29 червня 10:56
Переглядів: 447

Мирослав ЛЯЛЕК: «Все в минулому – попереду майбутнє»

Витривалий, швидкий, надійний і рішучий гравець. Володів прицільним і потужним ударом з правої ноги. Така коротка характеристика супроводжувала футболіста Мирослава Лялека рівно 40 років тому, коли він ставив свої перші кроки львівських «Карпатах», а завершував кар’єру в СКА. Сьогодні ж, цьому заслуженому для львівського футболу корифею виповнилось – 60. Тож наші щирі поздоровлення ювіляру міцного здоров’я і многая літа, а читачам жмут спогадів із минулого.

– Пане Мирославе, прошу сказати, звідкіля у вас появилась така любов до шкіряного м’яча?

– (Сміючись) Та не тільки до футболу. Завдяки настановам Соловйова Юрія Степановича, нашого вчителя уроків фізкультури у Заліщинській школі, я належав до найпалкіших прихильників спорту. Був у всьому – відмінником. Намагався підкорювати усі можливі ігрові та індивідуальні види. Недаремно кажуть, що спорт це – красота. А я, як відомо, належу до тих, хто схвально відноситься до всього прогресивного і прекрасного. До речі, моїм першим шкіряним другом був саморобний м’яч. Так званий «плащ» сам пошив, а камеру придбав у магазині. Мій м’яч, тож я, найчастіше у всіх командах був капітаном і міг вибирати до складу, справді, найсильніших гравців. Але ці команди не завжди були футбольні. Віддавав перевагу гандболу та баскетболу. До футболу долучився пізніше і доволі випадково. В одному із матчів, мене, восьмикласника, поставили у склад дорослої команди на правий край оборони. Із завданням, за допомогою старших, впорався. Ось із цього все й почалося.

– Вас «знайшов» тренер Білоцерківський…

– Саме так. Вадим Аркадійович відпочивав у нашому мальовничому місті. Побачив мене на футболі ми поговорили, і я погодився на переїзд у Львів. Усі думали, що вчитимусь в спортінтернаті чи в школі «карпати». А я опинився у ФЗО-1, тобто робітничому училищі, яке підпорядковувалось товариству «Трудові резерви». Фактично не вилазив зі складу команди. Виступав на міському, республіканському та всесоюзному рівнях.

З радістю зараз згадую дату 17 серпня 1969 року. «Карпати» у фіналі кубка СРСР зустрічалися з армійцями Ростова. Наша команда перебувала на зборах в Миколаєві, а де подивитися цю гру – невідомо. Знали, що телевізорів обмаль. Ми з хлопцями попросились до якогось господаря з телевізором і стали світками славного виступу своїх побратимів. На мою думку, ми тоді створили щось подібне на нинішню фан-зону, яку встановлено в місті перед Оперою. Радості не було меж. Закінчив навчання із відзнакою і мене «викрали» «Карпати»…

– О це кримінал!

– Нічого суперечливого із законом. Переманювання молодих гравців у футбольному світі це нормальна річ. Ініціював мій перехід до стану «зелено-білих» великий ентузіаст футболу – Борис Андрійович Гончаров. Наші «Трудові резерви» грали проти юнаків «Карпат». У ході цього матчу цей тренер положив на мене око. А варто зазначити, що цей рік для «Карпат» був надзвичайно знаменитим: команда привезла до Львова кришталевий кубок СРСР. Однак мені необхідно було готуватись до вступу в інфіз.

– Свої перші виступи за «Карпати» пригадаєте?

– Це був чемпіонат України серед юнаків, що проходив у Стрию. Але для мене ці змагання швидко закінчились. Отримав травму і навіть не міг за власних сил залишити поле. Допомагав мені Анатолій Гордієвич. Позатим ніхто особливо моєю ногою не переймався. Лікувався сам, народними методами. Тільки одужав і мене тренери ставлять на гру в Брюховичах на місце лівого захисника. Поруч Маркевич, Коцюмбас, Сапожніков, Гордянко та Андрейчик – солідні гравці. Два матчі відіграв і про мене знову забули. Добре, що у цей непростий момент з допомогою поспішив Мирослав Турко – легендарна постать у львівському футболі та прекрасна людина.

– Як це минуле згадується нині?

– Мабуть, більше зі сміхом. Пригадую такий момент: пишемо в інфізі диктант з Рифяком. Але найцікавіше далі Роман залишається в команді, а я змушений шукати свого щастя.

– І де ви його знайшли?

– В команді львівського інфізу, якою опікувались Валентин Ходукін, Василь Соломонко та Валентин Борейко. Моїми партнерами були такі майстри, як Віктор Ходукін, Алік Фікс, Віктор Кашицький. 1970 року наша команда здобула звання чемпіонів серед колективів товариства «Буревісник». Згодом тренери «Карпат» проводили перегляд молодих таланів. Бажаючих назбиралось понад пів сотні, але вибрали мене і Володю Ванькова.

– Наступних три роки ви виступали за «біло-зелених»…

– Надто голосно сказано. Бо, фактично, далі дубля не пробився. Але радість від тренувань і самого перебування у середовищі Володі Данилюка та Ігоря Кульчицького була несамовита. Особливо вдячний за хороші спортивні уроки Данилюку. Володя на полі був великим майстром і в житті залишається особистістю. Тепер розумію скільки хорошого я отримав від цього майстра шкіряного м’яча, який вірою і правдою служив «Карпатам». Часто згадую про нашого жартівника Сарабіна. Аби уникнути ранніх занять, полюбляв вдавати із себе хворого. Одного разу стогне, що його несамовито болить нога, іншим разом - голова. Згадавши усі свої органи, невеселим голосом видушує із себе: «Душа болить!». Шкода, що такий класний гравець так швидко завершив свою пригоду з футболом і пішов уже з життя.

– 1972 року ви побували з карпатівцями на острові Свободи. Що цікавого з цього епізоду запам’яталось?

– Важливе те, що тренер Валентин Бубукін віддав у цій поїздці перевагу футболістам молодого покоління. Я і Крупей отримали змогу виступити за кордоном і грати у футбол. Але коли термометр наближається до позначки 50 це вже не футбол. В одному із матчів тренер дав перепочити Броварському і на місце диспетчера випустив мене. У голові блискавкою промайнула думка «Чи справлюся із завданням?». Адже необхідно було виконувати усю роботу Левка. Тобто бути у центрі подій: забирати м’яча суперникам і передавати його партнерам. Роблю з м’ячем забігання на кілька десятків метрів. На вільному місці перебуває Шподарунок. Переадресовую м’яча на Романа з такою силою, що той ледь йому не проломив грудну клітку. «Старики» посміялися і далі за своє. Усі кричать: віддай передачу легко і точно. Голова закрутилась. А наприкінці матчу я отримав тепловий удар і моє місце зайняв …воротар Швойницький. Після цієї гри зрозумів, що таке основний склад «Карпат». Але нічого, ми далі грали і перемагали, хоча ці поєдинки й носили більше пропагандистський, а не спортивний, характер. Проте ніхто не хотів програвати. На мою думку, кубинці на той час не настільки були нещасними й пригнобленими, як їх життя замальовувалось у радянській пресі. Жили вони у своє задоволення.

– Молодий футболіст мусів пройти в команді, так званий, курс молодого гравця?

– Не без цього. Носив м’ячі і всяке інше, але ніколи і ні від кого не зауважив злорадства у свій бік. На тренуваннях копались до крові, але робили це фер. Кожен хотів бути не тільки сильнішим, але й кращим. Однак на матчі завжди виходили основні футболісти.

– А як щодо проходження військової служби?

– Все просто. Коли граєш про тебе дбають і від всього стороннього оберігають. Так було й зі мною. Та одного разу замість традиційного «Все буде добре», отримав повістку на призовний пункт. Група формувалась в Німеччину. Бажання кудись їхати – нуль. Тож я по-спортивному – через паркан і гайда стадіон СКА проситися у спортроту. Прийняли і відправили в Ізяслав. 20-ть днів рив траншеї. Таким був мій курс молодого бійця. На щастя, після цього перестала боліти нога. І я повернувся до львівського СКА, команди, яка почала виступати в …Луцьку. На зборах понад 50 гравців: Никитюк, Качур, Дарвін і багато інших. Пригадую, на спаринг я вийшов у …кедах, а Михайло Гівель у бутсах. Тим не менше він залишився в команді, а я… Юст і Соломонко просили, аби мені вдали можливість виступати за «Карпати», та військові не погодились.

– За СК «Луцьк» ви відіграли солідно…

– Гріх скаржитись. Хоча й всього довелось пережити, але команда за іменами була атомною. Чого тільки був вартий Володя Дударенко, чемпіон СРСР з 1970 року. Він умів притримати м’яч, віддати націлену передачу й забити потрібний гол. Сам міг вирішити долю матчу на нашу користь, хоча не завжди це йому вдавалось.

– Але «Карпати» про вас згадували…

– У цій команді з давніх-давен так ведеться, що згадують те, що втратили. До речі, ця тема для мого улюбленого клубу актуальна. Мав розмову з Юстом, але тренер поставив умову: гратимеш в основі отримаєш все чого душа забагне. А як тут грати і що тоді робитимуть «зірки» Поточняк, Сиров, Чорба та інші. Зваживши усе – обрав СКА і, переконаний, що не прогадав. До нині маю улюблену роботу, якою дорожу. Так, з армійського колективу важко було щось «вирвати», але хату і машину допомогли придбати. Звичайно, за сьогоднішніми мірками це – мізер. А тоді це було більше, аніж достатньо.

– Кікабідзе співає мої роки – моє багатство. Перефразовуючи ці слова можна сказати: ваші травми – ваше нещастя…

– Найцікавіше, що зазнавав пошкоджень найчастіше від своїх. Під час виступів за «Карпати» Євген Михайлюк несподівано впав на мій колінний суглоб. Ефект зіткнення невтішний: внутрішній крововилив. Медики, як на зло, не зробили рентгену. Команда поїхала на збори в Сочі, а я нарізав круги по …лікарях. Добре, що одному із них вдалось встановити правильний діагноз. Я одужав і приєднався до команди. Бубукін побачив мене у грі і з радістю констатував. «Ось вам – професіонал. Збори не пройшов, а у грі кращий». Приємно було це чути, однак нога все ж поболювала. Фактично із наколінником догравав решту матчів.

– Львівське СКА оправдало ваші сподівання?

– Однозначно, що так. Це була своєрідна школа на виживання. На стадіоні і в команді завжди панувала товариська обстановка. На трибунах постійні глядачі, які нас, футболістів, розпізнавали не стільки за номерами на футболках, як ходою. Цього уже не повернути. Все це було своє і рідне. Та й бронзова нагорода для мене варта не менше, як кубкова вікторія для гравців «Карпат».

– Як вам далося завершення спортивної кар’єри?

– Дуже непросто. Адже у 27 років я тільки навчився грати у футбол, а тут несподівано довелось повісити бутси на цвяшок. Ще років зо п’ять я продовжував все робити, як чинний футболіст. Заняття і тренування були на порядку денному.

– Знаю, що ігровою формою виникало чимало проблем. Як ви це питання вирішували?

– Тут і, справді, виникало чи не найбільше проблем. В країні Рад, на перший погляд, було все, але не подібне до світових стандартів. Пригадую момент, коли я працював на посаді адміністратора. Команда перебувала на зборах в Угорщині. Ми наміняли біло-зелених майок adidas і привезли з собою. У мене на заводі «Автонавантажувач» був друг-художник, який майстерно перемальовував емблеми Ferencvárosi на СКА «Карпати». Про фірмовий одяг тільки мріяли. Переважно львівські команди постачала місцева фабрика «Промінь», або централізовано Москва. Багато корисного із адміністраторської роботи перебрав від Василя Каспаревича, людини, яка не один пуд солі з’їла на цій посаді. Були непрості часи, але пам’ятні.

– Був час, що на армійському подвір’ї спортивне життя вирувало цілодобово…

– І зараз теж. Однак не так бурхливо. На мою думку, політика держави і міста вказує, що нікому нічого не треба. Хоча повсюди лунають декларації щодо розвитку спорту і його популяризації. Спорт, на жаль, залишається неприбутковим бізнесом.

– Львівські тренери. Хто вони?

– Були славні імена. Юст – високоінтелектуальний, мудрий і поміркований фахівець. Розумів роботу, як ніхто інший. Кеслер був строгим, але позбавленим пихатості. Одним словом тренер від Бога. Проте його новаторські напрямки не завжди зустрічались із розумінням керівництва. Капличний – надзвичайно грамотний. Умів мобілізувати гравців, але, на мою думку, свій багатющий талант так і не розкрив. Я з нього брав приклад. Секеч – професіонал своєї справи і велика особистість. А ще не розумію, як це Валентин Ходукін успішно працює в Азербайджані, а у Львові списаний. Працював з «Карпатами» хороший молодий наставник Кононов, але його тренерські вміння і вчительський підхід до футболістів, що називається – коту під хвіст.

Натомість знаю одного фахівця, який завжди йшов на матч з думкою, що його команда програє, а він залишиться без роботи. Багатьом наставникам бракує впевненості у власні сили. А ще є такий львівський бич, що кожен тренер повинен виводити свою команду на перше місце, замість того, щоб вчити дітей гри у футбол. Зараз чимало говориться про підвищення швидкостей у футболі. Але прошу вказати мені футболіста, котрий швидше і продуктивніше бігає за Блохіна чи за Лихачова. Відповім: «Немає у нас, панове, такого покрою гравців».

Дивуюся нинішнім керманичам «Карпат». Як можна було допустити до того, що команда у такому плачевному стані завершувала сезон. Виявилась не спроможною самотужки врятуватися у вищій лізі. Добре, що суперники перемогли конкурентів і «подарували» карпатівцям щасливий фініш.

– Чим на вашу думку є футбольна команда?

– Це велике підприємство. Де повинні злагоджено працювати усі механізми від президента до футболіста. Необхідно проводити правильну клубну селекцію, але склад команди, не обов’язково зоряний, це прерогатива тренера. На жаль, зараз у Львові не маємо особистостей гідних для прикладу.

– Сьогодні в Україні маємо Євро, нові стадіони, дороги, аеропорти, готелі, але, на мою думку, не маємо футболу…

– А звідкіля йому братися, коли все поставлено на заробляння грошей. Навкруги володарює принцип: приходь, плати, розважайся і нічим не переймайся. Натомість не багато робиться для того щоб народ мав можливість заробити кошти. Більшість виконаних робіт – справа іноземних фірм. А за кредити ми ще довго будемо розраховуватись своїми грошами. Бракує тої доброї львівської атмосфери, яка панувала у 70-80 роках. Та й не варто забувати, що кожне покоління хвалить свій навколишній світ. Зараз маємо школи, академію, але і за «Карпати», і за ФК «Львів» місцевих вихованців виступає одиниці. Переважають прибульці з інших міст і країн.

Щодо нашої національної команди то вона зіграла на міру своїх можливостей. Її агонія розпочалася задовго до старту чемпіонату Європи. Думаю, вболівальники так і не зрозуміли, на що ця команда спроможна. Багато футболістів через низьку технічну готовність витрачала значно більше сил, як цього вимагала ситуація. А ще вважаю, що в Україні існує ліміт не на іноземців, а на українських футболістів. Тому й такі «досягнення».

– Ваш родинний осередок спортивний?

– Ні. Любов – дружина поза спортом. Найбільше себе на спортивній ниві проявляла донька Ірина. Син Ростислав – закінчив вуз. Моя надія – онук Юрко. Сподіваюсь, що він проявить спортивний інстинкт і здобуде кращих результатів.

– Які маєте побажання?

– (Жартуючи) Собі чи комусь?

– Для себе.

– Бути здоровим, мати хороший настрій і почуватися потрібним у середовищі. Ну і, звичайно, мати добрих друзів. Один з таких це – Володя Коваль, молодший за мене, але надійний. За потреби, ми готові все залишити, аби поспішити один одному з допомогою. У житті це дуже важливо.

Наша довідка

Лялек Мирослав Іванович. 29.06.1952. у м.Заліщики (Тернопільська обл.). Зріст/вага 176/76. Вихованець «Трудові резерви» (Львів). Тренери: Турко Мирослав Пилипович, Красношапка Віктор Миколайович, Білоцерківський Вадим Аркадійович. Захисник. Виступав за: «Карпати» (Львів) 1970/73 (12/0 ду); СК «Луцьк» 1973/75 (39/0 чС); СКА (Львів) 1974, 1977/79 (51/0 чС); «Сільмаш» (Львів) 1980; Збірні «Трудових резервів» СРСР і УРСР 1967/68. Чемпіон ЗС РА СРСР 1977. Бронзовий призер чС (ду 1972), 1975 і 1977 (2л). Один з кращих «страхувальників» у львівському футболі. У матчах вдало використовував свою інтуїцію при створенні штучного положення «поза грою». Ніколи не обмежував себе до виконання оборонних функцій. Часто підключався в атаки. Однак повноцінному розвитку спортивної кар’єри на заваді ставали часті травми. У житті романтик, а в роботі прагматик. Працював на посаді адміністратора в команді СКА «Карпати» та у тренерському штабі збірної ПрикВО 1979, 1985/88; СКА (Л) 1980/81; СКА «Карпати» (Л) (1984, 1989). Один із засновників команди «Динамо» (Львів). З 2002 р. завідувач універсально-спортивної бази СКА.