"Карпати". "Розмова з минулим": Віктор Копил

Ім’я Віктора Копила є маловідомим для нинішніх уболівальників «Карпат». Воно й не дивно, зелено-білу футболку Віктор Анатолійович одягав більше трьох десятків років тому, відтак сучасне покоління могло й зовсім не чути про такого гравця. Головним завданням нашої рубрики є відкриття забутих постатей в історії львівських «Карпат», тому представляємо вашій увазі екскурс у минуле з футболістом «левів» початку 80-их років минулого століття.

Пошуки Віктора Копила тривали не один місяць. Коли ж вдалося знайти екс-футболіста «Карпат», то здалося, що сама доля звела з ним... Наша розмова відбулася у неділю, а вже у вівторок, коли на офіційному сайті виходить наша рубрика, у житті Віктора Анатолійовича настав дуже непростий і важливий день.

– Вікторе Анатолійовичу, відомо, що ви народилися у селі Овадне, що на Волині. Розкажіть, чому вирішили пов’язати своє життя з футболом?
– Зауважу, що Овадне – це не село, а селище міського типу. Саме там я отримав хороший фундамент для майбутньої спортивної кар’єри і у 8-му класі, коли мені виповнилося 16 років, вступив у професійно-технічне училище. Пройшов рік і я опинився у команді майстрів, адже мене запросили до складу луцького «Торпедо».

– Окрім вас, у «Торпедо» було багато інших талановитих гравців...
– Так, наприклад, Мирон Маркевич. А ще Ігор Польний, Михайло Бурч, Ігор Артимович. З Луцька мене запросили до складу збірної України. У той час мною почав цікавитися московський «Локомотив». 

– Ви не згадали про Віталія Кварцяного, який тоді був вашим партнером по «Торпедо».
– Кварцяний провів зовсім мало матчів і відверто не був ключовим гравцем нашої команди. Але я дуже радий, що у якості тренера Віталій Володимирович не один рік пише історію волинського футболу. Мені також було приємно, коли нещодавно він подарував мені свою автобіографічну книгу. 

– Наступною командою у вашій кар’єрі став криворізький «Кривбас»...
– У 1980-му я поїхав у Кривий Ріг, де відіграв один сезон за місцевий «Кривбас». Наприкінці року мене запрошували у запорізький «Металург». Можливо, я поїхав би в козацький край, проте паралельно зацікавленість у моїх послугах висловлювали «Карпати». Вирішальним моментом для мене стала порада мого одноклубника і вашого земляка Романа Гірника. Він сказав мені: «Вітю, їдь до Львова». Це при тому, що у Запоріжжі мені вже виділили квартиру і чекали на мій приїзд. Я в душі – «західняк», тому аргумент Гірника для мене виявився ключовим. Ось так у листопаді 1980-го я приїхав до Львова, де зустрівся з тодішнім наставником «Карпат» Ярославом Дмитрасевичем. 

– У Львові тоді підібралася хороша команда.
– Так, це правда. Але скажу вам відверто – наш колектив був поділений на кілька угруповань. Це природно і нічого поганого у цьому немає. Хтось товаришує більше, хтось менше. Головне, щоб на полі проблем не було. Я, наприклад, дружив з Юрієм Дубровним, Григорієм Батичем і Олексієм Швойницьким. Товаришем можу назвати і Олега Родіна, який був дуже хорошим хлопцем. 

– До Львова звикали не довго?
– Мені дуже допоміг Дмитрасевич. Ярослав Іванович – надзвичайно порядна людина, про яку я можу сказати тільки позитивні слова. Проте, на жаль, моє щастя у Львові було тимчасовим – рішення об’єднати «Карпати» і СКА примусило мене покинути ваше місто. 

– Тоді відразу кілька гравців відмовилися виступати у складі новосформованої команди?
– Так, я разом із Гришою Батичем, Юрою Дубровним, Ігорем Мосорою та Василем Щербеєм поїхали у Молдову. Там ми стали гравцями кишинівського «Ністру». Завдяки українцям «Ністру» здобув путівку до Вищої союзної ліги. 

– Але пройшов певний період часу і ви таки стали гравцем СКА «Карпати»...
– Я був у Москві, де у аеропорту Внуково зустрівся з наставником львівської команди Миколою Самаріним. Він переконав мене повернутися до Львова. Мовляв, мені треба було відслужити в армії. 

– Емоції від виступів за СКА «Карпати» суттєво різнилися від тих, які ви отримували у статусі гравця «Карпат?
– Я радів, що знову маю змогу жити у такому місті. Тоді казали, що Львів – це маленький Париж. І це щира правда. Можу назвати це місто моєю другою домівкою. У мене навіть немає слів, щоб описати своє ставлення до Львова. Цінуйте ваше місто. 

– Що найбільше запам’яталося з того періоду, який ви провели у Львові?
– Для мене особливим моментом є відвідини усім колективом церкви, яка знаходилася у Брюховичах поруч із тренувальною базою. А ще ніколи не забуду львівських вболівальників. Передайте їм, будь ласка, що таких вболівальників, які є у Львові, немає більше ніде. Може, для когось це пусті слова, але я кажу вам щиру правду. Так, коли ми програвали, то нас називали «вівцями з полонини», але, очевидно, таке прізвисько нам тоді підходило. Львівські вболівальники – порядні і дуже справедливі.

– Напевно, важливу роль у вашому житті також займає криворізький «Кривбас», у складі якого ви провели не один сезон...
– «Кривбас» можу назвати командою, в якій я провів половину своєї футбольної кар’єри. Статистики виступів не вів, але нещодавно у книзі прочитав, що я зіграв за «червоно-білих» 179 матчів. Це сильна команда, що чотири рази ставала Чемпіоном України. Колектив там також був хорошим: Дмитренко, Лябик, Куцев. А ще мені добре запам’яталося місто, довжина якого становить більше 100 кілометрів. Можна півдня їхати! 

– У «Кривбасі» ви стали свідком того, як свої перші кроки у футболі робив майбутній захисник збірної України Сергій Беженар...
– Так, він був тоді хлопчаком. Було видно, що він стане хорошим футболістом. 

– А ще у тренерському штабі «Кривбасу» працював Сергій Татулян – людина, що згодом неодноразово завдаватиме головного болю львівським вболівальникам у якості футбольного арбітра...
– Сергій Аршакович тоді допомагав Михайлу Фоменку. Татулян – порядна людина. Принаймні, нічого поганого про нього не можу сказати. 

– Після кількох сезонів у Кривому Розі ви здійснили футбольну мандрівку: Кременчук, Миколаїв і Росія...
– Про «Кремінь» у мене хороші спогади. Там я виступав разом із братами Корпонаями: Тіберієм і Адальбертом, а також з Мурадяном та Лозинським. Щодо Росії, то мене закинуло аж у Башкирію. Якщо чесно, то задоволення від футболу я там не отримав. 

– Коли ви востаннє були у Львові?
– Так сталося, що давно не був. Зате часто зустрічаю у Володимирі-Волинському своїх друзів, які приїжджають на дитячі турніри: Володимира Данилюка, Олега Родіна, Ярослава Дмитрасевича. Приємно бачити знайомі обличчя. До Львова хотів би з’їздити, але здоров’я не дозволяє. Ви, напевно, звернули увагу, що мені важко розмовляти – зараз проходжу курс лікування з раку горла. У вівторок (тобто сьогодні – Авт.) в Луцьку мені робитимуть операцію. Сподіваюся, що ще колись буде нагода приїхати до вашого міста. 


ДОВІДКА

КОПИЛ Віктор Анатолійович

• Народився 10-го липня 1960-го року в смт. Овадне Володимир-Волинського району Волинської області. Амплуа – захисник.
• Кар’єра в «Карпатах»: 1981 рік. Дебютував у матчі проти кемеровського «Кузбасу» 2 квітня 1981 року. Загалом в чемпіонатах СРСР зіграв за «зелено-білих» 32 матчі, забив 2 голи.
• Окрім «Карпат», грав за команди: «Торпедо» (Луцьк), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Ністру» (Кишинів, Молдова), СКА «Карпати» (Львів), «Колос» (Нікополь), «Кремінь» (Кременчук), «Суднобудівник» (Миколаїв), «Каучук» (Стерлітамак, Росія), «Артанія» (Очаків).
• Нині живе у Володимирі-Волинському (Волинська область). Пенсіонер.

УВАГА!!! Бажаючі допомогти ветерану "Карпат" можуть перерахувати грошові кошти на пенсійний рахунок Віктора Анатолійовича.