Роман Дмитрович Карбівник, який нині очолює Пустомитівську районну організацію ФСТ «Колос», є доволі помітною особою, бодай, у спортивному середовищі Львівщини. Тож його 70-річний ювілей не мав би пройти непомітним й у його рідній Пустомитівщині. Варто, як це прийнято, перелічити його заслуги на різних посадах. Тим паче, що їх було чимало.
Та в процесі ознайомлення з життєвим шляхом п.Карбівника, одразу зауважилася спортивна складова його долі.
Отож, виникла думка оглянути життєвий шлях Романа Дмитровича очима його колишнього тренера, а нині колеги-друга, Мирослава Герцика. Мирослав Степанович, нині Почесний ректор Львівського державного університету фізичної культури, охоче погодився на зустріч. Отож, ознайомтеся з фрагментами бесіди, яку провадить заступник головного редактора Пустомитівської районної газети «Голос народу» Ігор Михайлович Салабай.
- Мирославе Степановичу, Ви віддавна знаєте сьогоднішнього ювіляра. Розкажіть про деякі яскраві штрихи життя і праці свого учня. З чого почались Ваші з ним стосунки.
- Наше знайомство і співпраця пов’язані з Пустомитівщиною. В 50-х роках у с. Наварія було створене штучне водоймище. У 1956 році на озері з’явилися перші спортивні човни - байдарки та каное.
- Кому першому спало на думку розпочати спортивну підготовку веслярів у Наварії?
- Тодішньому голові Львівського обласного спорткомітету Георгію Рогочому. Треба було представляти Львівщину на Спартакіаді УРСР.
- А Ви яке відношення до цього мали?
- Як студент інституту фізкультури, я став першим веслярем, а згодом і тренером. Одним із першим моїм вихованцем високого рівня був якраз нинішній іменинник.
- От Ви і розкажіть хоч би про деякі виразні штрихи життя і праці свого колишнього учня.
- Визначити найяскравіші непросто. Адже в молодості ми дуже тягнемося в майбутнє, а у поважному віці як у лупу розглядаємо епізоди минулого. Між цими двома віхами і проходить наше життя - щасливе, або не дуже.
- І що ж , на Вашу думку, є головним?
- Складне запитання . Звичайно певні звершення і досягнення в роботі, у суспільному і особистому житті є підставою для відчуття задоволення. Проте, на моє переконання, найважливішим є відсутність у минулому вчинків чи дій, яких соромишся.
- Чи були подібні прикрі поступки у житті Романа Дмитровича ?
- Були невдачі, були життєві прикрощі і навіть нещастя (скажімо втрата рідних людей) Але не було нещирості, чи підлості.
- Отже, на Вашу думку, він почуває себе щасливою людиною?
- Я з ним на цю тему не говорив. Проте думаю що так.
- Ми з Вами почали розмову з підсумкової частини. Давайте повернемося назад. У період коли особа Романа Карбівника ще не була сформована і він був не Романом Дмитровичем , а лише Романом…
- Ромком. Саме так ми його тоді звали. 16-літній хлопчина з села Годовиця. Скромний, слухняний, та й тільки… Таких багато проходять через руки тренера. Щоб вийти за рамки звичного, стати успішним і відомим має бути щось більше.
- У чому проявляється те “щось більше”?
- У наполегливості, вольових і, я би навіть сказав, у організаційних якостях. Адже тодішньому хлопчикові довелось самостійно організовувати свій побут так, щоб вистачило часу і сил на пов’язане з переїздами навчання, на господарські роботи і на систематичні щоденні виснажливі тренування.
- Ви сказали, що вирішувати йому доводилось усе самостійно?
- Так. На початковому етапі тренувань ні батьки, ні вчителі, ні навіть друзі не сприймають заняття спортом як щось серйозне, таке, що може визначити долю людини.
- Очевидно, що спортивний успіх змінює ставлення оточуючих до спортсмена. Тож коли і як проявив себе Ромко як серйозний весляр?
- Тут пам’ятним є 1960 рік. Тоді невідома нікому львівська каное-двійка несподівано перемогла всіх “відомих” в Києві. Несподіванка повторилася й на всесоюзних змаганнях на річці Волзі у місті Калінін. А далі, уже виступаючи за збірну команду СРСР, львівські хлопці здобули медалі. Це був перший прорив «безводного» Львова на міжнародній арені. Це змінило на краще ставлення до веслування з боку спортивного керівництва Львівщини, яке не вірило у спортивні перспективи львівського веслування.
- Перемогу збірна команда СРСР здобула у каное-двійці. Це означає що у Романа був напарник…
- Очевидно. Другим був також наш земляк, нікому до цього невідомий парубок із с.Наварія Павло Редько. Сьогодні він є Заслуженим працівником фізичної культури, багаторічним директором Львівської школи вищої спортивної майстерності.
- А чому саме з цих двох каноїстів Ви сформували таку успішну команду?
- О, це складна технологія. Тут треба двох сильних, але по різному сильних, спортсменів, таких що взаємно доповнюють один технічно, тактично і морально. Очевидно , що вони, як правило, стають друзями назавжди.
- Ви цікаво розказали про спортивний епізод в житті Ромка. А що Ви хотіли б виділити в професійній діяльності Романа Дмитровича?
- Далеко не кожний відомий спортсмен після завершення спортивної кар'єри, здатний знайти своє місце в буденному житті А нинішній ювіляр зумів реалізувати нагромаджені знання і професійний досвід. Зокрема, працюючи 9 років на посаді заступника голови Львівського обласного спорткомітету. А ще 10 років головою спорткомітету міста Львова.
- А яка його громадянська позиція? У чому вона проявлялась?
- Ну, скажімо, в молодому ще віці, у старі “добрі” часи СРСР, їздячи по Союзу інколи перевозив цікаві книжки чи інші матеріали. Достойно представляв українців в інших державах і республіках Союзу. А також гідно і принципово проявляв себе на посадах, які посідав у пізніший час.
- Які у вас з ним стосунки, чи він донині залишається Вашим учнем?
- Я сприймаю його радше як друга чи колегу, хоча забути колишні спільні спортивні стосунки нереально. Ми й досі товаришуємо, вже сім’ями. У Романа Дмитровича справжня спортивна родина. Його покійна дружина, випускниця університету імені І.Франка, була однією з кращих спортсменок України з лижних перегонів, а згодом Заслуженим тренером України з веслування. Донька Лілія очолює одну із найкращих спортивних шкіл нашої області, онук Ростислав успішно виступав на всеукраїнській та міжнародній арені.
- Тож на завершення нашого спілкування залишається побажати нашому ювілярові життєвої наснаги, здоров’я та усіх гараздів!