Як відомо, чи не найбільше династій є саме у спортивних колах. Діти знаних футболістів, легкоатлетів, біатлоністів дуже часто обирають батьківський шлях. І таких прикладів можна навести чимало. До цієї когорти належить і сім’я Меркушиних, яка недавно отримала тернопільську прописку.
Про Ірину Меркушину, яка нині працює старшим викладачем кафедри спорту Тернопільського національного економічного університету, можна розповідати багато. Вона – учасниця Олімпійських ігор в Нагано, екс-чемпіонка світу, дворазова бронзова призерка чемпіонату Європи, неодноразова чемпіонка і володарка Кубка України з біатлону. А її чоловік Олег – добре відомий фахівець з цього ж виду спорту. До певної міри завдяки співпраці з ним найвідоміша тернопільська “стріляюча лижниця” Олена Зубрилова зуміла здобути звання чемпіонки світу 2002 року. Саме Олег Меркушин упродовж кількох років готував для неї лижі з урахуванням усіх особливостей снігового покриву у місці проведення цих змагань.
Міжнародне визнання вже здобула і старша донька Меркушиних - Анастасія, яка у 16-річному віці торік стала срібною призеркою молодіжного чемпіонату світу з біатлону, який відбувався у Чехії. А 13-22 січня другокурсниця факультету міжнародного бізнесу та менеджменту ТНЕУ захищала спортивну честь України на I зимових юнацьких Олімпійських іграх в Австрії.
Власне, про сімейне захоплення біатлоном автор цих рядків і веде розмову із майстром спорту міжнародного класу Іриною Меркушиною.
Усвідомлено обрала Україну
- Народилася я в російському місті Самарі у 1968 році, - розповідає Ірина Володимирівна. – Відтак з батьками переїхали жити на Північний Урал, де й закінчила школу. Далі був інститут фізкультури в Омську, у якому, власне, й почала добиватися доволі непоганих спортивних результатів. В 1986 році виконала норматив майстра спорту СРСР, а ще через три роки стала чемпіонкою Всесвітньої Універсіади, потрапила до складу збірної союзної команди.
Коли закінчувала вуз, виникло питання, як продовжувати спортивну кар’єру. Якраз у той час отримала запрошення тренуватися в Україні, де біатлонна школа була доволі сильною. Добре розуміла, що настав такий період, коли треба обирати самостійний шлях у житті. У той час український край для мене асоціювався із гоголівськими розповідями про життя і побут місцевих жителів, неповторними краєвидами і мелодійними піснями. Крім цього, у дитинстві коло нашого дому жила сусідка з України і мені завжди було цікаво слухати, як вона розмовляє, співає пісні... Тому свій вибір переїхати в Україну я робила усвідомлено і відповідально.
У 1990 році якраз проходила остання спартакіада народів СРСР перед розвалом союзної держави, на якій я вже представляла Україну. Це були для мене дуже відповідальні старти, оскільки хотілося оправдати довіру людей, які мене запросили. Через це, звісно, особливо хвилювалася, але в підсумку виступила досить добре. В особистому заліку найкращим моїм результатом було 5 місце, а в естафетній гонці в складі української команди завоювала бронзову медаль. У той період – це був значний успіх.
Далі був чемпіонат світу, на якому збірна України виступала вже самостійною командою. В особистих гонках в одному із забігів потрапила навіть у десятку кращих біатлоністок. Відмінних результатів українські “стріляючі лижниці” добилися і на передолімпійських стартах, які проходили за рік до Олімпіади в Ліллехамері.
Тоді у відмінній формі перебувала Надія Водоп’янова, яка показала найкращі результати. У мене також був шанс навіть поборотися за медаль. В індивідуальній гонці я лідирувала до третього рубежу, але далі підвела стрільба і в підсумку фінішувала сьомою. Однак ми завоювали стільки залікових очок, що вже на наступні етапи Кубка світу українська біатлонна команда мала право виставити на змагання вже не 2-3 спортсменів, а п’ятьох. Все для нас тоді було чимось новим і незвіданим, а тому почували себе першовідкривачами освоєння незалежною Україною міжнародного спортивного простору.
Біатлон став сімейною справою
Однак, як відомо, у біографії спортсменів бувають не лише злети. Так сталося, що Ірина (тоді ще Корчагіна – дівоче прізвище) не потрапила на Олімпійські ігри у Ліллехамері. Але в цей період стала співпрацювати із відомим фахівцем в лижному спорті – Олегом Меркушиним, який невдовзі став її чоловіком. У 1995 році у молодої сім’ї народилася донька, яку назвали Анастасією. Здавалося, після цього біатлон відійде на другий план. Але для Меркушиних спорт і сім’я - поняття нероздільні. Ірина переїхала із Сум до Львова, де Олег працював на кафедрі спорту місцевого інституту фізкультури, який, власне, і закінчував.
- Звісно, вже тоді, зважаючи на сімейні обставини, я б могла завершити спортивну кар’єру, - каже Ірина. – Чоловік надав мені право самостійно прийняти рішення. Але сказав: “Якщо захочеш продовжувати займатися біатлоном, щоб не скаржилася на труднощі”. І вже незабаром я приступила до інтенсивних тренувань. Працювати доводилося настільки багато, що тривалий час навіть не бачила, як цвітуть у Львові каштани, оскільки постійно наша сім’я перебувала на зборах, змаганнях. Як правило, скрізь ми возили із собою і маленьку Настю, яка фактично вже з кількох років почала освоювати спортивні навики. Було, звісно, нелегко, але я зробила свій вибір, а тому старалася бути дбайливою мамою і водночас тренувалася з усіх сил, аби добиватися успіхів і в спорті. І вони були в значній мірі завдяки тому, що в усьому відчувала підтримку Олега. І не лише як фахівця, а й чоловіка, який з розумінням ставився до мого прагнення перемагати.
- Який період часу вже сімейної спортивної кар’єри виявився для вас найпліднішим?
- Починаючи, мабуть, з 1998 року поступово набирала форму і добивалася все нових успіхів. Упродовж кількох сезонів поспіль зуміла завоювати призові місця на чемпіонатах Європи, літньому чемпіонаті світу та етапах Кубка світу...
- А коли прийшло усвідомлення того, що з активними виступами в спорті треба завершувати?
- Фактично закінчила біатлонну кар’єру у 2004 році, виступаючи в підсумку понад дванадцять років за збірну команду України. Правда, ще за рік до того, коли поїхала на чемпіонат світу у Ханти-Мансійськ, усвідомлювала, що це будуть мої останні змагання такого рівня, на яких постараюся добитися максимально можливого результату. І дуже щаслива, що зуміла завершити свою багаторічну біатлонну дорогу на мажорній ноті. Тоді я добилася високих показників не лише в індивідуальних гонках, а й завоювала срібну медаль чемпіонату світу в естафеті. Мені призначили президентську стипендію, а мерія Львова виділила невеличку однокімнатну квартиру, що, власне, суттєво поліпшило матеріальне становище нашої сім’ї. Як кажуть, з добрим настроєм у 2005 році народила другу дитину – Сашуню. Відтоді, власне, й перейшла на чисто тренерську роботу. У той час Насті виповнилося вже 10 років. І усі знання і вміння, які набула за роки спортивної кар’єри, почала передавати своїм вихованцям, у тому числі й доньці, яка вже досить серйозно займалася лижними гонками.
Тренувалася разом із Зубриловою
- Одним із найвагоміших ваших здобутків, безсумнівно, є срібна відзнака чемпіонату світу 2003 року. Цей тріумфальний фініш, мабуть, особливо пам’ятний?
- Як вже казала, я добре розуміла, що це мої останні старти. А тому старалася докласти максимум майстерності, яку накопичувала упродовж багатьох років. Це посприяло тому, що й погодні умови зуміла використати на свою користь. Тоді був сильний вітер, який перешкоджає влучно стріляти. Я дуже уважно спостерігала за чоловічими перегонами, які проходили перед нашими, і зауважила, як досвідчені біатлоністи вміло вносять необхідні поправки перед стрільбою, враховуючи пориви вітру. Відтак сама застосувала цей досвід і відстрілялася без промахів. Це дозволило мені завершити свій відрізок дистанції на другій позиції. Тоді перший етап естафети бігла Хвостенко, за нею я, а далі – Яковлєва і Петрова.
- Скажіть, Ірино, а з кимось із відомих тернопільських біатлоністок у період спортивної кар’єри доводилося співпрацювати?
- Думаю, вас цікавить насамперед те, у яких стосунках була із Оленою Зубриловою. У збірній України усі біатлоністки між собою добре ладили. А з Оленою мені навіть довелося певний час тренуватися під опікою одного фахівця – Ігоря Аркадійовича Бушмільова. Це був перший тренер Зубрилової (тоді вона, правда, була ще Огурцовою), який хотів, аби його молода вихованка у співпраці зі мною набула необхідного досвіду, перейшовши з лижних гонок у біатлон. Думаю, ці наші спільні тренування виявилися корисними для моєї дещо молодшої подруги, яка невдовзі добилася доволі вагомих успіхів в біатлоні. Хочу також сказати, що і мій чоловік Олег Меркушин також доклав чимало зусиль, аби Олена піднялася на найвищу сходинку п’єдесталу шани на чемпіонаті світу 2002 року. І тут нема нічого дивного, бо у нашій сім’ї усі націлені на перемогу.
rsquo;єру, - каже Ірина.