» Ашот Хачатурян запропонував довірити обов’язки капітана мені. Мовляв, маю досвід виступів у збірній, можу повести за собою новачків і всю команду у вирішальних матчах. і, як бачите, якось «западенець» проскочив до керівництва. Я вам інше скажу: за молодіжну збірну 70% футболістів з юнацької «автоматом» переходили сюди — виступало понад половину українців, потім — грузин, вірменин, грек, три білоруси і жодногоѕ росіянина. Скажімо, під час підготовки в Новогорську під Москвою за день до від’їзду на черговий міжнародний турнір каребісти вкотре вирішили провести співбесіду. Тренер, називаючи футболістів з різних команд, здивував працівника держбезпеки. З’ясувалося, що у збірній не було жодного посланця від «старшого брата». Наступного дня до команди терміново відрядили московського «торпедівця» Геннадія Сала, котрий на турнірі відсидів у запасі. Вже не пригадую, кому взамін довелося залишитися вдома.

— А як ви почувалися за кордоном у присутності «компетентних органів»? Не думаю, що виїздили без відповідного супроводу...

— Стежили за кожним нашим кроком. Перед виходом ми підписали зобов’язання не спілкуватися з іноземцями, не укладати угод із зарубіжними клубами і т. д. Ми за кордоном хотіли купити щось для себе, родичів, але нам і це заборонялося. Проте, попри заборони, ми намагалися щось продати з того, що могло конкурувати із західною продукцією. А це були лише фотоапарати і чорна ікра...


Ми також прагнули ознайомитися з містами, але й на це наші «проводирі» не дуже охоче йшли, бо боялися втратити над нами хоча б на якийсь час контроль. На Філіппінах на одному з міжнародних турнірів вирішили схитрувати: покинули розташування команди трійками-четвірками, розійшлися хто куди, щоб згодом зустрітися біля автобуса. Прибігає переляканий представник спорткомітету і починає на нас кричати, погрожуючи відрахувати з команди. Цей скандал нам якось вдалося владнати.

— А чи пригадуєте свій перший виїзд за кордон?

— Звичайно. У Швейцарії ми були просто шоковані тамтешнім життям: скрізь лад, спокій, крамниці завалені різним товаром. Наша команда там здобула перше місце, у фіналі здолавши португальців — 1:0. М’яч забив росіянин Васильєв. Це був нападник, на якого покладали великі надії. Та розмаїття краму і наша бідність настільки збили його з пантелику, що він у місцевому магазині напакував собі торбу і намагався винести її. Охорона затримала його. Був великий скандал, і Васильєва цього ж дня відправили додому.

— Мабуть, пам’ятаєте якийсь найбільш неприємний випадок з того періоду...

— Це півфінальна зустріч чемпіонату Європи в Бельгії з господарями поля. Переможця мали визначити серії пенальті, основний і додатковий час — 1:1. Останній 11-метровий повинен пробити я. Заб’ю — перемога. Підходжу до відповідної відміткиѕ і, напевне, від хвилювання потрапляю м’ячем у штангу. Довго не міг пробачити собі цього...

У Києві зустріли добре

— Тепер повернімося до Києва. Як вас зустріли в столиці, і чи ви були впевнені, що можете на високому рівні виступати за «Динамо»?

— Я знав свої можливості, неодноразово з киянами виходив на матчі у різних збірних командах СРСР. А зустріли мене нормально, відразу в центрі Києва надали службову квартиру. Здивувало інше: приїхав сьогодні, а завтра вже правим півзахисником в основі виступав за «Динамо» проти алма-атинського «Кайрату». На поле ще виходили футбольні «зубри» — Блохін, Буряк, Коньков, Веремєєв, а в гру вже вступали Безсонов, Журавльов, Бальѕ і в 1981-му «Динамо» стало чемпіоном СРСР.

— Цікаво, яким при цьому було матеріальне стимулювання футболістів?

— Команду любив і нею дуже опікувався перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький. Федерація футболу Союзу визначила оклад в сумі 250 карбованців, преміальні за перемогу залежно від гри і сили суперника — від 200 до 500 крб. і гроші за звання військового капітана — 250 крб. Ставши чемпіонами, «динамівці», крім золотих медалей, отримували, хто не мав, квартири, а мені згідно з угодою дісталася трикімнатна. Валерій Васильович, якщо когось запрошував і щось обіцяв, то, як правило, свої обіцянки ретельно виконував. Це переважно стосувалося легкового авто «Волга». За свої гроші, звичайно. Швидко вирішувалися поточні побутові питання. Наприклад, ти отримав квартиру, віддаєш ключі від неї, і тебе більше нічого не цікавить — завозять закуплені меблі і все інше.

У 1982-му кияни здобули срібні нагороди та кубок країни. З втрати чемпіонського звання ніхто трагедії не робив. Кубок теж був у пошані. Тож МВС Союзу видало преміальні, а Спорткомітет згідно з положенням про розіграш кубка — по 220 крб.

А ось 1983 рік динамівці провалили, зайнявши в чемпіонаті лише десяте місце.

Невдала поїздка в Москву і повернення до Галичини

— У 1984-му, за два тури до кінця футбольного сезону, до Києва приїхав начальник команди московського «Динамо» іван Мозер і запропонував перебратися до імперської столиці. Відомство одне, а умови навіть кращі, зокрема в грошовому еквіваленті — на 500-700 крб. більше, ніж у Києві. Я погодився із запрошенням, щоб з мене зняли військове звання, бо хотів покінчити з обов’язковою службою.

Та на мене немов хтось кинув прокляття. На тренувальних зборах у матчі з вільнюським «Жальрірісом» під час підкату на мою руку звалився важкуватий півоборонець Якубаускас. Вирок лікарів — потрійний перелом руки. А коли після чотиримісячних мук зняли з руки гіпс — вийшов на поле проти київських динамівців, Олег Кузнецов у підкаті ламає мені праву ногу. Я плакав як дитина: змарновано сезон, знівечено футбольну кар’єру, адже планував бути в «Динамо» на перших ролях, а тутѕ Після закінчення сезону головний тренер команди Севидов відпустив мене на всі чотири сторони.

— І ви повернулися до Львова...

— Так, у Львові тоді вже була інша команда — СКА «Карпати». З командою прибув до Сочі. Одне гареве поле, дощі та майже цілодобові тренування багатьох команд. Ще в Москві я мав розмову з головним тренером харківського «Металіста» Євгеном Лемешком щодо переходу до його команди. У Сочі ми знову зустрілися. Переговорили, і я погодився. Приїхав з «Карпатами», а  тренувався з футболістами «Металіста». Харків’яни тоді мали непогану команду, за неї грали Лозинський, Буряк, Махиня, Бойко. Рік в основі за «Металіст», службова квартира, навіть вища зар-
платня. Річ у тому, що «Металіст» підпорядковувався потужному танковому заводові ім. Малишева, отож проблем із коштами не було ніколи. Пригадую, за перемогу в рідних стінах над київськими «динамівцями» директор заводу розпорядився видати три зарплатні. і це попри поганеньку гру та загрозу вильоту з вищої ліги. Щоб там утриматися, нам потрібно було здобути одне очко у трьох останніх матчах чемпіонату на виїзді — у московських «Спартака» і «Динамо» та алма-атинського «Кайрату». Ця нічия, тобто одне очко, оцінювалась у 1000 карбованців кожному. Його ми здобули зі «Спартаком» — 0:0.

А завершував я свою спортивну кар’єру там, звідки починав, — в івано-франківському «Спартаку», який уже мав назву «Прикарпаття». Але це вже інша історія...

— І наостанок скажу, що Ярослав Думанський є директором Футбольної школи імені Мирослава Думанського, заснованої в 2001 році. Дякую за розмову.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити