19 жовтня 16:26
Переглядів: 818

Роман РИФЯК: «Життя - немов з казки»

Потреба поговорити з Романом Рифяком назрівала давно. Роман Романович – з діда прадіда – львів’янин, вихованець дитячої школи «карпати» (має диплом з №1), відомий футболіст і провідний в Україні функціонер, який чверть віку очолює Львівську СДЮШОР-4. А ще він улюблений чоловік та турботливий батько і дідусь для своїх дітей та внуків, а для сотень хлопчаків, які на «Школярі» робили і роблять перші футбольні кроки – хороший наставник. В своїй роботі йому необхідно усе виконати, та й в хаті не менша зайнятість. Вільного часу катма. На щастя, кругла дата підігнала зацікавлені сторони до спілкування. Переступивши поріг затишного помешкання пана Риф’яка, починаю його розуміти, що і до чого. Дружина з порогу, привітавшись, одразу: «Чи все гаразд на роботі, та як настрій»?

Роман Романович заспокійливо прозвітував. Тільки відбившись від господині хати, як дідуся обступили більш поважні інтерв’юери: внуки. Малюки також мали свої запитання. Однак все по черзі.
- Отакий коловорот, - бідкається пан Риф’як. Мушу приділити кожному свій час і увагу. До речі, вдома почуваюся ніби на роботі. Довкола дитячий гармидер і вереск. На щастя, в домі менше футбольних м’ячів. Натомість «тренерська рада» така ж велика, а головний керманич - дружина, сини та невістки не менш вимогливі, ну а внуки - особлива тема для розмови. Принагідно з дружиною ми знайомі зі шкільної парти. Тобто з першого класу. Понад пів віку. Нечувано, але так воно є. На поважно ми здружилися з моєї банальної уваги на її адресу. Їхав у центр, а вона на вокзал. Розвернув машину, запропонував місце в авто, а далі уже один без одного не обходились. До речі, цього року ми справили собі на свої ювілеї поїздку на Апенніни. Відвідали Італію та Сан Марино. Диво країни, які варто побачити.

- А як було з вашим футболом?
- Повний порядок, як на кораблі. В СКА мене не прийняли, хоча на армійський стадіон з вулиці Огієнка - рукою подати. Та не вийшло. Натомість своїм футбольним учителем вважаю Бориса Гончарова, який вчив мене, як правильно завдавати ударів та поводитися з м’ячем. Біда, що тепер таких уважних тренерів не зустрічаю. Багато корисного для мене зробив і Степан Нирко. Та й батько на свій лад привив мені любов до спорту і особливо до руханки, тобто зарядки.

- Про вашого батька впору писати книжку…
- Тато пережив дві війни, мав великий життєвий досвід. З 1931 року належав до Організації Українських Націоналістів. Був пластуном, але першочергово - патріотом нашого міста і держави Україна. Для нього справи української державності були понад усе. Володів багатьма мовами і належав до тогочасної львівської еліти. Тільки прошу не ототожнювати це слово з тими, у кого тепер повні «кармани дєнєг», а з вишиваною сорочкою, мабуть, не розлучається і в ліжку. Прикро, що зараз в політиці та й в народі переважає шельмівство, а національна ідея жевріє у душах незначної горстки людей. Від яких, на жаль, мало що залежить. Бо такі не пхаються в депутати і не борються за булаву.

- Ви потрапили в «Карпати», коли команда перебувала в зеніті слави…
- До того чимало матчів провів у молодіжних командах. А 1969 року я повноправний карпатівець. Виступав за команду дублерів, з якою навіть став бронзовим призером СРСР. Тренувався під керівництвом незабутнього Ернеста Юста. Разом з Михайлюком і Храпком викликались до складу юнацької збірної СРСР і навіть з …київським «Динамо» їздили в турне по Німеччині.

- Як згадуєте заняття під керівництвом Юста?
- Ернест Юст - справжній професіонал. Працюючи і з головною командою, і з дітьми, завжди залишався толерантним до оточуючих. У тренерській майстерності я ставлю його на перше місце. Ернест Ервiнович віддавав перевагу поміркованому режимові занять. Для нього набагато важливішим було здоров’я гравців, про що постійно нам нагадував. Тренер здобував собі велику прихильність футболістів, які, виходячи на поле, пам’ятали, для кого, насамперед, вони грають у футбол. Наставник вимагав послуху та дотримання ігрової схеми. До своїх вихованців Юст ставився, мов до рідних дітей, але ніколи нікого не виділяв. Для нього не існувало невирішених питань. Та найбільше він не любив зради інтересів.

- Яким був ваш перший матч, зіграний за «Карпати»?
- Дебютував я у першій команді 9 травня 1974 року в Москві на стадіоні «АЗЛК» у грі проти місцевого «Торпедо». Ми перемогли (1:0). Гол на рахунку Едварда Козинкевича. Досі вважаю цей матч найкращим у своїй кар’єрі. Принагідно, саме я кілька разів рятував ситуацію від втрати гола. Наступного року команда посіла шосте місце. Я з Юрком Дубровним стали гравцями «основи».

- А заслання в Луцьк чим заслужили?
- Тим, що «Карпати» 1975 року обіграли московське ЦСКА, яким залежало на перемозі. Я на той час був травмованим і участі у грі не приймав. Пам’ятаю, що після гри принесли преміальні, а вже наступного дня мені і Бачіашвілі вручили повістки для проходження військової служби в Луцьку.

- І як воно зі службою?
- СК «Луцьк» фактично став продовженням львівського СКА. Доволі чисельною там була група львів’ян. Той же Е.Кеслер і В.Каспаревич, О.Швойницький і М.Лялек, М.Сарабін і Ю.Сафронов і навіть С.Юрчишин. Добре, що довго там не засидівся.

- І ви знову в рідній команді...
- У «Карпати» я повертався з радістю і сподівався на чергові успіхи. Та й тренер Юст запевнював, що розраховує на мене. Назрівала зміна поколінь. В командному механізмі відчувався надлом, а зміна тренерів призвела до того, що команда потрапила у психологічну яму і заплатила за це місцем у вищій лізі. Кілька провідних футболістів покинуло команду, однак це не завадило нам після дворічного перебування у першій лізі повернутися до когорти кращих. 1979 року довелося розпрощатися з рідною моєму серцю командою. Я зазнав важкої травми - знову перелом ноги. Цього разу в мене «в’їхав» Володя Данилюк. Тож знову на лікарняне, а тренер Іштван Секеч віддав перевагу молодим і... здоровим футболістам.

- А ви з Данилюком перебрались в Нікополь...
- В «Колосі» під керівництвом Володимира Ємця та Геннадія Жиздика створено міцну команду. Тренером був Євген Кучеревський. Ми виступали досить успішно. Але вже тоді я задумувався над тренерською роботою, адже за своїми плечима мав Львівський інфіз, який успішно закінчив.

- Повернення до Львова розпочалося з роботи у вузі?
- Дійсно. Трудився я на кафедрі футболу та гандболу, яку очолював Йосип Фалес - прекрасний спортивний педагог і трохи грав для власного задоволення та підтримки спортивної форми. З 1989 року перейшов на нове місце праці. Мене призначили директором спорт школи№4.

- Робота на педагогічній ниві, мабуть, не проста?
- Все залежить від ситуації. Безперечно, хотілося щоб на нашому стадіоні «Школяр» був якісний газон і кращі трибуни, роздягальні та кабінети. Щоб ми могли б заробляти кошти й самі. Однак школа знаходиться у підпорядкуванні Міністерства освіти, для якого футбол не є спортом завдяки, якому діти фізично розвиваються і вдосконалюються. Трапляються певні непорозуміння, але на загал трудимось завдяки таким фахівцям як Б.Грещак, Р.Поточняк, Б.Пелех, І.Сорока, І.Польний, О.Савченко, І.Шала та інші працівникам. Наша школа дбає про підростаюче покоління, а ще ми вшануємо турнірами пам’ять про тих людей, які стояли біля її витоків та писали історію львівського футболу. Це мене тішить найбільше.

- В «Карпатах» ледь не щомісяця відбуваються цікаві події…
- Є можливість, та ніхто не заважає. А ми працюємо. Карпатівська школа дуже потужна, проте ми у рази перевершуємо карпатіців. Особливо організацією та масштабами турнірів. Це не закид на їхню адресу, а лиш констатація фактів. Щодо того, що карпатівці створили таку собі юнацьку схему відбору кращих футболістів, то ще завчасно давати якісь оцінки. Натомість наша школа дає можливість кожному бажаючому зрости до світового рівня. І дай Боже, щоб котрась дитина скористалася цим шансом.

- Ваш домашній оберіг?
- Сім’я не футбольна. З дружиною виховали двох синів - Романа і Ростислава, які у свою чергу збагатили нас внуками. Коли збираємось разом в хаті бракує вільного місця. Проте це - наша сімейна ідилія, А життя - немов казка.

РИФ’ЯК Роман Романович. Народився 19.10.1952 р. у Львові. Зріст/вага - 172/72. Вихованець львівського футболу (ДСШ «Карпати» (Л). 1-й тренер Борис Андрійович Гончаров. Захисник. Кар’єра в «Карпатах»: 1969/75, 1977- до липня 1979 рр. Зіграв 68 матчів. Виступав за команди: СК «Луцьк» 1976 (28/1); «Колос» (Нікополь) з липня 1979 до 1981 (56/6); «Зоря» (Керниця) 1981; «Вілія» (Бричани) 1983/84; «Цукровик» (Ходорів) 1983/84. Працював у Львівському інституті фізкультури на кафедрі гандболу та футболу 1982/88 рр. Граючий тренер «Електрон» (Мостиська) 1984 р. З 1989 року - директор СДЮШОР-4 міста Львова.
Колектив «Галичини спортивної» щиро вітає Вас, Романе Романовичу, з таким радісним Днем.
З нагоди Вашого шістдесятиліття бажаємо Вам міцного здоров’я, сімейного достатку, щастя у роботі та радості в житті.
Ми переконані, що ваші роки не завада для плідної роботи на просторій ниві дитячо-юнацького футболу. Бо з досвідом приходить успіх.
Живіть до ста і любіть футбол!