На Іграх у столиці Великобританії квартет українок поставив національний рекорд у бігу в естафеті чотири по 100 метрів. Команда у складі Олесі Повх, Христини Стуй, Марії Ремень та Єлизавети Бризгіної уперше за історію України зійшла на олімпійський п'єдестал.
Кореспондент "Експресу" після нагородження познайомився з Христиною Стуй.
— В естафеті ви були найменш досвідченою у команді. Це на вас не тиснуло?
— Трохи тиснуло. Незадовго до старту мені сказали, що бігтиму другою. Налякалася. Боялась підвести команду. Мені снилися сни, жахливі сни, нібито моя колега дає мені естафету, а паличка падає. Ця рука Марії Ремtнь і нині в мене перед очима. Добре, що все так скінчилося.
— Чи знаєте, з якою швидкістю долали переможну "стометрівку"?
— Ні, швидкості ми не визначали. Нема в нас таких технологій. Знаємо, що американці дослідили швидкість спринтера Усейна Болта, він мчить зі швидкістю 40 із гаком кілометрів за годину. Ми ж не маємо спідометра. Можу лише сказати, що біжимо швидше за вітер! В естафеті неможливо порівняти результат з аналогічним забігом в особистій першості. Бо в індивідуальних забігах ми стартуємо, відштовхуючись від колодок. А в естафеті нам передають паличку, коли ми вже поволі розганяємося.
— Якою буде доля вашої команди через чотири роки?
— Усе буде гаразд! Ми всі молоді, можемо прогресувати і поліпшувати показники, аби порадувати Україну ще й на Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро.
— А як же сім'я? Декретні відпустки?
— Троє із чотирьох дівчат ще незаміжні. Лише я — людина сімейна. Треба буде відпроситися у чоловіка і відтермінувати народження дитини на певний період. Та навіть якщо настане така приємна подія, то вона не завадить нашій команді добре виступати. Команда не збідніє, бо є гідна рівноцінна заміна. Я ж буду рада, бо моя дитина матиме немало нянь. Усі п'ятеро моїх колег по збірній готові її бавити.
— Ви говорити про себе і ще п'ятьох колег, але ж на олімпійський п'єдестал зійшло тільки четверо...
— Насправді це заслуга нас шістьох. Ми чотири роки разом працювали, конкурували, одне одного підтягували. І, повірте, до останнього моменту не знали, хто вийде на старт. Коли оголосили четвірку, я побачила вираз обличчя Наталії Погребняк. Вона не почувалася ображеною. Вона не заздрила, а, схрестивши пальці, побажала нам успіху на старті. Побажала щиро.
Ми стали призерками. То був сюрприз для всіх. І навіть для конкуренток. Після забігу дівчата з Ямайки, які фінішували другими, повернулись до нас — у них був такий здивований вигляд! На їхніх обличчях можна було прочитати слова: "А це хто такі і як вони добігли до "бронзи"?
— За "бронзу" кожна із чотирьох призерок заробила по 50 тисяч доларів. Ви вже визначилися — поділите 200 тисяч на шістьох осіб?
— Ми ще не мали часу на такі роздуми. От порадимося і вирішимо. Думаю, ніхто не збідніє, якщо поділиться призовими з тими, хто також їх заслужив.
— Хто ще, на вашу думку, долучився до цього успіху?
— Дуже багато людей. Я ж казатиму лише про тих, хто допоміг мені сягнути цієї вершини. Особливо вдячна своєму тренеру Сергієві Басенкові, а також моєму чоловікові. Ми обоє родом з івано-франківська. 2010 року настав момент, коли треба було переїжджати з рідного міста до столиці. Чоловік не хотів. Але таки погодився, бо розумів, що це потрібно його дружині. Спакував валізи і сказав: "Їдемо до Києва".
— Як олімпійська медаль змінить ваше життя?
— Я надіюсь, що ніяк. Мене все влаштовує.
— А як же тусовки? Богемне життя?
— Повірте, не для цього я переселилася з Івано-Франківська до Києва. Дискотеки, нічне життя — не для мене. Моя місія — займатися легкою атлетикою. А увесь вільний час проводжу з чоловіком або з батьками, котрі живуть в Івано-Франківську.
— То правда, що до 15 років ви зовсім не займалися спортом?
— Правда! Але добре, що я пізно цим захопилась. Дуже багато спортсменок починають кар'єру рано, вони форсують підготовку, а в дорослому віці фізично "підсідають". Я ж оминула всі юніорські змагання. Навіть не потрапляла на чемпіонати світу та Європи.
— А чим займалися до 15 років?
— Бальними танцями. Працювала серйозно, але великих навантажень цей вид спорту не давав. Та от у школі новий учитель Роман Ільницький — молодий був, одразу після інституту прийшов до школи — помітив мій талант до бігу. Попросив мене виступити на районних змаганнях. Я вигравала на дистанціях 60 та 30 метрів. Була найпрудкішою у районі. Вчитель неодноразово просив піти на легку атлетику. Одного разу погодилася. Нині щаслива, що доля так склалася.