Цього гравця в українському міні-футболі не сплутаєш ні з ким. На майданчику Сергій вирізняється філігранною технікою та працелюбністю, а поза ним — гарними людськими якостями. Про стару-нову команду, про шлях у міні-футбол, про медальні шанси “Енергії” та й загалом про життя — у нашому інтерв’ю з вихованцем рівненського футболу, а нині гравцем “Енергії” Сергієм Тригубцем.
— Сергію, цей сезон ти розпочинав, як гравець “Тайму”, тепер ти — гравець „Енергії”. Чи не шкодуєш, що втратив шанс вибороти золоті медалі у складі команди Станіслава Гончаренка?
— Ні, я за цим не шкодую, бо в “Таймі” майже не грав, а в “Енергії” маю ігрову практику, граючи майже весь матч. По-перше, отримую задоволення від футболу. А по-друге, вболівальники, можливо, отримують задоволення від гри “Енергії” та від моєї гри. Тому не жалкую, що так сталося. Навпаки, радий, що так сталося, як є. З “Таймом” ми розійшлися в дружніх стосунках. Ніхто ні на кого не ображається, всі все розуміють і роблять свою роботу.
— Як вважаєш, “Енергії” реально наздогнати “Шахтар” у боротьбі за срібло?
— На мій погляд, зараз наздогнати “Шахтар” практично неможливо. Хіба що “Шахтар” буде всі матчі програвати, але це не така команда. Нині перед нами стоїть завдання зайняти третє місце.
— Упродовж кар’єри ти виступав за різні команди. А як почуваєшся в теперішній “Енергії”?
— Я завжди почував себе комфортно в львівській “Енергії”. І в теперішній, і в тій, за яку грав рік тому, і в тій, за яку виступав чотири роки тому. Я в усіх командах почуваюся нормально. Із „Таймом” у мене не склалося через те, що я отримав серйозну травму. Довелося перенести чотири операції та пропустити багато ігрового часу. Тому вирішив піти з цієї команди.
— Про твого колишнього тренера Станіслава Гончаренка кажуть, що він жорсткий у роботі. А що скажеш про методи роботи свого теперішнього наставника Миколи Сича?
— Теперішній наш тренер Микола Сич, як і Станіслав Гончаренко, дуже багато уваги приділяє дисципліні. У нас немає такого, щоб хтось на когось зверхньо дивився. Всі в однакових умовах. Тобто, хто кращий на даний момент — той і грає. Тому і Гончаренко, і Сич — тренери, які на перший план ставлять командну дисципліну, аби ми всі один одного розуміли, підтримували та добивалися результату, який потрібен не окремим гравцям, а загалом цілій команді.
— Окрім міні-футболу, які види спорту ще захоплюють?
— Цікавлюся всіма видами спорту, окрім таких зимових, як лижні гонки чи біатлон. Граю в баскетбол та футбол, узимку іноді граю в хокей. Хоча на загал, не лише спортом цікавлюся. Намагаюся всесторонньо розвиватися, не замикаючись лише на спорті. Передусім тому, що спорт тільки на цьому етапі мого життя, але рано чи пізно він закінчиться і треба, мабуть, ще чимось займатися після завершення спортивної кар’єри.
— Чи маєш хобі?
— На разі люблю читати книги, а раніше любив випилювати різноманітні фігурки для дітей та й взагалі для людей із дерева та фанери, які частенько дарував. Ще раніше збирав значки.
— Відомо, що багато футболістів потрапляють у міні-футбол із великого футболу. А як ти прийшов у міні-футбол?
— Ще в 1995 році я закінчив рівненський СДЮШОР. Склалося так, що коли рівненський “Верес” вилетів із вищої футбольної ліги до першої, запрошував мене у свій склад, але паралельно із цим мені на дійшла пропозиція від команди з вищої ліги по міні-футболу... Я вирішив спробувати себе у міні-футболі. Спочатку грав за “Случ”, потім ця команда розлетілася, і я почав грати в першій лізі за МФК “Рівне”. А потім надійшла пропозиція від львівської “Енергії”, яку я прийняв. Переїхав до Львова і разом з тодішньою “Енергією” вийшов у вищу лігу. Потім у моїй кар’єрі був київ ський “Інтеркас”, львівський “Тайм” і знову повернення в “Енергію”.
— Сергію, можна зробити висновок, що львівська “Енергія” для тебе є, так би мовити, рідною командою?
— За весь період виступів у міні-футболі я найбільше часу віддав “Енергії”, тобто найбільше за неї виступав. Щодо київського “Інтеркасу”, то перші свої медалі чемпіонату України бронзові та срібні я здобув із киянами. Був там найкращим бомбардиром команди. Тобто там теж себе комфортно почував. В “Таймі” в мене теж нормально все складалося, якби не травма, яка не дозволила мені певною мірою розкритися та заграти. “Енергію”, як команду я люблю та поважаю, бо вона дала мені шлях у міні-футбол, дала мені футбольне ім’я. Тому, за рахунок “Енергії” я й зміг грати в таких класних командах, як “Інтеркас” і “Тайм”.
— Порівняно з минулорічною “Енергією”, теперішній склад гравців кардинально змінився. З ким товаришуєш у команді?
— Моє життя так складається, що я товаришую зі всіма гравцями, де б не був і за які команди б не виступав. У мене немає такого, щоб я із кимось не розмовляв, або на когось ображався. На майданчику у мене є мої друзі, які в грі — мої суперники. Але це тільки під час гри. Розумієте, це футбол, кожен хоче перемагати, здобувати славу, грамоти, медалі... А в повсякденному житті нормально спілкуюся з усіма.
— Розкажи про свою сім’ю?
— Я одружений, дружину звати Юлія. З нею я знайомий уже п’ять років, але одружилися два роки тому. Живемо разом. Вона займається танцями, але не професійно, а для себе. Це її хобі. Юля всіляко мене підтримує не лише тоді, коли ми перемагаємо, а й коли програємо. Вона — чудова дружина, яку я дуже кохаю та поважаю.
— Якби була можливість щось змінити у житті, щоб ти змінив?
— Попри те, що у моєму житті були і світлі, і темні смуги, я нічого не хотів би змінювати. Нині я вдячний Богові за те, що все так сталося.
— Сергію, завершивши кар’єру гравців, багато футболістів стають на тренерську стежину. Твоє ставлення щодо цього?
— Наразі я над цим не задумувався. Однак упродовж своєї кар’єри намагався запам’ятати підхід до справи різних тренерів, які мене тренували. Я завжди це аналізую для себе. Тому якщо складеться, що колись, можливо, стану тренером, то вже буду готовим до цієї роботи, аби щось підказати та показати гравцям.
Мстислав КОЦЬКИЙ-БОБ’ЯК, https://ratusha.lviv.ua