Євген Москвін: "У футзал прийшов з волейболу"

03 січня 10:10
Переглядів: 137
Москвін

У другій частині нашого інтерв’ю Євген Москвін поділився деталями своєї насиченої біографії, розповів про те чому не переходив в команди з інших міст і про бронзову медаль чемпіонату Казахстану з волейболу.

«Зараз я вже щирий українець»

- Євгене, на сайті ФФУ вказано, що ви росіянин, але в одному інтерв’ю ви казали, що переїхали в Україну з Казахстану. Як воно є насправді?
- Я народився в Казахстані.

- Тобто за національністю ви казах?
- Коли Союз розпався, у мене був паспорт СРСР, а після переїзду в Україну отримав тут громадянство.

- Ви себе ким більше відчуваєте: казахом чи українцем?
- Знаєте, вже багато років пройшло, але казахську кухню я дуже добре пам’ятаю. Наприклад, бешбермак, лагман. Вона дуже смачна, але специфічна. У мене жінка дуже смачно готує та й я сам люблю поратися на кухні, тож ми навіть досі іноді частуємо себе казахстанськими стравами. Зараз у мене в пріоритеті українська кухня.Десь певний час після переїзду ще відчував тугу за Казахстаном, але зараз я вже щирий українець (посміхається). У мене ж і діти тут народилися. Чесно кажучи, ностальгії вже нема – говорю це щиро. 

- Ви розповідали, що начебто професійно займалися волейболом. 
- Посів 3-тє місце у чемпіонаті Казахстану з волейболу 1992 року. П’ять років займався ним  у школі, а потім ще рік після її закінчення. Щоправда, я грав не тільки у волейбол, а й в усі інші види спорту, які у нас тоді були. У нас була юнацька команда. Спочатку йшли по молодіжним змаганням, а потім одразу заявилися в дорослий чемпіонат. Тоді рівень був не дуже високий, бо ми взяли «бронзу» в першому ж сезоні. У чемпіонаті тоді виступало шість команд. Після того я з волейболом завершив. 

- Після цього одразу в Україну поїхали?
- Так, у мене жінка зі Стрия. Ми познайомилися в Казахстані, коли вона приїжджала до родичів. Вже 20 років офіційно одружені.

- Ви ж не навчалися футболу. Самоучка?
- Так, просто бігав з хлопцями у футбол на полі. Ніяких ДЮСШ не закінчував. Коли я поїхав зі збірною на «Санкт-Петербурзьку осінь-2002», то там треба було заповнити анкети, де були поля «ДЮСШ», «Перший футзальний тренер» та інше. Я тоді Геннадію Анатолійовичу Лисенчуку й розповів, що займався волейболом, а не футболом, не кажучи вже про футзал. Він, м’яко кажучи, був сильно здивований. Я тоді ще в «Енергії» виступав і поїхав туди з партнерами по команді – Піддубним, Тригубцем і Луцівим.

- Тут ви спочатку грали у футбол за «Нафтовик» (Долина). Яким чином туди потрапили, адже ніде до цього не грали? А далі вже й у футзал перебралися.
- Якось до мого тестя приїхав його хороший товариш Ігор Швець з Моршина, і запросив мене побігати в Долині у такій собі «групі здоров’я». Моя гра сподобалася головному тренеру і за сумісництвом президенту клубу Степану Штеню, тож він мене і запросив у «Нафтовик». Провів там півсезону, після чого мій друг Роман Романюк запросив мене у футзальну «Україну». Так почався мій шлях у футзалі. А за «Україну» тоді виступали Роман Ковальчик, Андрій Луців, Роман Зуб і багато інших відомих особистостей. Перебував там недовго, бо фінансування припинилося, хоча на початку амбіції у керівництва були високі.

- Наступні три з половиною сезони ви провели у «Львівській пивоварні». Чому з «вишки» пішли у Першу лігу?
- Вибір був не дуже великий, тому що окрім «України» клубів, що виступали б у Вищій лізі у Львові не було. Я вважаю, що саме у «Львівській пивоварні» почалася моя серйозна футзальна кар’єра, бо там був дуже хороший тренер. Ми постійно вигравали і мали чудову команду. Наш президент Григорій Брунець дуже хотів піти у Вищу лігу, але фінанси цьому заважали. Згодом через це команда і розпалася. Всі хлопці розійшлися хто куди – хтось в «ТВД», хтось в «Кардинал», хтось в «Тайм».

«В першу чергу завжди думаю про сім’ю»

- Ви себе добре проявили у складі «пивоварів». Чому ж так надовго там затрималися?
- Пропозиції були, але якось не хотілося залишати команду і їхати в інше місто. Потім я шкодував, що не поїхав, але що не робиться – все на краще. Президент «Єнакієвця» Андрій Новіков виходив на мене з конкретною пропозицією, а потім надійшло запрошення від «Енергії» і я перейшов туди. Не хотів далеко їхати, бо у мене якраз народилася дитина і я зробив вибір на користь сім’ї.

- Ви три роки віддали львівській«Енергії». Чому  її залишили і перейшли у менш амбіційний на той час «Тайм»? 
- Роки у складі «зелено-білих» видалися неоднозначними. На той момент не було стабільності, бо часто змінювалися тренери. Кожен тренер приходив і набирав гравців «під себе», а потім на його місце приходив інший і ситуація повторювалася. Потім надійшла пропозиція від Володимира Юрійовича Когута і я пішов в «Тайм». Але я аніскільки не жалкую, що перейшов в цей клуб, тому що саме там перед завершення кар’єри я встиг стати чемпіоном України. Вважаю, що зробив правильний вибір.
 
- У своєму дебютному сезоні за «Тайм» ви в чемпіонаті забили 30 голів. Мабуть, після такого успіху була сила-силенна пропозицій.
- Не скажу, що дуже багато, але пару було. Не хотів нічого змінювати, бо у нашого президента були великі амбіції і врешті-решт вони здійснилися.

- Знову зіграв фактор сім’ї?
- Так, у мене на першому місці завжди сім’я. Коли розглядав якісь пропозиції, то в першу чергу думав про сім’ю.

- Що запам'яталося із роботи зі Станіславом Гончаренком?
- До речі, коли Станіслав Олександрович очолював «Інтеркас», то я тричі їздив до нього на перегляд, тому вже знав, що це за тренер і які у нього вимоги. Одного разу був там місяць на перегляді, пройшов повноцінний збір, відіграв товариський турнір і мені запропонували підписати контракт з «Інтеркасом», але знову вибрав сім’ю, хоча фінансова сторона була досить непогана. Порадившись з жінкою, все ж таки обрав «Тайм». Як бачите, через 2,5 роки Станіслав Гончаренко приєднався до «Тайму». Так що через певний час я став з ним працювати, про що у мене дуже хороші спогади. В першу чергу він виділявся дисципліною – як ігровою, так і побутовою. Це було одразу відчутно. Змінився підбір гравців, оскільки Станіслав Олександрович працює з сильними гравцями, бо він завжди націлений на результат. А щоб досягати хороших результатів потрібно мати майстерних виконавців. Він підібрав гравців «під себе», що й дало результат. 

- То ви тричі відмовляли Станіславу Олександровичу?
- Неправильно буде так сказати. Двічі був на перегляді, коли грав за «Львівську пивоварню». Гончаренко ніколи просто так не брав гравця у команду. Спочатку він переглядає можливості виконавця, його поведінку в колективі. Зрозуміло, що якби, наприклад, приїхали Корідзе чи Косенко, то таких гравців він би одразу взяв, а я тоді грав у Першій лізі і він мав ознайомитися з моїми можливостями. Перший раз я був на перегляді три дні, другий раз – тиждень, а третій раз – місяць.

- У сезоні 2009-2010 вам довелося пограти у Кубку УЄФА, в тому числі і проти знаменитого іспанського «Інтер Мовістару».
- Кубок УЄФА, напевно, на все життя запам’ятовується. Тим більше коли граєш проти таких команд. Крім «Інтер Мовістару» дуже сподобались «Бенфіка» і «Лупаренсе». Скажу вам більше, особисто мені «Бенфіка» сподобалася навіть більше за іспанців. Одне діло, коли ти переглядаєш їхні матчі, інше - виходиш на майданчик грати проти таких суперників. Це зовсім різні відчуття. Ми гідно виглядали у матчах з тими трьома грандами. Просто рівень нашого чемпіонату був значно слабшим і, на жаль, нам не вистачало таких ігор. Якщо б ми грали побільше подібних матчів, то могли б виступити краще і досягнути результату якого хотіли. 

- За збірну вам вдалося зіграти тільки на«Санкт-Петербурзькій осені» 2002 року. Після того ніяких натяків на виклик до національної команди не було?
- Знаєте, коли дивишся футбол чи футзал і бачиш, що дехто не віддається повністю за збірну, а це ж помітно – для мене це нонсенс. Я цього ніколи не зрозумію. Момент, коли ти одягаєш футболку збірної України – це чудові спогади для кожного спортсмена. На жаль, професійний футзал у моє життя прийшов лише у 24 роки, а мій вік на цьому турнірі вже наближався до 30-ти. Геннадій Анатолійович робив курс на омолодження складу, а я реально дивився на речі. Бажання було, але завжди вирішує головний тренер, який підбирає потрібних йому гравців. Тому у збірну мене більше не викликали.

- У «Таймі» Ви стали гравцем-начальником команди – це щось нове для українського футзалу. 
- Станіслав Олександрович попросив мене допомогти йому в цьому питанні і я погодився. Ми приймали основний раунд Кубка УЄФА у Львові, а я став директором цього турніру. Їздив у Швейцарію на семінар УЄФА для країн, які вперше приймають такий турнір. Це одна з тих сторінок життя про які добре пам’ятаєш. За проведення цих змагань я отримав найвищу оцінку від УЄФА.

- Далі почалася ваша тренерська кар’єра.
- До Станіслава Гончаренка звернулися керівники львівського «Динамо», щоб він їм порадив тренера, а він запропонував мою кандидатуру. Усі тренування проводилися після 20-ї години, а виїзди відбувалися на наступний день після ігор у Вищій лізі, тож я погодився на цю роботу. Станіслав Олександрович допомагав мені у деяких питаннях і все вдалося. «Динамо» під моїм керівництвом одразу виграло Першу лігу. До того в історії українського футзалу ще не було такого випадку, щоб клуб, який вперше заявився у Першу лігу, одразу ж її виграв. Після перемоги у Першій лізі відбулася зустріч із керівництвом, яке на наступний сезон планувало йти у Вищу лігу, навіть з гравцями встигли переговорити. Проте буквально через тиждень був дзвінок від керівництва, яке сказало, що через проблеми з фінансами команда не в змозі не те, що грати у Вищій лізі, а й навіть продовжити виступи у Першій лізі.

- Як вийшло, що після тренерського досвіду ви продовжили свою ігрову кар’єру у «Шанс-Авто»?
- Мій хороший знайомий Олександр Мороз подзвони до мене та Андрія Луціва і попросив нас допомогли його команді у Першій лізі.

- Після кількох успішних сезонів в аматорському «Княжому Ринку» ви почали «світитися» у футболі. 
- У 2014 році я став граючим тренером ФК «Дуліби» і ми виграли чемпіонат Стрийщини з футболу. Я ніколи не закінчував тренувань, постійно тримав себе у формі. При нагоді беру участь у різноманітних змаганнях, наприклад, ветеранських. Постійно тренуюся у футзалі, і за можливості граю у футбол. На жаль, у нас на Стрийщині якість футбольних полів не дуже хороша. Коли футзаліст приходить із залу, де все добре, на «город», то виникають проблеми.

«Добре там, де ми є»

- Як у вас виникла ідея відкрити свій бар?
- Уже шість років в Стрию маю свій спортивний бар. Разом з клієнтами переглядаємо різноманітні спортивні події та й просто так збираємося. Просто треба трошки дивитися у майбутнє. Футбол футболом, а треба якось гроші на життя заробляти. Бачите, я ж навіть відкрив не звичайний бар, а спортбар (посміхається).

- Вам диплом інженера з холодильного устаткування у житті знадобився?
- На даний момент – ні. Проте життя, дай Боже, буде довгим, тож ще десь може знадобитися. У мене, до речі, є ще один диплом – я закінчив омський інфіз ще коли був у Казахстані.

- Вам дуже подобається зарубіжна література. Чи є такі книжки, які змінили ваше життя?
- Так, а ще мені подобався наш викладач. Завжди було цікаво приходити на його пари. У нас не було такого, щоб тільки так і ніяк по-іншому, як було усюди в Радянському Союзі. Він вчив нас думати і не заганяв у рамки. Не скажу, що книжки якось вплинули на мій світогляд, просто отримав цікаву інформацію. Дійсно дуже люблю читати, але часу зараз не так багато, а раніше постійно присвячував цьому заняттю багато часу. 

- Досі живете у Стрию чи все ж таки переїхали до Львова?
- Однією ногою вже майже був у Львові, але, порадившись із сім’єю, таки залишився у Стрию. Нам дуже подобається це місто, втім ми зробили свій вибір. Я зовсім про це не шкодую.

- Але ж ви на дорогу витрачаєте купу часу. За цей час вже мабуть можна було б цілий будинок власними руками збудувати.
- Я до цього ставлюся по-філософськи. Щоб доїхати з дому до «Галичини» витрачав десь з годину. Коли грав за «Енергію» і «Тайм», то деякі хлопці, які мешкали у Львові, добиралися і за годину десять хвилин, і за годину двадцять хвилин. Так що все залежить від того як подивитися на цю проблему. 

- У вас була мрія побувати з родиною на Балі. Вдалося її здійснити?
- Так, позаминулого року здійснив цю мрію. Загалом враження позитивні, але чекав більшого. Знаєте, одне діло, коли по телебаченню і в інтернеті все це дивишся, а інше коли сам там побуваєш. Може у мене були завищені очікування. Я побував в багатьох країнах, але мене все одно тягне додому. Є така приказка: «Добре там, де нас нема». Однак я ніколи так не скажу. Добре там, де ми є – це моя думка.
За матеріалами: futsalua.org
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: