Дев’ятнадцятирічна Катерина Шерешкова в одну мить стала відомою: вона перемогла на чемпіонаті світу з армреслінгу, який відбувся у Польщі.
Проте ця подія залишилася поза увагою нашого суспільства. Про неї не згадали ні в Комітеті спорту, ні в рідному Львові, наче Україні не потрібні чемпіони.
— Катерино, стати чемпіонкою світу — це престижно, відповідально, цікаво, збулися Ваші амбітні плани? Як почуваєтеся в цьому статусі?
— Незвично. Перемога прийшла до мене несподівано. Більше, мабуть, раділи батьки й друзі.
— Скільки часу займаєтеся цим видом спорту і чому саме армреслінгом?
— Довго думала, якому виду спорту надати перевагу. Мої друзі Денис та Олексій запропонували спробувати себе в армреслінгу й привели мене в спортзал, де вони тренуються. Спробувала, і мені сподобалося. Цей вид спорту доволі новий, лише років 40 на арені, однак схожі змагання були в стародавні часи. А я в цьому спорті лише півтора року.
— Як батьки ставляться до Вашого вибору?
— Мама підтримала, а батько сказав, що це — не жіночий вид спорту. Та коли повернулася додому з чемпіонату України зі «золотом», тато більше тішився, ніж я. Батьки ділилися радістю зі всіма знайомими, розповідали про мою перемогу співробітникам.
— Коли їдете на змагання, то впевнені в перемозі?
— Зовсім ні! Все сталося спонтанно. Я дуже легко перемогла на обласних та всеукраїнських змаганнях. Хотіла потрапити на чемпіонат Європи, але не встигла отримати закордонний паспорт. А коли вже готовий був паспорт, розпочинався чемпіонат світу. Вирішила: поїду, спробую, здобуду досвід. Мої батьки та друзі вірили в мене, запевняли, що переможу. А я про це не думала. Не особливо звертала увагу, з ким змагаюся, адже все залежить від жеребкування. І коли перемогла у півфіналі, мене запитали, чи знаю, кого поборола. «Та це ж шведська чемпіонка Емма Андерсен!» — вигукнула одна дівчина. Емма була дуже сильною спортсменкою, але я її перемогла без особливих зусиль. Було очевидно — вона втомилася. У фіналі я перемогла й російську чемпіонку Заріну Таймазову. Ця перемога також далася нескладно. Але в Україні я не мала таких сильних суперниць.
— Хто Вас тренує?
— Сама тренуюся у спортзалі. А ще «тренерами» є два мої улюбленці: кавказька вівчарка Марлі, яка важить 67 кілограмів, і доберман Нала, вага якого 35 кілограмів. Друзі жартують, що я, як Пеппі Довгапанчоха: маю сильні руки тому, що своїх коней на руках ношу. До армреслінгу я займалася кінним видом спорту, тому знайомі порівнюють мене з Пеппі.
— Що далі? Яку планку ставить перед собою чемпіонка світу?
— На чемпіонаті світу я спілкувалася з керівником Європейської федерації спорту, екс-президентом Світової федерації з армспорту Ігорем Мазуренком, який запропонував мені брати участь у змаганнях Кубка світу. Ми з ним навіть поборолися. Він зазначив, що я справді дуже сильна. Отож запропонував мені приїхати на Кубок світу Nеmiroff World Cub — 2013, який відбувався у Ґданську. Хоча зауважив, що даремно я ігнорую змагання «Кубок Лева», бо ці ігри є міжнародні й відбірні на Кубок світу. Але там я не маю з ким боротися: нема моєї вагової категорії. Та на Кубок світу я таки не потрапила.
— Чому?
— Я — першокурсниця. Мені складно вибирати між змаганнями та навчанням. І головне — бракує грошей. Не маю спонсорів, а змагання за кордоном вимагають певних витрат.
— Незважаючи на те, що Ви — чемпіонка світу?
— Так. На чемпіонаті світу я здобула лише медаль.
— І Вас не зустрічали з квітами, не просили автограф, не брали інтерв’ю, зрештою, не преміювали?
— Ні. Це інтерв’ю — перше, друзі дарували квіти, а премії… Чула, що когось із спортсменів запрошував наш міський голова Андрій Садовий і преміював їх по 1000 гривень, але мене туди не запрошували.
— І все ж, що робитимете тепер?
— Я підвищуватиму свою планку. Незабаром буде чемпіонат України в Харкові. Словом, змагатимуся далі. Сподіваюся, що там будуть відомі спортсмени, й буде цікаво.
— Катерино, Ви вже планували, що робитимете після закінчення спортивної кар’єри?
— Хочу бути ветеринарним хірургом. Напевне, з трьох років про це мрію. Кілька років тому захворів мій собака: була саркома. Я прочитала багато спеціальної літератури з ветеринарії і дійшла висновку, що його можна було вилікувати. Тоді зрозуміла остаточно: хочу стати ветеринарним лікарем, зокрема хірургом. Зараз навчаюся на ветеринарному факультеті Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Гжицького. Крім того, здобуваю вищу освіту в НУ «Львівська політехніка» за спеціальністю практична психологія.