Чотири авта вже на старті, лунає команда, і машинки просто “полетіли” по трасі. Одна така моделька розвиває швидкість від 60 до 100 кілометрів за годину. На трасі завширшки в 27 метрів машинки проїжджають десятки кіл. Машинка кріпиться до спеціальної траси і рухається завдяки струму. Насправді керувати такою моделькою не так уже й просто, хоча пульт керування складається лише з газу та гальма. На швидкості під 100 кілометрів дуже важко вчасно загальмувати, і моделька вилітає з траси.
На змагання до львівського обласного дитячого еколого-натуралістичного центру завітали команди з шести міст області. “В нас відбувається командно-особиста першість, — розповідає тренер львівської команди Андрій Скальський. — Визначаємо найкращу команду та найкращого спортсмена. Кожен спортсмен має «в арсеналі» по кілька модельок. Є чотири класи таких автівок — ретро, вантажівка, ЕS 24 стандарт, G 33 стандарт. І наші учасники, переважно, змагаються в кількох класах одразу. Сорок учасників і 120 моделей. Вік спортсменів також різний — від шести з половиною і до 18-ти років”.
“Для початку визначаємо групи, в яких змагатимуться учасники, — продовжує Андрій Миколайович. — Пробний заїзд визначає сильніших і слабших. Далі вони вже змагаються у своїх категоріях. Кожна автівка — справжній витвір, і діти з захопленням їх майструють. Наймолодшим, Роману і Богдану, хлопцям і семи років немає, виготовляти модельки допомагають батьки. І, до речі, хлопці досягають непоганих результатів!”
Кожну модельку спортсмен виготовляє своїми руками. В такій машинці є близько двадцяти деталей. Якісь із них виготовляють вручну, інші — купують. До прикладу, двигунці — виробництва відомої марки зі Сполучених Штатів. Їхня ціна буває різна, але для таких модельок — у межах 120 гривень.
“Хто поклав модель колесами на поверхню? — з докором запитує Андрій Миколайович. — Коліщата покриті спеціальною речовиною, щоб краще трималися на трасі. Саме тому моделі слід ставити на підставки”. Діти з галасом розташовують моделі на трасі й з азартом в очах продовжують змагання.
Аби змайструвати модель, спочатку треба зробити її креслення, потім вирізати всі потрібні деталі, з’єднати їх разом та прикріпити пластмасовий корпус. Його також треба зробити самому. “Як і в кожному спорті, в нас є свої правила. Міжнародні стандарти визначають усі параметри моделі: висоту, довжину, ширину... В нас є токарський та фрезерний верстати, спеціальна піч, де діти запікають готовий корпус, — демонструє робочий кабінет пан Андрій. — А ось тут наші кубки і нагороди”. Уся стіна відведена для грамот і дипломів про перемогу. За столами сидять спортсмени, які нетерпляче чекають продовження змагань. На цей гурток учні ходять охоче і наввипередки розповідають про свої здобутки на тій ниві.
“Я свою першу модельку збирав два місяці, — розповідає одинадцятирічний Устим Щербина, — Я в гуртку вже три роки і маю чотири моделі. Зараз завершую п’яту”.
Своїм хобі Устим планує займатися і надалі. Його починання підтримують батьки і друзі. І недарма, адже здібності до механіки в хлопця просто в очах можна прочитати. “Я й навушники ремонтував, — продовжує спортсмен. — Та й з усіма тутешніми приладами вмію поводитись”.
“Щоправда не всіма приладами діти можуть користуватися, — розповідає Любомир Гаврилюк, тренер команди з Дрогобича. — Є верстати, до яких ми їх не підпускаємо, а деталі робимо самі. Решта ж — тільки під пильним наглядом дорослих. Але головне, що таке захоплення — розвиває. Хоча б тому, що на своїх заняттях я для початку вчу правильно накреслити модель. Зараз у школах креслення не викладають, а в технічних ВНЗ воно є. Тож мої колишні гуртківці дуже вдячні за отриманий досвід”.