Цього року минає 75 років з дня спортивного дебюту одного з кращих львівських футболістів і нападника СТ «Україна» Юрія Зубача. А також – третя річниця відколи Юрій Антонович відійшов у вічність. До свого 90 річного ювілею не дожив кільканадцять днів. (Народився 03.05.1921 року).
На спортивну арену 17-й річний жовторотик пробився 1938 р. і встиг зіграти одразу за усі чотири вікові команди (основну, другу, третю і юніорів) «червоно-чорних» і настріляв аж 43 м’ячі. Заповідався нападник екстра-кляси.
Юрій Антонович був наділений багатьма футбольними навиками і чудовими людськими якостями. З його слів сміливо можна було б писати історію галицького футболу, який він мав у малому пальці.
Без перебільшення, хоча й з погляду на вік, не довелось особисто бачити його віртуозної, більше цього, у періодичних виданнях того періоду знаходились більш важливі інформації, аніж про гру молодого футболіста. Проте у розмовах з людьми епохи Зубача я зрозумів, що це був талант понад таланти, при цьому він не закінчував для українців престижної Академічної гімназії, ані інших вишів. У початковій загальноосвітній школі Юрко не належав до відмінників. Бувало, що волів проміняти шкільні уроки на якісь необдумані дитячі втіхи. Зокрема, одного разу, коли тато дав сину гроші на оплату за науку, малий батяр зметикувавши, що до чого, видав гроші на ковзани, ключку, шайбу і ще залишилось на кіно й морозиво. Бо дуже хотів грати у хокей. А іншим разом цей макабунда (так називали у Львові розбишак), підбив свого друга на подорож до Америки. На щастя, батько-фронтовик з Першої світової війни вчасно «прочитав» наміри сина і дав йому зрозуміти, що він потрібний тут на місці більше, аніж за океаном.
Ази та історію гри мільйонів Зубач знав як свої п’ять пальців. Його пам’ять часто ставала помічною у моментах ідентифікувати людей на фото чи пригадати якісь футбольні події. У ерудованості Юрія Зубача хтось міг засумніватися. Однак при ближчому знайомстві признавав рацію і з захоплення очікував нових спогадів легендарного майстра шкіряного м’яча. На жаль, енциклопедія пана Зубача уже закрилася на завжди. 20 квітня о 10:20 2010 року після тривалої і важкої хвороби перегорнув свою останню життєву сторінку.
Зубач малюком увірвався у великий футбол. Його найвірнішим товаришем став простий тенісний м’ячик для гри в теніс. Годинами, аби тільки батько не бачив, копав ним об стіну і за кожним разом намагався якнайскоріше приборкати ногами. Таким чином виробляв спритність і відточував технічні прийоми.
За першої кращої нагоди старався потрапити на футбол. Іноді з татом, але частіше сам ходив і милувався грою майстрів шкіряного м’яча. А тоді до Львова їздили світові зірки не тільки на матчі польської ліги за пункти, але на показові товариські поєдинки з Австрії, Чехії, Угорщини, Румунії, Італії…
Побувати на великому мечі, - говорив пан Зубач, - не те що тепер. Тоді ти мусів знати усіх футболістів, а ще краще, щоб вони тебе розпізнавали. За такого знайомства кумир дозволяв пронести на стадіон валізку з формою перед носом найстрогіших контролерів. Щасливчик потрапляв на трибуни …безкоштовно. Я носив валізи Албанському і Ціммеру з «Погоні» та своєму хресному футбольному батькові Володимиру Лисику з «України».
Не зважаючи на багатонаціональність тодішнього Львова і бездоганне володіння польською мовою, Юрій не приховував свого наміру виступати в українському клюбі. Бо вважав це за честь. Усі його спортивні думки точились навколо СТ «Україна». І добре сталося, що Лисик порекомендував свого сусіда керівництву команди.
В травні 1938 р. Зубач зіграв свій перший матч за основу «червоно-чорних» проти ярославського ВКС, а його прізвище почало з’являтись на сторінках найпопулярнішої української спортової газети «Змаг». Кар’єра складалася якнайкраще. Все було чудово!
Однак 27 серпня 1939 р., не відаючи цього, Зубач провів на стадіоні польської «Поґоні» останній довоєнний матч за «Україну» (тимчасово). Початок Другої світової війни поклав край сподіванням про успішну спортивну кар’єру. Хоча за кожної влади змагун залишався при футболі. Комуністичні спорткерівники запросили в «Спартак», а за фашистського господарювання виступав у відродженій «Україні» і навіть з цією командою здобув звання чемпіона так званого, галицького Генерал-губернаторства. У липні 1944 було остаточне прощання з червоно-чорною майкою СТ «України».
Війна закінчилась і Зубач отримав запрошення від львівського «Динамо», а згодом до 1949 року виступав за «Спартак», з яким виборював право на виступи у класі «А». Додатково оволодів фахом майстра з ремонту друкарських машин, завдяки чому був усюди потрібний і шанований.
Зубач знав про свою популярність, але був далекий від пихатості. Однак несподівано потрапив у поле зору примхливого керівника ДСТ «Спартак» ненажерної В.Тартаковської, яка не зводила очей з красеня-футболіста. Романс не розвивався і «товаришка» винесла на світ Божий звістку про «Процес 59-ти», який відбувся у Львові 15-18 січня 1941 р. у приміщенні обласного управління НКВС. Тоді засудили 59 молодих українців, в тому числі сестру Юрія – Ірину за приналежність до Організації українських націоналістів та до антирадянської діяльності. Тож Зубача разом з матір’ю вивезли у Томську обл. на заслання. Отак за свою громадянську і патріотичну вірність неньці України Юрій заплатив дорогою ціною у десять років «курортом» у радянський таборах.
Лісоповал нікуди не дівався, а про нового футболіста довідався колишній партнер-спартаківець Володимир Онищенко і Зубач проміняв пилу з сокирою на футбольний м’яч в томському «Динамо».
Повернувшись до Львова після восьми літ еміграції, Юрій Антонович не забув про футбол. Не забули й товариші про свого колегу. 1958 року запросили на святкування річниці …радянського футболу. А через 4 роки очолювана ним заводська команда «Львівсільмаш» виборола право для Львова бути представленою у союзній першості. І «зелено-білі» «Карпати» увійшли в історію радянського футболу, здобули кубок СРСР.
Патріарх львівського футболу Юрій Зубач, людина старої закваски, у молодості був міцний як тур і надійний як «Штудебеккер», не здавався він і на старості літ. Додатково у всі роки залишався улюбленцем львівських вболівальників і до безтями був закоханий у гру мільйонів, яку не ділив на національні чи клубні інтереси. Так, він віддавав перевагу українській національній команді та львівським «Карпатам». Однак для нього у футболі важливою були красота майстра і якість гри команди.
- Ой і наробила Друга світова війна шкоди моєму поколінню … - скаржився Юрій Антонович.