Не знаю, чи славетний Стенлі Метьюз, жива легенда футболу, давав які-небудь клятви перед виходом на футбольне поле. Але йому вдалося виховати в собі такі риси, які згодом англійська королева оцінила орденом і почесним титулом лорда.
Майже всі сучасні релігії (в тому числі і наймолодша – іслам) мають десять Божих заповідей. Заповіді зв’язують віруючих із верховним божеством, а порушення їх вважається великим гріхом. Передаючись з покоління у покоління заповіді виховують людські чесноти. З часом заповіді трансформувалися у воєнні статути, на яких виховувалися вояки не одного війська: римські легіонери, непереможні спартанці і воїни Олександра Македонського.
Кодекси честі також вважалися непорушними й обов’язковими до виконання. Наприклад, японський бушидо виховав покоління камікадзе.
Усе це мені згадується кожного разу, коли на футбольне поле вибігають гравці національних збірних. На флагштоці майорить знамено. Оркестр виконує Національний Гімн, а гравці поклавши руку на серце співають гімн приносячи клятву своїй Батьківщині боротися самовіддано, до останньої секунди гри. Але чи завжди так буває? Гравці блакитно-жовтої дружини ворушать пошерхлими губами, бо, напевно, не всі вони знають слова Національного Гімну. Це дійство схоже на замовляння духів. Особисто я думаю, що знання української мови, наших національних традицій – це перша сходинка до перемоги над суперником на футбольному полі. Можливо, хтось має іншу думку. Можливо, хтось звинуватить мене в націоналізмі. Можливо, в когось є інші ідеї щодо невиразного виступу української збірної на міжнародній арені. Можливо…
Проте, як можна здобути звитягу, коли Батьківщина для тебе – це шмат землі, а не щось більше?! Патріотизм – необхідний компонент гри мільйонів.
«Звичайно, панове, сам по собі кодекс честі, -- повчав своїх генералів Наполеон, -- не приносить перемоги. Але він може стати вирішальним фактором цієї перемоги!»
Мстислав КОЦЬКИЙ-БОБ’ЯК