Все б нічого. Україна, що називається, відверто програла у футбол Франції. Тут дискусії зайві. Але те, з якими заголовками львівські періодичні видання «пройшлися у не зовсім чистім взутті» по національній команді України, можна …перехреститися і більше до церкви не ходити. Ой, хотів написати, преси не читати.
Спершу зазирнув до «Ратуші» - солідна львівська газета, яка подала відповідний заголовок: «Українці в Парижі: дива не сталося». - Так наша команда дарувала неочікувані для нас результати. Згадаймо матчі у Чорногорії, Польщі, Одесі та Харкові, коли було здобуто надважливі перемоги. Та, матч у Парижі розставив все на свої місця, - подало міське видання.
Як на мене, «Експрес», нехай там іноді й «штормить» видання, але цього разу списалось на відмінно. Інакше і не можна оцінити заголовок «Наші футболісти все одно герої!». Такий позитив не тільки тішить, але й обнадіює. Бачу і чую, яким сміхом уже зайшлися скептики, а їх у нашому місті повний вагон «шістки», та ще й на підніжках висять…
Разом із цим газета пише – «Національна команда з футболу зазнала чи не найболючішого удару у своїй історії».
Особисто, я у цьому сумніваюся, бо тих ударів було стільки, що їх не злічити. В додатку завжди хтось знайде те, що для нього найбільш раниме. Хоча після київського 2:0, «синьо-жовта» дружина дійсно знаходилась на відстані одного кроку до Бразилії. Та, як показала гра, наші виявились не готовими до цього рішучого маневру.
Журналіст Олег Зубарук продовжує свій огляд з оптимізмом: «…навіть після поразки у Парижі ніхто з уболівальників не посміє дорікнути Михайлові Фоменкові та його команді».
Проте чим далі у ліс, тим більше …наглості.
Отож, кричущим заголовком «Зґвалтування в Парижі» відзначився Дмитро Сирота з «Львівської пошти». Хоча з самого тексту важко віднайти момент, у якому йдеться про тілесне насильство когось над кимось.
Та хочеться сказати таке: «Чоловіче добрий, почухай чоло і опам’ятайся, перш ніж таке чтиво подавати людям до обідньої пори!» І все ж цікаво, де дійшло до вище згаданого ґвалтування та хто, кого насилував? Але цього захоплююЧОГО опусу я не знайшов. Хоча сам репортаж, на мою думку, один з кращих, які вміщено цього дня у місцевій періодиці.
Традиційно і критично, проте найчастіше обґрунтовано сприйняли результат матчу і саму гру нашої одинадцятки у Франції журналісти всеукраїнської спортивної газети «Спортивка». Тут усе - закономірно. Так, для спортивно налаштованої частини українців це була божевільна ніч. Однак автори не позбулися, я так гадаю, не толерантних порівнянь, на кшталт «Гальські півні вміють співати і наздоганяти «якихось там курочок» із України – і жодні зозулі з коноплянками та гусятами у цих змаганнях їм не завада…».
Прикро не те, що Україна не їде до Бразилії, де не була б зайвою, а як на мене, жаль, що досі не шануємо свого і не навчилися бути вдячними тим, хто надав можливість прожити стільки багато приємного. Адже, ще недавно, кожен українець, а ті з журналістики першочергово, ототожнювали себе з гравцями нашої національної команди…
Та розчулених хлопців з цієї, шанованої мною, газети, сподіваюся, приємно, вразили: «У Бразилії будуть лише наші бройлери…».
Це ж добре! Бо, нарешті наша птиця і від вітчизняного виробника потрапить на світовий ринок. Саме у найбільш футбольно-розпечений рік. Адже наступний рік, як відомо, рік чемпіонату світу з футболУУУ! Значить приїдуть гості звідусіль, а їх треба годувати, в додатку добре. А тим часом український бізнес підніметься так високо, що із заздрості бразильські джунглі загудять.
Натомість дво«язичний» «Вы(и)сокий замок», у якому «рулить» Наталя Балюк, з фото - симпатична дама, перевершив усі «досягнення» світських теревень та думок. З передовиці «полетіло» у світ «Гондони у футбол не грають» із вставкою фото-кадру із російського серіалу «Наша Раша». І що мене у цій ситуації найбільше вразило? Ні, не простенький проросійський скандальний сюжет, а те, що після стількох щасливих миттєвостей, які нашим шанувальникам дарували підопічні Михайла Фоменка, настала черга змінити радість на жорстоку немилість та порівняти роботу пана Фоменка з якимись пройдисвітами, хоча й з усього видно …футбольними. Тому добірка авторства відомого в Україні журналіста, яким є майстер пера Іван Фаріон, викликала мій неспокій станом наших справ. Якщо вже так кортіло редакції (редактору?) із подачею цього …актуального для них матеріалу, то можна було б …зачекати, а не різати по наболілому вже й одразу. Розумію, що це преамбула до невтішного матчу, який українці програли у Сен-Дені, що на околицях Парижу. Це щось таке, як Сихів у Львові, тільки в рази краще і цікавіше.
Добре, що завжди виважений Аскольд Єрьомін з «ВЗ», згладив гострі кути і обійшлося без шкоди для суспільства…
Та, як на мене, у світі нинішньої вседозволеності не личить ототожнювати вітчизняних футболістів, та й взагалі нікого, цим лайливим, до того ж не українським, словом. Хоча, на мою думку, для окремих «просвітителів друкованого та й мовного слова» цей вислів ближчий. Інакше б газета не була носієм чужинського слова, хоча й сусідської держави, але на теренах української Галичини.
І на кінець. Чи це ваш рівень, шановні журналісти. Адже, я так думаю, що ви брали уроки у таких шляхетних професорів, як В.Здоровега чи О.Сербенська, під час навчань, або й відвідин нашого Львівського університету та кафедри журналістики?
Невже ніхто із вас не запам’ятав зі шкільної парти слова «Дякую!». А воно в українському лексиконі й досі значиться, в додатку - не дороге, але варте більшої уваги.