На турнірі серiї Гран-слем з дзюдо у Парижі, українські дзюдоїсти виступили не надто вдало. Єдиним з-поміж українських борців, кому вдалося вибороти медаль став Роман Гонтюк. У ваговій категорії до 90 кг він виборов «срібло». А от на наступному турнірі у німецькому Дюссельдорфі Роману не вдалося повторити паризький результат. Найтитулованіший український дзюдоїст, володар срібної та бронзової олімпійської медалі – гість «СПОРТИВКИ».
-Хоча був у хорошій формі і прекрасно почувався, але виступити добре у Дюссельдорфі не вдалося, - зізнається Роман. У першій зустрічі мені випав японський дзюдоїст, який виграв свого часу чемпіонат Японії. Виграючи у японця юко і, навіть, попередження у японця було, на жаль, попався на його коронний прийом в партері на утримання. За це і поплатився.
-У Парижі ти єдиний з українських дзюдоїстів кому вдалося зійти на п’єдестал…
-Ще з дитинства пам’ятав про те, що турнір у Франції дуже престижний. Це навіть не Гран-прі, а Гран-слем. Гарний виступ на ньому приносить багато очок у ліцензійному відборі. Про цей турнір кажуть, як про своєрідний чемпіонат світу, щоправда, закритого типу. У Парижі я посів друге місце, яке дозволило набрати 180 очок. Стільки ж дають на чемпіонаті Європи за перше місце. Тому, набравши стільки очок, я був дуже задоволений, бо зумів наздогнати своїх опонентів у цій вазі Валентина Грекова та Вадима Синявського і взяти ліцензію на олімпійській ігри. На даний момент у нас трьох є ліцензія на Олімпіаду в Лондон. Усе з’ясується на чемпіонаті Європи у квітні в Челябінську. Тоді стане відомо, хто поїде на Олімпіаду. Якщо хтось із нас трьох візьме медаль, або займе місце не нижче п’ятого, а конкурент програє свою сутичку, тоді без жодних розмов поїде переможець. Якщо ж обоє програють, тоді будуть так звані прикидки, старші тренери вирішуватимуть.
-Чемпіонат Європи пройде у Челябінську. А чи є у тебе так би мовити фартові міста, країни, де тобі таланить на вдалі виступи?
-Таких немає. Я не забобонний, на все воля Господня. Рецепт простий – підійти в хорошій функціональній формі, добре підігнати вагу і мати хороший настрій. Дзюдо – це дуже непередбачуваний вид спорту. На одному чемпіонаті Європи одні спортсмени в призах, а на іншому – інші. Конкуренція величезна, слабких суперників немає.
-Який у тебе передолімпійський графік?
-Для дзюдоїстів, яких відбирають на Олімпіаду є тренери збірної України Віталій та Сергій Дуброви, саме вони приймають рішення, яким спортсменам і на яких гран-прі брати участь. Тобто у кого більше очок, у кого менше. Тут заздалегідь складається план, хто і куди їде. Щодо себе, то мій найближчий старт – це чемпіонат Європи. Зараз я готуюся на базі Заросляк, яка знаходиться у Карпатах на висоті 1 300 метрів над рівнем моря. Там ми готуватимемо функціональну та силову витривалість. Опісля збір у Конча-Заспі.
-Ти родом із івано-франківської області з Надвірної. Дзюдо у цьому регіоні України розвинене потужно. А чи маєш там свою дитячу школу з дзюдо, як практикують це багато титулованих спортсменів?
-У мене мрія започаткувати там школу Романа Гонтюка. Хочу, щоб такі школи із дзюдо були не лише у Києві, Надвірній, прагну розвинути їх на території всієї України. Зараз на Надвірнянщині є мій тренер Євген Миколайович Боднарук, є СДЮШОР олімпійського резерву, директором якої є Роман Теребушка, які роблять величезну справу, пополяризуючи дзюдо не тільки у Надвірній, а й у Івано-Франківській області. Зокрема, у Надвірній щороку проводиться турнір із дзюдо на призи Романа Гонтюка.
-Ти виступав у різних країнах світу. Яка запам’яталася найбільше і чим?
-Запам’ятався виступ на острові Самоа, поблизу Нової Зеландії. Туди летіти «тільки» 27 годин, добиралися три доби. Звісно, що там пісочок, білі пальми, але не все так прекрасно, як задається на перший погляд. Однак бажання ще раз там побувати у мене немає… Звичайно, що з тих країн, де я бував, красива столиця Франції Париж, італійські міста, цікаво було подивитися на Південну Корею та побувати у столиці Японії Токіо. Тому дати перевагу тій чи іншій країні доволі важко. У кожній із них є свій менталітет, своє бачення на життя. Саме тому, виїжджаючи на змагання, намагаюся взяти максимум вражень від перебування у кожній із країн. Адже перебуваючи на змаганнях не хочеться сидіти тільки в готелі, чи аеропорту. Завжди цікаво відвідати музеї та й загалом оглянути місто.
-Ти згадав про Самоа. Мабуть, там «особлива» їжа?
-Ой, там просто жахлива їжа! Біднота там страшна. Годували нас у цій країні не дуже добре – грінки, яйця, молоко… Звісно, що там є й хороші ресторани, але ціни у них не з дешевих! Тільки туристи ходять у кафе ресторани, а місцеві люди живуть дуже бідно. Тому про харчування спогади не найкращі. Нам доводилося самим їздити на ринок та купляти рибу, а потім самим її готувати. Тому від Самоа не дуже в захваті.
-Як пояснити те, що такі турніри проводять у екзотичних країнах на кшталт Самоа?
-Для популяризації дзюдо. Хто б міг до цього знати у Самоа, що є такий вид спорту, як дзюдо? Наприклад, я із простої сім’ї робітників, де б я колись міг подумати, що колись у майбутньому зможу полетіти на острів Самоа? Адже сам переліт у цю країну коштував приблизно 27 тисяч гривень. Дякуючи нашій державі, випала така можливість полетіти, виступити на турнірі та ще й подивитися, як там живуть люди. Наприклад, українці часто жаліються на те, що живуть погано. Однак, коли я подивився як живуть у Самоа люди, то зрозумів, що ми живемо прекрасно! Усе пізнається у порівнянні.
-У дзюдо є комерційні етапи, а чи можна виступаючи на них заробити так би мовити на життя?
-Дзюдо є популярним видом спорту. Його популярність з року в рік зростає. Промовтери, або ж люди, які займаються дзюдо запроваджують таку програму, як у великому тенісі. Тобто зараз є низка турнірів серії Гран-прі, Гран-слеми, на яких виділяють гроші призи. Наприклад, на Гран-слемі у Парижі за перше місце давали 5 тисяч доларів, за друге – три, а за третє – дві. Таких турнірів є, наприклад, три-чотири на рік. Звісно, що є турніри більш вищого класу. Зокрема, Мастер-класу, але на нього важко потрапити. Участь у ньому беруть 16 найкращих світових спортсменів та й призові на ньому значно вищі. Хоча, найголовнішим залишається Олімпіада. Адже за олімпійські ігри держава дає хороші преміальні та стипендію. Олімпійські ігри можуть у кращий бік значно змінити життя спортсмена. Можна отримати житло, фінансову підтримку, нагороди від Президента України.
-Авторитет володаря олімпійських нагород якимось чином впливає на суддівські рішення, адже у дзюдо від суддів багато що залежить?
-Змінилися правила, відмінили захоплення за ноги, інші прийоми. Для спортсменів, які боролися з такою технікою дуже важко було перелаштуватися. Це зачепило трішки й мене. Однак, сильний спортсмен не той, який боровся так і не може перелаштуватися, а той, який може перелаштуватися та знайти у своєму арсеналі прийоми та комбінації, завдяки яким можна перемагати. Суддівське ставлення до українських дзюдоїстів не зовсім лояльне. При рівній зустрічі, скажімо, якщо боротиметься українець та француз, судді «тягнутимуть» француза не дивлячись на те, що ти навіть призер Олімпіади. У дзюдо існує така політична підкилимна гра, адже Франція у цьому виді спорту займає не останнє місце у світі. Тому вважаю, що треба перемагати не лише спортсмена, а щоб не було ніяких розмов треба перемагати ще й суддю.
-В Україні за найближчий рік-два можливо провести такі потужні комерційні турніри, як, скажімо, турнір Мастерс-класу у Казахстані, чи Гран-слем у Парижі?
-Це не є проблемою. Для цього потрібно знайти хороших меценатів, тобто людей, яким би це було цікаво. Наприклад, зараз деякі країни такі, як Голандія та Німеччина не в змозі проводити потужні турніри, бо фінансово їм доволі важко. Потужні змагання зараз як не дивно проводять у Монголії, Казахстані. Можливо, людям із тамтешніх федерацій вдалося знайти спільну мову з людьми зі світового дзюдо. Можливо, якщо б я став мільйонером, то сам би зміг залучити людей для підтримки таких потужних турнірів, які б проводилися у нас в Україні.
-А ти пригадуєш свої перші кошти, які ти заробив на турнірі з дзюдо і на що їх витратив?
-Важко пригадати. У спорт інтернат приїхав ще юним, мені виплачували невеличку запалу, здається, 200 гривень. Усі ці кошти йшли на харчування і щось суттєве за них купити було важко, бо жив у Києві. Тоді я пересувався на метро, на тролейбусах, трамваях. Тому кошти вкладав у харчування. Це вже згодом, коли почав заробляти більші кошти намагався їх використати грамотно, а не проїсти їх в кафе, чи потратити в нічному клубі. Хотілося їх відкладати на омріяний автомобіль, хоча б по дві-три тисячі доларів.
-Можливо, дружиш з автоспортом? Чи віддаєш перевагу певній марці авто?
-Хотілося б, звісно, мати хорошу машину, наприклад, «Рейндж-Ровер». Та з огляду на теперішній момент, вона для мене стане дорогою в обслуговуванні. Якщо б я заробляв трішки більше грошей та міг її утримувати, тоді б, можливо, мрія збулася. Купити авто – це не проблема, треба враховувати її обслуговування: бензин, деталі… На даний момент у мене «Субару-Аутбек». Це сімейне авто, у мене є дружина та маленький синочок. Інколи ми всі разом їдемо до моїх батьків у карпати на Надвірнянщину, або ж у село під Києвом до родичів дружини. У цьому авто нам комфортно та зручно. Раніше, можливо, я й любив поїздити швидко, але тепер, коли є сім’я, розумію, що ти відповідаєш за тих людей, яких любиш і для яких живеш. До речі, з дружиною я познайомився у сфері дзюдо.