Остання субота листопада (цьогорічне 24 число) — день пам’яті загиблих у штучному голодоморі 1932-1933 років.
СПОРТСМЕНАМ бУЛО НЕ ДО ЗМАГАНЬ…
Виявляється, що ще багато хто не розуміє, що Голодомор — це не просто голод на пев- ній території країни, від якого гинуть люди. Від голоду страждали в усі часи, але майже завжди — через кліматичні умови, що спри- яли неврожаю, або через хвороби, які нищи- ли худобу. А от коли голод спричинили на- вмисне створені умови з метою покарання чи взагалі знищення якоїсь нації — це вже не го- лод, а Голодомор.
Нині вже дедалі більше мешканців України, які не байдужі до історії своєї країни, добре розуміють причини штучно створеного голо- ду на початку 30-х років владою більшовиків і знають наслідки цього Голодомору. Та ось про стан справ у спортивному житті в ті часи на території сучасної України мало кому відо- мо. Майже ніхто й не замислювався над тим, які ж заходи змушені були використовувати спортсмени, зокрема футболісти, щоб уник- нути наслідків цього злочину проти україн- ського народу. Розповімо про те, як це було саме в Києві.
Ще 6 травня 1932 року в Києві на черговому святі фізкультури, цього разу на честь II Все- союзного конкурсу-огляду на площі Героїв Пе- рекопу (нині — пл. Богдана Хмельницького), відбувся збір усіх фізкультурників-ударників, які пройшли колонами до Червоного стадіону (нині — НСК «Олімпійський»), де відкрив мі- тинг голова Київської міської Ради фізкультури Рижов. У своїй «полум’яній» промові він «на- креслив» завдання на четвертий, заключний, рік п’ятирічки, зробивши наголос на питання оборонної роботи фізкульторганізацій.
Але вже влітку про будь-яку спортивну ро- боту в місті було важко щось казати, бо преса досить скромно висвітлювала спортивні події. Наприклад, про проведення в Києві якогось чемпіонату міста з футболу, на жаль,— жодної інформації на шпальтах газет. Відомо, що була отримана вказівка згори від владних струк- тур — різко обмежити публікацію докладних описів маловажливих з «комуністичної точки зору» спортивних подій і «бульварної» хроніки, яка не мала пропагандистського та ідейного напрямку
Навіть це свідчить про те, що вже 1932 року в Україні планувалося погіршення стану з про- дуктами харчування, а ближче до осені вже панував голод, і спортсменам було не до зма- гань і зустрічей. А нині можна стверджувати, що вся відповідальність за виконання вказівок Москви щодо «сценарію» Голодомору лежить на тодішньому генеральному секретареві ЦК КП(б)У Станіславі Косіорі — «хазяїні» Укра- їни, а також — на голові ДПУ (з 1933 року наркомі внутрішніх справ) УСРР Всеволоді Балицькому…
Збірну Києва того року було запрошено до Москви, бо фізкультурне свято на честь урядової турецької делегації Геджас-Неджда потрібно було прикрасити футбольним мат- чем високого рівня. 5 червня зустрілися збірні Москви та Києва — нічия 1:1. Та команду Киє- ва додому не відпустили. Продовжили її пере- бування, створили нормальні побутові умови й забезпечили харчуванням ще на три дні. А це ой як багато означало, бо в Києві в той час уже з продуктами було важкувато — набира- ла оберти спланована операція більшовиць- кої влади по організації Голодомору в Україні. Нарешті 8 червня відбувся повторний поєди- нок, і, що цікаво, відпочивши і відіспавшись, кияни завдали збірній столиці Радянського Союзу нищівної поразки — 5:2. Такого струсу Москва й москвичі давно не відчували. А фут- болісти Києва, заявивши про себе в повний голос, створили такий необхідний в той час для себе і команди імідж на всесоюзній аре- ні, який прослужив для них багато років. Од- разу ж збірну Києва запросили до себе й ле- нінградці. Перепочити не дали жодного дня, і в двох матчах зі збірною Ленінграда кияни зі- грали невдало.
АРЕШТ «ТОРБОХАПІВ»
Через голод у республіці навіть динамівці, які отримували спеціальні пайки у своїй відо- мчій силовій структурі ДПУ, опинилися у скрут- ному становищі, бо у багатьох з них були родини, близькі родичі, і на всіх продуктів бра- кувало. Страх невідворотного голоду був за- надто сильним. Коли ще влітку начальник ДПУ Київської округи С.А. Барминський, палкий шанувальник футболу, отримав призначення до російського міста Іваново, то одразу «пе- реманив» туди динамівських футболістів Са- довського і Малхасова. А після товариського матчу в цьому місті збірної профспілок Києва, переконавшись, що в Іванові ситніше і спокій- ніше живеться, до «Динамо» цього міста пе- рейшов київський одноклубник Коротких та й гравці інших київських команд — Правовєров, Вавілов, Поталов і Гончаренко. І ось на руїнах Києва розквітла так звана збірна Іваново, успі- хи якої на той час стали значними.
У цей час у Москві було заарештовано грав- ців київського «Динамо» Свиридовського і Пі- онтковського за те, що вони хотіли обміняти відрізи сукна на продукти. «Торбохапи» отри- мали два роки примусових робіт у трудовій комуні міста Болшево Московської області, уникнувши суворішої кари. Туди засилали ба- гатьох футболістів, які «проштрафилися», і ко- манда цієї комуни навіть брала участь у всесо- юзній першості ПСТ «Динамо».
А коли Київ залишив ще й провідний гравець «Динамо» Синиця, який повернувся до рід- ної Одеси, то, звичайно, ні «Динамо» Київ, ні збірна міста з футболу вже не мали тієї сили, якою славилися минулого року, коли збірна Києва вперше стала чемпіоном України. Про це можна судити навіть з того, що у відбірковому матчі на першість УСРР 1932 року збірна Києва програла збірній Вінниці — 1:4. Ще й давалося взнаки те, що найкращих гравців Києва залучали до збірної СРСР на різноманітні товариські матчі.
Узимку 1933 року в Україні Голодомор поставив питання виживання взагалі укра- їнської нації. І це було не тільки в селах, але і в містах, і навіть у такому великому, як Київ (столицею УСРР тоді був Харків, а Київ за своїм значенням і кількістю населення зай- мав друге місце, маючи на той час 600 тисяч мешканців). А навесні того ж року навіть ки- ївське «Динамо» ледь животіло. Замість їжі, для посилення команди керівництво ОГПУ погодилося на поповнення її складу квартетом молодих амбітних москвичів, які не бажа- ли просто перебувати в тіні великих маестро старшого покоління в московських командах і надали перевагу вдосконаленню майстер- ності на берегах Дніпра. Це були захисник Василь Єпішин, півзахисник Михайло Путис- тін, фланговий форвард Ілля Панін і центр на- паду Костянтин Щегоцький, який став одним із найкращих футболістів київського «Дина- мо» довоєнних часів. Крім них, до команди зараховують і киян із «Желдора» — Миколу Балакіна та Василя Сухарєва.
ДИНАМІВСЬКІ ГОСТІ З «ТОГО СВІТУ»
Щоб вибратися із зони голоду, який охо- пив Україну, енергійний і практичний керів- ник команди київського «Динамо» (посади тренера тоді ще не було) Лазар Федорович Коген організував у травні 1933 року тривалу поїздку команди за маршрутом Баку — Ерівань (нині — Єреван) — Тіфліс (нині — Тбілісі). Однак відрядити на Закавказзя вдалося лише десятьох: Ідзковського, Вєсєньєва, Тютчева, Єпішина, Сухарєва, Путистіна, Паніна, Ще- гоцького, Сердюка (Шульца) і Прокоф’єва. Одинадцятим поїхав якийсь Жорж з Одеси, який — щойно турне закінчилося — безслідно зник, і досі невідомо, хто то був.
Та й у цьому «відрядженні» негаразди про- довжували переслідувати киян. Зігравши в Баку внічию (0:0), динамівці могли й не діс- татися наступного міста свого турне — Єре- вана. Коли вони робили пересадку в Тбілісі, провідник першого вагону поїзда, перевірив- ши квитки киян, не дозволив посадку, бо їхні місця були вже зайняті. Тому вони змушені були знайти собі місця аж у восьмому вагоні. Та сталося непередбачене — страшна катастрофа. Дорогою поїзд зійшов з рейок, перші вагони упали під укіс, загинуло багато людей. Лише випадковість урятувала оновлену київську команду. Три доби гравцям довелося чекати ремонту залізничної колії, і в Єревані їх зустрічали, як гостей з того світу. Ця цікава подія в історії команди «Динамо» Київ довгий час замовчувалася, бо її перебування у Закавказзі було пов’язане саме з Голодомором в Україні.
Коли вже йдеться про Голодомор, то ніяк не можна обминути подію побудови того часу в Києві стадіону «Динамо». Ініціатором його спорудження був начальник київського ДПУ Розанов, але в здійснення цього плану і дове- дення його до кінця найбільший внесок зробив О.Я. Санін — на той час начальник опервідділу ДПУ, тобто обидва — безпосередні виконав- ці запровадження Голодомору. При розробці проекту стадіону за зразок узяли один з кра- щих стадіонів у Європі — берлінський. Проектування було завершено 1932 року, коли підготовчі роботи велися вже в повному об- сязі. А його відкриття двічі відкладалося через голод у місті й відбулося 12 червня 1933 року. Стадіон отримав ім’я «верного продолжателя дела Дзержинского, первого чекиста респу- блики» — наркома внутрішніх справ і голови ДПУ Всеволода Аполлоновича Балицького (до речі, згадуваний вище С. Косіор теж своє ім’я надав ще тільки починаючому перебу- довуватися Червоному стадіону, та ці назви величних на той час споруд довго не затри- малися, бо обох розстріляли як «ворогів наро- ду» — Балицького 1937 року, а Косіора через два роки).
Будівництво футбольної арени стадіону нарешті повністю завершили. Сидячих місць було 18 тисяч, хоча, за підрахунками, стадіон мав можливість прийняти максимум 23 тисячі глядачів. Але свято його відкриття відвідали 45 тисяч осіб, оскільки було оголошено, що в буфетах будуть у продажу деякі продукти. Цього було достатньо, щоб зголоднілі кияни дружно посунули на стадіон. Підтвердженням цього є надрукована в київській газеті «Пролетарська правда» за 2 червня стаття «До відкриття стадіону «Динамо», де було вка- зано: «… На території стадіону влаштовують- ся кілька буфетів, а також велика їдальня…» У місті в магазинах були порожні полиці, а тут дозволялося навіть велику їдальню відвідати, а в буфетах ще щось прикупити для родини.
Того дня на стадіоні проводився фінальний матч першої української «Динаміади». Змага- лися команди Києва та Харкова. Кияни грали у тому ж складі, що й під час закавказького турне, тільки був залучений ще й Махиня. Харків’яни жадали реваншу за поразку в чем- піонаті УСРР 1931 року, тому грали дуже грубо, особливо Костянтин Фомін. Перепало, насам- перед, тендітному Щегоцькому, який уперше постав перед київською публікою. Він і забив вирішальний м’яч у матчі (2:1), а перший гол провів Микола Махиня.
Слід навести декілька рядків ще й зі статті «Стадіон «Динамо» відкрито» в «Пролетарській правді» за 14 червня, а саме: «… Над величезним стадіоном, розбитим на десятки майданів, над терасами, над тенісними але- ями палає літнє сонце. Дніпровське повітря, змішане з пахощами акацій та лип, бадьорить тіла. На терасах — 18000 пролетарів та кол- госпників Київщини (вміли й тоді журналісти яскраво змалювати події, але звідки взялися на стадіоні колгоспники — це вже занадто)… В урядовій ложі тт. Мануїльський, Карлсон, Демченко, Мусульбис, Василенко, Бабко, Ро- занов, Галицький, Хитрик, Чорнобильський, Ткачук, Ткаченко — представники партійних, комсомольських, професійних, радянських організацій. …До пізньої ночі десятки тисяч пролетарів з родинами не залишали стадіону та алей парку».
Про проведення в Києві 1933 року якогось змагання на першість міста, на жаль, жодної інформації немає. Преса дуже скромно висвіт- лювала спортивні події в місті. Напевно, все ж, це було пов’язано з побоюванням влади нена- роком оприлюднити якісь відомості про ситуа- цію в місті та в республіці в цілому…
П.С. Редакція сайту розуміє, що історія київського футболу не має відношення до Галичини, але питання Голодомору стусується нас всіх і ми повині знати, що насправді тоді трапилось.