Згадаймо… Віктор Турпак воротар кришталевих "Карпат"

16 лютого 13:13
Переглядів: 515
турпак

Сьогодні, 16 лютого, цьому талановитому воротареві виповнилось би 70 років з Дня народження. Проте уже 16 років ми живемо спогадами про кращого гравця фінального матчу з 1969 р.

З надією посилити останній рубіж «Карпат» Віктора Турпака до команди запросив Євген Пилипович Лемешко, який і сам свого часу належав до когорти кращих воротарів на неосяжних просторах Радянського Союзу. Завдяки інтуїції наставника та далекоглядній політиці щодо будівництва оновленого львівського колективу, 1967 року у «карпатський ґрунт» було «залито міцний фундамент». Монолітом, якого стали молоді футболісти. До речі, саме тренер Лемешко одним із перших впровадив у радянський футбол незнане і незрозуміле поняття – менеджер (тоді ще в СРСР ніхто не вживав такого терміну). Євген Пилипович старався не тільки тренувати гравців, але й вести клубні справи у правильному руслі.

Турпак – киянин, але до Львова прибув з хмельницького «Динамо» на місце Юрія Сусли, який власне перейшов на тренерську роботу. Довгов’язий Віктор спершу був дублером досвідченого Євгена Власенка. «Зелено-білі», які вперше вийшли на поле із нашитими на зелені майки емблемами товарного знаку заводу «Електрон» приймали калінінську «Волгу». Було це 2 квітня 1967 р. на переповненому стадіоні «Дружба». У стартовому поєдинку «Карпат» вперше вийшов на зелений газон і Турпак.

Незважаючи на те, що «зелено-білі» штурмували ворота гостей, то власне Турпак першим пропустив м’яч. Гол виявився банальним, а провини воротаря ніхто не угледів. Ось, як на сторінках «Спортивної газети» описав цей епізод львівський журналіст Семен Плоткін: «Відбивши штурм, гості кинулись в атаку. Захисники чомусь вирішили, що хтось з калінінців перебуває в офсайді, й зупинились. Свистка не було. Волжани провели нескладну комбінацію, яку завершив удар Стеніщева».

Добре, що через чотири хвилини Анатолій Крощенко зрівняв рахунок, а Богдан Грещак за 20-ть хвилин до завершення цього поєдинку забив переможний гол і, у великій мірі, спричинився до того, що львів’яни цього вечора все ж святкували свій успіх.

Пропустивши «свій» м’яч, Турпак отримав від тренера довіру, бо попри такий казус відстояв сезон добре. А з 1968 року «Карпати» розпочали своє сходження на вершину п’єдесталу. Перше місце у турнірній таблиці і всього 34 м’ячі пропущених 40 матчах.

Турпак, у першості СРСР серед команд майстрів класу «А», зіграв за «Карпати» два десятки матчів і …залишався у тіні Михайла Лупола. Проте розумний Юст на наступний рік зробив правильний висновок: ніхто з хороших воротарів не повинен сидіти у резерві – будуть виходити на матчі по черзі. Тож і Лупол, і Турпак порівну стояли у «рамці» протягом славного 1969 року. Про це свідчить і кубкова статистика, за якою обидва голкіпери провели на полі рівну кількість ігор.

Зоряний час Віктора пробив у Воронежі під час найдраматичнішого із кубкових матчів «Карпат» проти місцевого «Труда». Цього дня суперники змусили Турпака демонструвати свою майстерність на рівні світового класу. У грі постійна напруга, але з боку львівського воротаря - спокій і жодної помилки. Більше того, на останніх хвилинах він навіть парирував одинадцятиметровий удар від грізного пенальтиста Голодубова. Воротар зловив м’яча «намертво» під самісінькою стійкою. У підсумку Турпак відстояв на матч «0». Гол Лихачова вивів «Карпати» у фінал кубка СРСР.

Не менш знаковим його поєдинком став і славний кришталевий матч. Незважаючи на те, що Віктор першим пропустив м’яч. Але впродовж решти часу саме Турпак заслужив того, аби його назвати героєм дня. Власне Віктора, а не тренера команди, як подобає це робити гравцям-переможцям. Вони на радощах качали на руках Турпака. Такі моменти стають для кожного футболіста істиною його слави.

Віктор-переможець був самовідданим і безстрашним у грі, якій віддавав себе всього до решти. Однак небагатослівний у житті спортсмен не зумів відірвати від щасливого лужниківського квитка корінця до власної удачі.

Після тріумфального року перший номер команди, наприкінці січня 1970 року, несподівано попрощався із кришталевим колективом і подався до Чернігова. А далі було багато всякого, але доброго небагато. Втратив ногу, а за нею і життя…

Шкода, що Віктор Іванович передчасно відійшов у світ вічного спочинку. Однак, попри це залишив по собі хороші спогади.

З нашої довідки:

Турпак Віктор Іванович, «Вітюша». * 16.02.1944. м.Київ. Зріст/вага - 185/78. Вихованець київського футболу. Воротар. Виступав за: «Динамо» (Хмельницький) 1963, 1965/66; «Динамо» (Київ) 1964; «Полісся» (Житомир) 1964; «Локомотив» (Вінниця) 1964; «Карпати» (Львів) 1967/69 (чС 63, кС 5); «Десна» (Чернігів) 1970; «Шахтар» (Кадіївка) 1971/73; «Суднобудівник» (Миколаїв) 1974/75; «Металіст» (Харків) 1975. Майстер спорту СРСР (1968). Володар кубка СРСР (1969). Переможець класу «Б», 1 зона УРСР (1966) і другої групи класу «А» (1968). Чемпіон УРСР (1974). У списках «22-ти кращих футболістів УРСР» (1973, 1974). Виріс у багатодітній родині (10 дітей). Здавалось, у воротах прожив життя. Сильною стороною вважалась гра на виходах. Проте найгрізнішим його суперником були не форварди, а особиста стійкість, яка іноді його …зраджувала. Володів чудовою реакцією. Як згадує його партнер по команді Ростислав Поточняк: «Один на один йому неможливо було забити. Також Вітя володів сьомим почуттям у моменти «брання» одинадцятиметрових. У великій мірі, завдяки його майстерності ми привезли до Львова кубок СРСР». † 18.04.1998 м.Львів.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити