Сьогодні опівночі в одній із телепрограм присвяченій футболу Олександр Севідов, на мою думку, глибоко і болісно поранив словом усіх нас львів’ян прихильників шкіряного м’яча. Під час теледебатів він назвав нас радикальними. На його думку, ми - дикуни. Мовляв, коли б трапився такий інцидент, як в Луцьку під час гри з «Металістом», то за його словами, невідомо чого можна було сподіватися від нас, колеги і панове львів’яни.
Невже гість з ласкавого Донецька на власному досвіді переконався у нашому місті неповаги щодо власної персони, а не дай Боже грубому нападу з боку мешканців Львова? Ні! І ще раз – НІ!
Виявляється товаришу Севідову уже недостатньо смороду навколо своєї персони, яку він розкручує на телеканалах і в пресі, пов’язаної «любовними вузами» з Шуфричами, щодо заборгованостей.
Тепер колишній працівник ФК «Карпати» (Львів), якого керівництво львівського клубу правдами і не правдами перехопив з потопаючого у боргах ужгородського клубу призначив Севідова тренером «зелено-білих» пішов далі. Хоча новоприбулий коуч з перших днів свого панування на своїх донецьких понтах почав диктувати нам умови. Мовляв, я вас навчу любити і грати у футбол. Хоча, за великим рахунком, цю команду не треба було вчити грати футбол. По-перше гравці за старі до науки. По-друге, аби когось вчити самому треба щось знати з азів футбольного букваря, а не кічитись своїми утками-прібауткамі. Говорунів у Львові не бракувало ніколи. Однак фахівців на пальцях одної руки можна перерахувати…
І на завершення. Ваша прихильність до історії львівського футболу, Олександре Володимировичу, яскраво проявилась, коли, ви проходячи повз групу ветеранів карпатського клубу, що брали участь у вшануванні пам’ятної дошки Володимиру Булгакову, ви, так званий, фахівець уже не працювали в команді, але ви навіть не зупинились і не поцікавились подією, аби своєю присутністю вшанувати майстра спорту СРСР, Заслуженого тренера УРСР і людини, яка у фіналі кубка СРСР забила переможний гол для «Карпат» і зробила багато всього доброго для футболу Львова.
Вам такої почесті, швидше за все, не дочекатися ні у Львові, ні в Ужгороді, ні в рідному Донецьку… На жаль!
Тому не забувайте, що слово іноді радить, а іншим разом – ранить…