У нашій новій рубриці, приуроченій до 50-річного ювілею клубу, ми будемо спілкуватися з тими, хто творив історію «Карпат», але з різних причин не часто згадується нинішнім поколінням. Незважаючи на відстань і плин часу, кожен з наших героїв зануриться у свої спогади, і пригадає ті часи, коли він одягав футболку львівських «Карпат».
«ПІСЛЯ ДУБЛЮ У ВОРОТА «ДИНАМО» БУЛА НЕЙМОВІРНА ЕЙФОРІЯ»
У передостанній день зими Анатолій Рибак, автор неймовірного дублю у ворота київського «Динамо», відзначив 67-ий день народження. За спиною в Анатолія Яковича десятки голів, сотні зіграних матчів, тисячі виграних єдиноборств у суперників, про які він завжди розказує з усмішкою і молодецьким запалом. Нині він живе у столиці Молдови Кишиневі і працює у футбольному клубі «Зімбру». Герою одного з найвидатніших матчів в історії «Карпат» є що розказати. Анатолій Якович жартує: «Колись я був молодим і красивим, а зараз я просто красивий». Проте екс-захисник «зелено-білих», попри поважний вік, виглядає доволі енергійним і життєрадісним.
«ТИ Ж РИБАК. ТО ДЕ ТВОЯ РИБА?»
– Перш за все прийміть найщиріші вітання з минулим Днем народження від колективу ФК «Карпати» і всіх уболівальників львівської команди. Як відсвяткували уродини?
– Дякую за вітання. Відсвяткував звично. Це ж не ювілей, а рядовий день народження, який відзначив скромно. Святкував вдома, потім в клубі мене привітали.
– Яку посаду займаєте в ФК «Зімбру»?
– Працюю тренером-селекціонером у школі, яка називається Центром підготовки молодих футболістів футбольного клубу «Зімбру».
– Ви народилися в Криму, у Керчі. Пригадайте, будь ласка, з чого почалося ваше захоплення футболом.
– Я прийшов з вуличного футболу. Ніяких спецшкіл у моєму житті не було. Відповідно і футбольної освіти я не мав. У 15 років потрапив у команду «Авангард» (Керч), яка виступала у класі «Б». Там я числився у групі підготовки команди майстрів. Іншими словами, грав за юнаків. Але недовго я жив у рідному місті, бо мене призвали в армію. Так опинився в одеському СКА.
– Ви народилися у моряцькому краї, де майбутній вибір роботи дуже обмежений – кожен обирає шлях моряка або рибака. Вам, власнику такого прізвища, не хотілося пов’язати себе з морем?
– Найцікавішим є той факт, що мені дуже часто кажуть: «Ти ж Рибак. То де твоя риба?» (сміється). Я відповідаю, що від долі не втечеш. Це може здатися несподіваним, але до рибалки я абсолютно байдужий.
– Тим не менше, дитинство ви, очевидно, проводили в порту...
– Майже всі дитячі роки провів там. Ми з хлопцями бігали до моря і ловили бичків. Ця риба така безтолкова, що її можна спіймати, на недопалки цигарок (сміється).
– Спершу ви виступали за маловідомі команди, а потім перейшли до кишинівської «Молдови». Яким чином вдалося в «Карпати» потрапити?
– У 1970 році «Молдова» грала з «Карпатами», які виступали ще у Першій лізі. Матч завершився з рахунком 1:1, а гол за кишинівців забив саме я. Це стало визначальним моментом. Усе сталося банально. Щоправда, сприймати свої успіхи треба просто – забив гол, ідеш далі.
«КОЛИ ГЕРЕГ «ЗЛАМАВСЯ», ЮСТ ПРОСТО РОЗГУБИВСЯ»
– Ваше ім’я стало символом однієї з найвідоміших перемог «Карпат» у 50-річній історії клубу. Дебютант Вищої союзної ліги здолав найсильнішу команду СРСР. Давайте за порядком. Добре пам’ятаєте деталі легендарного матчу, що відбувся більш ніж 40 років тому?
– Безперечно. Взагалі цій грі передували декілька неодно-значних і особливих епізодів. На той момент мені було вже 25 років. Напевно, Боженька вирішив мене підтримати. Напередодні я граю два тайми за дубль проти київського «Динамо». Зрозуміло, що наступного дня в матчі основних команд опинився на лаві. У той час потрапити в основу «Карпат» було майже неможливо.
– Тим не менше, вам пощастило...
– Діло було так. На початку матчу зламався Іван Герег. Він займав позицію правого захисника. Зліва у захисті грав Петро Данильчук. Відповідно, Данильчука перевели на правий фланг, а я зайняв позицію лівого захисника.
– Чому Юст вирішив випустити на поле саме вас?
– Ернест Ервінович здійнявся на ноги, а потім повернувся до нас. Я подивився на нього і зрозумів, що він просто розгубився. Це ж Київ приїхав, повний стадіон. Юст просто не знав, що робити. Фактично, він навмання показав пальцем на мене: «Давай, Рибак, виходь на поле». Тільки-но я з’явився, йшла хвилина 10-а чи 12-а, не пригадую точно. Ми подаємо кутовий – і Габовда забиває гол. На той момент я ще толком до м’яча не торкнувся. До речі, проти мене грав Віталій Хмельницький.
ГОЛ 1-ий – «У ДЕВ’ЯТКУ НЕ ЦІЛИВСЯ»
– Через кілька миттєвостей уже ви опинилися в обіймах партнерів...
– Минає приблизно п’ять хвилин, ми знову подаємо кутовий. Гена Лихачов з лівого флангу відкотив мені м’яч на кут штрафного майданчика. Я дуже сильно вдарив у бік воріт. Вийшло так, що м’яч в дев’ятку залетів. Часто люди кажуть: «Я бив у дев’ятку, цілився туди». В мене було не так. Нікуди я не цілився. Це був просто сильний удар в бік воріт.
– Що відчули в той момент?
– Навіть не можу словами це описати. Таке не передається. Шалена ейфорія. Я себе навіть не відчував у той момент. Це ж повний стадіон. Він був забитий вщерть. Тоді «Динамо» було дуже популярним. Навіть у Львові. А «Карпати» ж тільки починали свій злет. Тому я не впевнений, що всі ті, хто прийшли на матч, вболівали за нас. За такої кількості глядачів я ще ніколи не грав.
– Чи можна сказати, що більшої кількості вболівальників ви не бачили до кінця своєї кар’єри?
– Я ще грав у Римі на «Стадіо Олімпіко». Але про це поговоримо трохи згодом.
ГОЛ 2-ий – «ШТАНГА, ВУХО РУДАКОВА, СІТКА»
– Проте на вас чекала ще одна приємна несподіванка – наприкінці тайму вам вдалося знову засмутити Рудакова.
– Суддя фіксує порушення з боку киян і призначає штрафний. Позиція була хороша – прямо перед воротами на відстані 20 метрів. Воротар вибудував стінку. До речі, в складі київської команди грав Віктор Матвієнко, з яким ми разом виступали у СКА «Одеса». Тут з вашого дозволу я трішки похвалю себе. Коли ми грали у Південній Пальмірі, то він постійно сидів на лаві запасних, а я стабільно грав у основі. Аж тут йому вдалося поїхати в Київ, де він став гравцем дуже сильної команди. Хлопці почали вирішувати, хто буде бити. Кажуть мені: «Іди, бий!». Відповідаю: «Чому це я повинен?». Словом, переконали вони мене. Я підійшов і пробив. Знаєте, як потім у львівському довіднику написали? Цитую: «Захисник Рибак гарматним(!) ударом забив гол». Саме так, «гарматним». Мені це слово сподобалося.
– Євген Рудаков був безсилим?
– М’яч спочатку вдарився в штангу, потім Рудакову влучив у вухо, а тоді воротар почав його ловити, але вийшло так, що сам собі заштовхав у ворота. А це ж Євген Рудаков – кращий воротар СРСР. Ми виграємо 3:0. Ще й у кого? В самого «Динамо»! Нам було нелегко. Наприклад, той же Хмельницький так мене повозив, що мене спина і зараз болить. Ми ще один гол забили, щоправда, у свої ворота. У другому таймі Борис Сорока забив автогол.
– Кажуть, після другого гола на трибунах розгорнули транспарант, на якому красувався напис: «Львів – столиця України», а слово «Київ» було перекресленим. Бачили його?
– Ні, не пригадую. Але воно й не дивно – я був весь у грі (сміється).
– До речі, а як минув цей ваш день? Зранку нічого не відчували особливого?
– Абсолютно. Простий, звичайнісінький день. Після матчу були кардинально протилежні емоції. Я не знав, де знаходжуся, що зі мною сталося. Купа людей, усі вітають. Після матчу вболівальники затягнули у ресторан. А мене нарешті почали ставити у стартовий склад. Готували зміну Данильчуку, якому вже було за 30.
«ДИКТОР ЗА ЗВИЧКОЮ НАЗВАВ АВТОРОМ ГОЛА ГАБОВДА»
– Які ще спогади про період в «Карпатах»? Ви зіграли 20 матчів, можливо, ще якась гра запам’яталася?
– Знову-таки особливою для мене є гра, в якій я забив гол. Це матч з московським «Спартаком». На воротах стояв Анзор Кавазашвілі. Лихачов подав з кутового, гарно закрутив лівою, а я на ближній штанзі виявися спритнішим за всіх і пробив головою. Диктор по стадіону оголошує, як звикло: «Гол забив Янош Габовда». Він же постійно головою забивав. Пізніше помилку виправили і гол таки записали на мій рахунок.
– До речі, у восьми матчах поспіль львів’яни відзначилися лише раз – саме ваш гол став тим єдиним.
– Нам було важко, ми були дебютантами. А моя позиція лівого захисника взагалі була фатальною – мені постійно діставалися кращі правофлангові форварди, проти яких грати було нелегко. Вони, як правило, було невисокими. А мені зі 183 см було не так легко їх опікати. Але тренери до мене претензій не мали і вважали, що я загалом справляюся зі своїми безпосередніми обов’язками.
– Розкажіть, будь ласка, про колектив «зелено-білих» зразка 1971 року.
– Я дружив з Романом Хижаком і Іваном Ковачем. Ми жили в одному будинку. Помешкання Романа було поверхом вище мого, а Ковача двома поверхами вище. В основному, я спілкувався з ними. Загалом усі хлопці були сімейними. Після гри відразу їхали додому. Тому холостякам було важко. Але зі всіма хлопцями підтримували нормальні рівні стосунки.
– З Ернестом Юстом вам було комфортно працювати?
– Це прекрасний спеціаліст. Результати команди були чудовим свідченням його майстерності як тренера. Щодо людських якостей, то він був хорошою людиною. Перш за все, відзначу його спокій. Він був такою спокійною людиною, що всі навколо відчували своєрідний вплив такого спокою. Юст таким чином просто заворожував. Я жодного разу не чув від нього зайвого галасу. Жодного разу він не перейшов на крик, а завжди спокійним тоном пояснював і доносив до нас свою думку. Пов’язую такий темперамент з його походженням – угорське коріння далося взнаки. Він був доброю людиною, скажу навіть, правильною. Найкращі спогади в мене про нього. Мені пощастило, що працював під його керівництвом.
– Побутові умови у Львові вас влаштовували?
– Львів – прекрасне місто для того, щоб тут жити. Мені подобалася архітектура. Не знаю, як його фахово називають архітектори, але мені він запам’ятався містом в готичному стилі. Я жив у районі аеропорту, на вулиці Любінській.
– Чому пішли з «Карпат»? Це була ваша ініціатива?
– Пішов я з «Карпат» не зі своєї волі. Все сталося через сімейні обставини. «Карпати» хотіли, щоб я залишився, я теж був двома руками «за», але в підсумку пішов на пониження. Життя примусило їхати в Молдову у першоліговий «Ністру». Мене не відпускали, тому я вирішив втікати. За мною була гонитва. Утікав автобусом, літаком. Змушений був так робити. Якщо дивитися на цю ситуацію з позиції особистого життя, то я зробив усе правильно, але в футбольному плані я пішов униз.
– Наскільки радикальними були спроби тодішнього керівництва «Карпат» втримати вас?
– Було декілька дзвінків від директора заводу «Електрон» Степана Петровського. Крім того, Валентин Бубукін телеграму надсилав. Вона у мене ще й зараз зберігається.
«КУРЙОЗ З ТРУСАМИ»
– Уже як гравець «Ністру» ви приїжджали до Львова. Для вас ця гра не була рядовою?
– Звичайно, хотілося добре зіграти. Щоправда, ми програли 3:0. Але цей матч мені запам’ятався не стільки футбольним епізодом, скільки курйозом, що стався зі мною. В мене порвалася резинка на трусах. Вибору я не мав – треба була змінити їх. Мені дали труси, а я прямо на полі, в процесі гри, змушений був зняти білизну (сміється). Стадіон зайшовся гучним реготом.
– У вашій кар’єрі вам довелося двічі виступати за одеські команди. Другий приїзд у Перлину Чорного моря ознаменувався виступами за «Чорноморець».
– Мені було вже 29 років. Відгукнувся я на запрошення Ахмеда Алескерова. «Ністру» грав на Кубок СРСР із «Паміром» з Душанбе. Алескеров побачив мене і тут же захотів, щоб я грав у його команді. Виходить так, що я знову себе хвалю, але так було насправді. В Таджикистан я не поїхав, а от у наступну його команду перебрався.
– В Одесі вам вдалося себе показати з кращого боку?
– Грав я там три роки. Виходив стабільно у стартовому складі. Теж кілька разів відзначився. Пригадую, забивав єреванському «Арарату», донецькому «Шахтарю» і московському «Торпедо». Загалом у Вищій лізі я зіграв приблизно 130 матчів і забив 6 голів.
«ВИ БИ БАЧИЛИ, ЩО ХИЖАК ВИТВОРЯВ ІЗ ДЗОДЗУАШВІЛІ»
– У складі «Чорноморця» ви також приїжджали у Львів. Матч завершився з рахунком 2:2, а все завдяки драматичному голу Ромна Хижака на 87 хвилині.
– Бачите, ми знову згадали про Хижака. Я вже казав, що близько з ним спілкувався. Він мав неймовірний талант. Ви би бачили, що він витворяв з гравцем збірної СРСР Ревазом Дзодзуашвілі. Він робив з нього, вибачте за слово, макаку. Хижак, не володіючи швидкістю, просто знущався із суперника. Грузин підходив до нас перед грою і запитував з акцентом: «А Хіжак іграїт?». Якщо Реваз чув у відповідь «так», то все, він вже був «готовий». Хижак знав, як обіграти суперника, як прокинути м’яч між ноги, як розхитати опонента на опорній нозі. Що він тільки не робив. Шкода, що після того, як я пішов зі Львова, я з ним не спілкувався. Так постійно до мене доходять сумні звістки зі Львова – той помер, того не стало.
– У 1975 році «Чорноморець» здобув право грати у Кубку УЄФА. Суперником одеситів був римський «Лаціо». Ви стали учасником ключового епізоду – привезли пенальті у свої ворота на 89 хвилині...
– Точно так було. Але я почну здалека. Перший матч в Одесі закінчився з рахунком 1:0 на нашу користь. Насправді ми могли забивати більше. Спочатку я влучив у штангу, потім Віталій Шевченко повинен був забивати. А от у другому матчі все склалося не так добре. Я грав проти Джорджо Кінальї. Якщо пам’ятаєте, то це людина, яка виступала в США разом із Пеле і Францом Бекенбауером в «Космосі» (а ще Кіналья – кращий бомбардир за всю історію Північноамериканської футбольної ліги і один з кращих футболістів за більш ніж столітню історію «Лаціо». – Авт.). Це типовий італієць – високий, міцний, футболіст таранного плану. В Одесі ми добре його прикрили.
– Що не склалося в Римі?
– Звучатиме дивно, але ми перегравали «Лаціо» і в Італії. Єдине, на нас тиснула підтримка їхня. Коли я вийшов на поле, то всі ці петарди, конфеті дуже мене вивели з рівноваги. Ми не чули один одного, навіть якщо перебували на відстані двох метрів. На 89-ій хвилині сталася ключова подія. Суддя цього матчу – угорець. Я вже політику сюди приписую, бо чистого порушення з мого боку не було. Іде подача з флангу на дальню штангу, я відступаю назад, підстрибую, хочу продовжити головою політ м’яча, але наступаю на суперника (Ренцо Гарласкеллі. – Авт.).
– Угорський суддя ставить пенальті...
– Саме так. Але і це ще не все. По телебаченню перед матчем часто транслювали ролики, в яких неодноразово показували, як Кіналья пробиває пенальті. Він завжди бив у один і той же кут. Підходжу я до нашого воротаря Олександра Дегтярьова і підказую йому, куди кидатися. Він зробив так, як я казав. Але от Кіналья пробив у протилежний кут. Бачите, «наварив» я пристойно. Гра перейшла в додатковий час, де «Лаціо» нас дотиснуло і забило ще двічі. Відтак всі три голи на рахунку Кінальї. До речі, у випадку виходу в наступний етап на нас чекала «Барселона»! Але в 1/16 фіналу римляни «Барселону» не пройшли – з політичних мотивів вони не вийшли на гру з каталонцями і їм зарахували технічну поразку. У матчі-відповіді іспанці розгромили італійців.
«АНАТОЛІЙ РИБАК – ГРАВЕЦЬ ФК «РИБАК»
– Анатоліє Яковичу, слідкуєте за українським футболом і «Карпатами» зокрема?
– Наскільки це можливо. Дивлюся деякі українські канали, які у нас є. Крім того, інформацію черпаю з газет. З комп’ютером я не знайомий. Мене дуже цікавить український футбол, тому газети зачитую буквально до дір. Цікаво слідкувати за новим поколінням українських тренерів. Пригадую, коли я виступав за «Карпати», в дублі був Мирон Маркевич. Такий собі скромненький хлопчина, а зараз виріс у серйозного тренера.
– До Львова хотіли б навідатися?
– Дуже хочеться приїхати. Можливість навіть була. Наші шкільні групи виїжджають на різні турніри. Не так давно наша команда брала участь у турнірі, який організовував футбольний клуб «Карпати». Можу сказати, що це серйозні змагання. Хотів би побачити хлопців. Того ж Лихачова, Тараса Шулятицького.
– Тарас Йосипович помер ще у 2000 році...
– Боже мій, я й не знав. Чув, що Броварський відійшов у вічність. Багатьох хлопців уже нема...
– Один російський журналіст писав мені, що ви працювали у порту Находка біля берегів Японії. Вас справді життя так далеко закинуло?
– Так, було таке. Йшов 1984 рік. Мені виповнилося 38 років, але кар’єру закінчувати не хотів. Планував пограти до 40 років. Тоді «Ністру» тренував Анатолій Борщ. А в Раді міністрів обговорювали мою персону і задавалися питанням: «Скільки вже Рибаку можна грати?». Попри десяток років, проведених у клубі, тодішнє керівництво вирішило, що я не заслуговую навіть на добре слово. До речі, в кінці кожного року команда їздила на відпочинок в Африку, як я називаю ці поїздки «для підтримання штанів». Цього разу нас відправляли на Мадагаскар. Мене вирішили не брати. На руках з поля не виносили, м’яко кажучи.
– Ви вирішили, що варто поїхати з Молдови?
– Так, а опинився я в селі Стародубське, що в Сахалінській області. Там я не відійшов від футболу. До речі, команда моя називалася ФК «Рибак». Так от вийшло – Анатолій Рибак став гравцем футбольного клубу «Рибак». А взагалі я працював у порту, тренував команду і грав за неї. Як кажуть, три в одному.
– Ваша команда може похвалитися певними здобутками?
– Ми виграли кубок області і стали третіми на першість. У мене збереглося чимало фотографій. Це ж Далекий Схід. Весь в грязюці, весело було. Після роботи тренування. Але пробув там рік і вирішив повернутися додому.
– Анатоліє Яковичу, дякую за приємну розмову. Прийміть найщиріші вітання від усіх вболівальників львівських «Карпат».
– Дякую, мені дуже приємно. В свою чергу хочу передати привіт усім тим, хто підтримує «Карпати», своїм колишнім партнерам, керівництву, всім вболівальникам і загалом Львову. Для мене карпатівський період є дуже пам’ятним і приємним.
ДОВІДКА РИБАК
Анатолій Якович
Народився 27-го лютого 1946 року в Керчі. Вихованець кримського футболу. Амплуа – захисник. Зріст – 183 см. Вага – 77 кг. Кар’єра в «Карпатах»: 1971 рік. Дебютував 16-го травня 1971 року в матчі проти московського «Динамо». Зіграв 20 матчів, забив 3 голи. В 1971 році увійшов до списку 33-ох кращих футболістів України. Майстер спорту СРСР. Крім «Карпат» грав за команди: «Авангард» Керч – 1965 р. (11 матчів / 1 гол); СКА Одеса – 1966/1968 рр. (55 / 1); «Ністру» Кишинів, Молдова – 1969/1970, 1972/1974, 1980/1983 рр. (319 / 17); «Чорноморець» (Одеса) – 1975/1977 рр. (71 / 3); «Кубань» Краснодар, Росія – 1978/1979 рр. (65 / 0). Триразовий срібний призер Першої ліги чемпіонату СРСР (вихід у Вищу лігу) – 1973, 1979, 1982 рр. Нині мешкає в Кишиневі (Молдова), працює дитячим тренером у ФК «Зімбру» (Кишинів).