Минулого року Федерація футболу України святкувала своє 20-річчя. До цієї дати приурочили проект від «Сяну до Дону», що був присвячений історії розвитку популярної гри в регіонах. Серед іншого пропонувалося назвати найвизначніший матч в історії місцевого футболу. Після консультацій з фахівцями та ветеранами зійшлися на тому, що найгучнішу перемогу прикарпатський футбол здобув 25 листопада 1972 року в Сімферополі. Тоді івано-франківський «Спартак», перегравши ризьку «Даугаву», виборов путівку до першої союзної ліги, де провів дев’ять незабутніх сезонів. Цієї неділі виповнюєься 40 років з дня славної перемоги. Втім, сьогодні ми б хотіли нагади й про інші яскраві сторінки нашого футболу...
Автор цих рядків виріс на Гірці, якраз навпроти стадіону, який раніше йменувався «Локомотивом». Щотижня там відбувалося чимало поєдинків. На футбольний газон виходили команди, назв яких ми, дітлахи з навколишніх вулиць, звісно не знали. Та нам вони були й не дуже потрібні. На стадіоні відбувалися поєдинки міського чемпіонату, обласні та всеукраїнські турніри («залізничники» не без успіху змагалися в аматорській першості країни). Часом тут грали дублери «Спартака». Запам’ятався поєдинок з московським «Локомотивом», який зібрав чималу глядацьку аудиторію, найбільшу з тих, яку мені доводилося тоді спостерігати.
Однак з розмов старших вболівальників ми знали, що у серйозний футбол грають не тут, а на іншому стадіоні – «Спартак». Про той, великий, футбол вже у школі з захопленням розповідали однокласники, яких батьки брали з собою на матчі. Один з моїх близьких родичів також був затятим вболівальником і не пропускав жодного з домашніх матчів «червоно-білих». Та, як я не просив, він категорично відмовлявся брати мене з собою. Матчі союзного чемпіонату розпочиналися пізно, о 19-й. На стадіоні збиралося до 10 000 глядачів. Дістатися після гри додому було нелегко. Тим паче, з малою дитиною…
І все ж той радісний день настав. Мій портфелик поїхав додому без мене, а я вирушив на стадіон. В автобусі 2-го маршруту, який курсував з Позитрону на хлібокомбінат, мене завбачливо заштовхали за поручні, що захищали від тисняви. Вже на вокзалі місткий ЛіАЗ брали штурмом. Останні пасажири запихувалися в нього біля готелю «Україна» (нині – «Надія»). Далі автобус не зупинявся аж до самого стадіону. Хто мав зійти швидше, мусив терпіти. Іноді в автобусі траплялася «людина з іншої планети», котра не знала, що сьогодні в Івано-Франківську – Футбол. Біля стадіону транспортний засіб порожнів і було дуже дивно, коли в ньому залишався хтось з чоловіків, окрім водія.
З кожною хвилиною людське море навколо арени наростало. Біля кас шикувалися довжелезні черги. Придбавши заповітний квиточок і подолавши контроль, зголоднілий після робочої зміни люд змітав пиріжки, чебуреки та іншу живність, якою торгували з лотків та стаціонарних павільйонів. З «букетом» наїдків, загорнутих в папір чи перев’заних паперовою стрічкою, майбутні глядачі йшли шукати своє місце на трибунах. Зазвичай воно вже було зайняте тими, хто прийшов раніше. Конфлікти залагоджували мирно, розчищаючи місце для законних його володарів. А потім усіх захоплювала Гра…
Так повторювалося щоматчу. До Івано-Франківська їхали команди з усього неозорого Союзу – Мінська, Москви, Ленінграда, Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії… В пам’яті закарбувалася гра 1980 року з кемеровським «Кузбасом» – 4:2. Стільки голів в одному матчі раніше бачити не доводилося. Здавалася, ця казка не скінчиться ніколи…
Однак, у 1981 році івано-франківська команда, перейменована на «Прикарпаття», вибула з першого дивізіону. Вибула, маючи цілком боєздатний колектив. Проте нічия в заключному матчі сезону в Ставрополі проти місцевого «Динамо» (2:2) очків нашій команді не додала, бо виявилася понадлімітною. Для багатоьох шанувальників команди той сезон досі залишається незагоєною раною…
На цьому мої походи на стадіон вимушено перервалися – родича забрали до війська, а для самостійних поїздок на стадіон я був ще надто малим. Та минуло кілька років і я вже намагався не пропускати домашніх поєдинків. А потім прийшов 1987 рік, коли пропускати матчі стало неможливо, настільки потужною стала команда після повернення найтитулованіших її вихованців – Ігоря Юрченка і Ярослава Думанського. Досі пам’ятаю перший матч сезону проти рівненського «Авангарду». Весна тоді забарилася, тож коли гравці вийшли на розминку, з неба густо повалив сніг. Все це дуже ефектно виглядало в світлі прожекторів, проте гравцям милуватися природою було ніколи. На полі, де вже не було жодної розмітки, прикарпатці не втомлюючись «пресували» команду гостей і, зрештою, вирвали перемогу з рахунком 2:1.
Команда вигравала матч за матчем. Глядачів на стадіоні, який невчасно закрили на реконструкцію (вона стартувала восени 1986-го) дедалі більшало. Свого апогею футбольний бум в обласному центрі досяг на початку літа, коли в Івано-Франківську зійшлися лідери – «Прикарпаття» і сімферопольська «Таврія». За квитком учня спортшколи на той матч не пускали, а іншої перепустки в мене не було (квитки розмели задовго до початку гри). Було дуже образливо залишитися за межами арени в такому матчі. Та що вдіяти…
Всередині по периметру арени її патрулювали міліціонери з собаками, тож пробратися на стадіон через довжелезний цегляний паркан було марно. Проте всі заходи безпеки виявилися безсилими, коли вже перша атака господарів завершилася взяттям воріт кримчан. Безбілетний натовп, що зібрався біля стадіону просто змів зі свого шляху контролерів та міліцію.
Втім, потрапити всередину арени – це лише півсправи – місця на трибунах не вистачало, навіть попри те, що люд сидів просто на сходинках. Найсміливіші забралися на освітлювальні вежі та тополі, які рясно росли довкола. За воротами вболівальникам дозволили займати місця на бігових доріжках…
В другому таймі мені все ж вдалося відшукати слабке місце в охороні арени, та, перемахнувши через паркан, я опинився перед іншою стіною – людською. Знайти бодай шпарину, через яку б проглядався ігровий майданчик виявилося не так просто. Гру я бачив лише епізодами…
З тих пір я сумлінно ходив на домашні матчі команди впродовж 25 років. Чверть століття! Спершу – як вболівальник, згодом – ще й за службовими обов’язками. І навіть гадки не мав, що ця серія коли-небудь обірветься. Втім, вона завершилася. Але завершилася не в 2012 році, коли професійний футбол в обласному центрі наказав довго жити, а за рік до того, коли стало зрозуміло, що в «Прикарпатті» знову нічого не міняється…
Далі буде...