Голосували ногами
Футбол схожий на море, відпливи змінюють припливи. Так само відбувалося і в найлегендарнішому клубі світу, яким без сумніву є київське «Динамо». На зміну одним зіркам приходили інші. Талановита плеяда Турянчика, Біби, Сабо та Медведя змушена була поступитися новим зірочкам, які загорялися на біло-синьому «динамівському» небосхилі. Цим ще зовсім юним і по дитячому наївним світилам керованим твердою рукою залізного полковника Валерія Лобановського з плином часу судилося стати справжніми зірками. Упродовж 70-80-их років минулого століття омолоджена команда Лобановського наводила жах на суперників не лише у чемпіонаті Радянського Союзу, а й у Європі. Серед майбутніх ковалів успіху «динамівської» машини згодом викристалізувалися такі діаманти, як володар «Золотого м’яча» Бєланов, а також Заваров, Чанов, Євтушенко, Кузнєцов, Рац, Баль і, безумовно, Блохін.
Народжений у родині, для якої спорт не був чужим, Олег з юних років не вирізнявся чимось особливим. Не мав атлетичної статури. Щоправда, швидкість у «Блохи», як згодом вдячні вболівальники охрестили білявого хлопчину, була ого-го. Стометрівку у зірковій команді-зірці Лобановського він пробігав найшвидше. Блискавична швидкість, чудовий дриблінг, а найголовніше наполегливість та впертість зробили з Блохіна того, ким він є тепер.
Мабуть, такій зірковій кар’єрі Блохіна-гравця допоміг і його знак зодіаку. Адже Олег Володимирович народжений 5 листопада 1952 року у рік Дракона зі своїм непростим характером зумів ужитися з іншим легендарним футболістом та тренером – Валерієм Лобановським. Ба більше, у зірковій «динамівській» компанії не менш талановитих гравців, Блохін знайшов своє місце під помаранчевим сонцем «Соняшника», як ще називали Лобановського. Гравець, у якого було усе: і чудовий дриблінг, і неперевершена техніка, і хороше бачення поля та відчуття партнерів, зумів вписатися у командні дії Лобановського. Такий собі теперішній Месі того часу.
На Блохіна ходили. Його любили. Навіть обожнювали. Він збирав стадіони. Народ голосував ногами, заповнюючи стотисячники «Республіканського» та «Лужніків»… І Олег віддячував їм сповна чудовими голами на будь-який смак. «Футбол – моя радість і горе. Футбол – моє життя, в якому я залишаю собі право на гол. І кожного разу втікаю від думки, що з цим рано, або пізно мені треба розлучитися», -- сказав якось ювіляр. Ці слова могли би здатися занадто пафосними і красивими, якщо би їх виголосив не сам Олег Блохін.
Олег, як і його «Динамо» у ті часи бив усі мислимі та немислимі рекорди. Команда здобували титули, немов вправний швець раз за разом набивав набійки на каблуки. Вірним «динамівцем» Олег залишався майже 20 років ( 1969-1988 рр). Хоча заманливих пропозицій від куди багатших на той час московських клубів – «Спартака», «Дінамо», «Торпєдо» не бракувало. Та куди його відпустить Лобановський? Як же без нього київське «Динамо»! За проведені роки у цій київській команді Блохін встиг полюбитися мільйонам українців.
Йому належить чимало рекордних досягнень. Наприклад, в майці гравця збірної СРСР він провів 113 матчів і відзначився 47 м’ячами. А в п’яти сезонах Олег очолював список бомбардирів союзної першості. 15 разів його називали у трійках кращих гравців сезону. Двічі він входив у команду найкращих гравців ФІФА. А «Золотий м’яч» найкращого гравця Європи лише підсумував усі ці досягнення.
Не футболом єдиним…
Та йшли нові часи, нова ера. На дворі стояв 1988-й. Романтичний футбол Союзу, епоха Лобановського, Симоняна, Бєскова відходила у минуле, як і уся імперія. У ній не знайшлося місця Олегу Блохіну. І він, змушений був податися шукати нелегкого заробітчанського хліба спочатку як гравець в «Форветс» (Австрія), а згодом, як гравець («Аріс») та тренер у далеку Грецію. Там упродовж дев’яти років із чотирма різними клубами («Олімпіакос», «ПАОК», «Іонікос», «АЕК») загартовував гордовитих еллінів до свого бачення футболу.
Спробував свого хліба легендарний 11-ий номер київського «Динамо» і в політиці. У Радянському Союзі він був членом КПРС, а в Незалежній Україні Олегу Володимировичу довелося приміряти «футболки» відразу декількох партій. Спочатку лазаренківської «Громади», згодом симоненківської КПУ та медведчуцько-сурківсько-кравчуцької СДПУ (о). Щоправда, у політиці легендарний форвард киян не знайшов себе. Ну, не його це справа «вєщати» з парламентських трибун…
А молода «синьо-жовта» дружина все борсалася і борсалася за право пробитися на футбольний Мундіаль. Хто тільки не очолював національну збірну України. І легендарний Лобановський і не менш амбітний Сабо та все ж чогось не вистачало в останній момент, аби Гімн України всіма своїми мелодійними нотками рознісся над найбільшими світовими стадіонами. Для цього був потрібен Блохін. Потрібна була його фартовість, харизма, емоційність, холеричність та запальний і заповзятливий дух. Блохін не звик програвати. Він звик бути лідером у будь-якій справі, за яку б не брався. Звик усе доводити до кінця. І таки довів, коли 2006 року збірна України під його орудою нарешті прорвала блокаду пробившись на чемпіонат світу в Німеччину.
Після стартового холодного душу з іспанцями – 0:4, багато заздрісників та недоброзичливців, а траплялися й такі, спішили поховати «синьо-жовту» збірну та Блохіна. Та на зло їм Володимирович довів, що здаватися – не у його стилі. Дві наступні перемоги у групі над Саудівською Аравією (4:0) та Тунісом (1:0) відкрили перед Україною дорогу в 1/8. На шляху до заповітного чвертьфіналу стояли непоступливі швейцарці. Цей рубіж було подолано, і лише Італія зуміла зупинити ходу Блохіна-тренера на Мундіалі.
Усе, або нічого!
А далі настала невеличка пауза у роботі з національною збірною. Пауза, яку легендарний тепер вже тренер не надто вдало заповнював роботою у ФК «Москва». А потім друге пришестя Блохіна за декілька місяців до домашнього чемпіонату Європи 2012, на якому вперше у своїй історії виступала збірна України і вперше поступальні кроки з нею на такому поважному форумі знову довелося здійснювати Блохіну.
Спочатку ці кроки були радісними, коли Блохін зумів так налаштувати своїх хлопців на стартовий матч групи зі шведами, що не перемогти скандинавів було не можливо. Згодом болісними – поразка від Франції. Ще згодом –трагічними, коли угорський рефері Кашаї вкрав мрію багатьох українців своїм недолугим суддівським рішенням. А, можливо, угорець вкрав мрію не лише усіх «синьо-жовтих» фанів, можливо, він вкрав найголовнішу мрію Олега Блохіна?! Мрію підкорити ще одну вершину, цього разу зі збірною.
Та вендета відбулася опісля Євро. На заповненому «Вемблі» легендарний Блохін змусив принишкнути трибуни славетного стадіону. Причина тому – чудова гра його команди з тими ж таки англійцями. Проте тренерська стезя не буває всипана одними трояндами. На горизонті Блохіна-тренера замайоріла нова, ще невходжена ріка. «Блоха» вирішив на запрошення Суркіса-молодшого повернутися у рідну його серцю команду, з якою він розпочав блискуче сходження на Олімп. Однак цього разу він повернувся в якості тренера, аби відновити колишню славу «Динамо».
На жаль, у футболі, як і у житті чорна смуга змінює білу. Саме на такий період припало повернення Олега Блохіна. Постійні хвилювання, балансування на межі стресу призвели до того, що емоційний та відповідальний тренер втрапив на лікарняне ліжко з діагнозом гіпертонічний криз! А як інакше може бути у такій ситуації?! Він же Блохін! Він не може жити і любити на половину, він повністю віддається життю і спорту. Він з тієї когорти, яка живе за золотим правилом: «Усе, або нічого!»
Здавен в українців був такий звичай: людину з видатним здібностями називали щирим золотом. Бо золото, як відомо, метал довговічний і з рокам він не тьмяніє, а, навпаки, набирає ваги. Таким щирим золотом у футболі, без сумнівів, став нинішній ювіляр. Роки минають, а слава про нього тільки збільшується, обростаючи все новими і новими легендами…
Мстислав КОЦЬКИЙ-БОБ’ЯК (Всеукраїнська газета «Спортивка»)