Гравець львівської « Енергії » Максим Павленко - не просто найвіковіший футболіст, який почав грати у міні -футбол ще в 1996-ому році. Він є найтитулованішим нападником, який незмінно входить до числа кращих бомбардирів українського чемпіонату. На сьогоднішній день - це останній з могікан того золотого покоління українських майстрів, яке виграло медалі на чемпіонатах світу та Європи.
- Незважаючи на вік, Ви, як і раніше , входите в число кращих бомбардирів. Навіть загравши у збірній України настільки пізно, Ви все одно за цей період були в числі кращих бомбардирів. За рахунок чого?
- Максимальна самовіддача на тренуваннях. Збереження вимог до себе.
- Чому з кожним роком українські бомбардири забивають все менше і менше? Чому в основному в числі кращих бомбардирів все одні й ті ж особи за винятком минулого сезону ? Чого не вистачає молодим гравцям ?
- Індивідуальну майстерність гравців потрібно постійно підвищувати . На жаль, багато молодих футзалістів, потрапивши в команди Екстра- Ліги, вважають, що вже багато чого вміють, і прагнення до вдосконалення втрачають.
- З кожним роком збірна України все важче і важче проходить відбіркові групові етапи...
- У збірній Іспанії є кістяк збірної , у збірній Росії аналогічно. Заміна одного -двох гравців не впливає на результати цих команд. В Україні з кожним роком ротація складу збірної тільки зростає . Гравцям елементарно не вистачає часу зігратися один з одним.
- Як ви думаєте, що сталося на груповому етапі в Туреччині?
- Слідство незіграності. Ми програли команді, яка нижче нас за рівнем фізичної підготовки. Але за рахунок награних зв'язків та високого бойового духу збірна Словенії заслужено перемогла, реалізувавши практично всі свої гольові моменти.
- Все ж чому в збірній України Ви заграли так пізно?
- Потрапити до збірної України, в якій виблискували такі гравці, як Косенко, Москвичов, Корідзе, Безуглий, Мансуро , Мельников та інші було на межі фантастики. Їх високу індивідуальну майстерність, професійне ставлення до справи було запорукою успіхів нашої збірної. Тому грати в українській збірній на початку 2000- х було великим досягненням. Але я вдячний долі, що з кожним з них я був в одній команді, і разом ми перемагали неодноразово у чемпіонатах України .
- Сьогодні впав рівень і інтересу до українського футзалу, погоджуєтесь?
- Український футзал втратив видовищність - це факт. Практично кожна команда декларує наміри перемогти в національному чемпіонаті. Кожна помилка на вагу золота і всі прагнуть зіграти простіше, більше піклуючись про те, щоб не пропустити гол у свої ворота. Ось і нецікаво глядачам . Раніше у Львові, на матчі лідерів, збирався повний зал, а зараз тільки половина заповнена. Сподіваюся , що в наступних іграх «Енергія » порадує вболівальників якісною грою та впевненими перемогами.
- Коли Ви починали грати у футзалі , хто для вас був еталоном гравця?
- Для мене все життя еталоном у футзалі була команда «Діна». Спостерігати за грою цього великого клубу було одне задоволення . Єрьоменко, Веріжніков, Білий, Алекберов, Денисов та багато інших футболістів були єдиним, монолітним колективом багато років і добилися високих результатів на міжнародній арені.
- Ви грали якийсь час у Казахстані. Навіть брали участь у Кубку Рекоби у складі «Актюбрентгена» у 2007-ому році. Для вас перемога «Кайрата» в Кубку УЄФА не стала несподіванкою?
-Перемогу «Кайрата» помилково порахував випадковістю, але після, дізнавшись як команда і керівництво казахстанського клубу готувалися до фіналу чотирьох, змінив свою думку . Підготовка велася на найвищому рівні, навіть паркет в залі для тренувань був замінений. Молодці, професійний підхід до справи дав результат, з чим я і привітав тренера Какау і капітана алматинців Сулейменова, з якими добре знайомий.
- Як відомо, життя гравця складається не тільки з перемог. Є люди, які в не самий добрий час надали підтримку або вплинули на футзальну життя.
- Я вдячний долі , що в моєму житті є такі люди , як Тарас Шпичка , Олег Шайтанов, Олег Шуст, Микола Костенко, які в складні для мене часи допомагали мені у всьому. Разом ми неодноразово домагалися перемог, як на майданчику, так і в житті. А якби я не тренувався в командах Станіслава Гончаренка, то давно вже грав би за збірну мікрорайону.