Андрій Федечко: "Я – кістка в горлі чиновників, які відстоюють своїх спортсменів"

02 серпня 15:29
Переглядів: 225
Федечко

Розмова з першим після Павла Ледньова п’ятиборцем, який привіз до Львова медаль чемпіонату світу.

Скромно відзначаючи у Берліні успіх Андрія Федечка — “бронзу” чемпіонату світу зі сучасного п’ятиборства, білоруські суперники й приятелі львів’янина сказали: “У тебе все не як у людей. Усі дріботять угору маленькими кроками — від чемпіонату до чемпіонату. А ти взяв і на другій своїй світовій першості нахабно на ліфті піднявся — знизу і на п’єдестал”. Насправді, аби залишитися у спорті, в Андрія не було інших варіантів. Про це наш пентатлет, який став першим після легендарного Павла Ледньова, хто привіз до Львова медаль світової проби, розповів в інтерв’ю “ВЗ”.

-Для чиновників нашої федерації в ідеалі було би, якби я завалив ці змагання. Тоді питання про мою участь у подальших турнірах вичерпалося б на довгий час,— уже з перших хвилин інтерв’ю шокував Андрій Федечко.— У збірній я був практично невиїзний. На перший у цьому сезоні етап Кубка світу до США мене не взяли, сказали, поїдеш на другий, до Єгипту. На другий грошей не було. “Хочеш, їдь за власний кошт”,— кинули мені. Я поїхав — частково коштом батьків, частково ШВСМ. Це були мої перші змагання на виїзді за останні півроку. На третій кубковий етап, який проходив в Італії, для мене коштів у федерації знову не знайшлося. Платили за мене батьки. А мені навіть не дозволили жити разом з командою. “Тренери не хочуть, щоб ти жив з їхніми спортсменами. Тобі доведеться винаймати окремий номер”…

На чемпіонаті світу у Берліні ніхто не міг передбачити, що я проб’юся до фіналу індивідуальної першості. Ми з братом готувалися лишень на естафету. А в особистій першості, згідно з офіційними заявками, повинен був виступати Владислав Міщенко, якого у підсумку я і замінив. Дніпропетровець серйозно травмувався задовго до початку чемпіонату, і всі у нас знали, що він нікуди не поїде. Та тренери сказали про це в останній момент. Перед чемпіонатом нам з братом повідомили, що їдемо змагатися лише в естафеті. Юрі відкрили триденну візу, він і квитки купив з таким розрахунком, щоб повернутися додому відразу після нашого старту. А у мене була річна віза, і зворотний квиток я придбав так, щоб залишитися у Берліні до кінця чемпіонату — змагання подивитися і з містом ближче познайомитися. Коли у день вильоту оголосили, що Міщенко у Берлін не полетить, я запропонував замінити його в особистих змаганнях. Тренери збірної були здивовані, дізнавшись, що у мене є віза і квитки на потрібну дату. Після дзвінків і нарад у федерації все ж таки дали добро на мою участь в особистому турнірі. Але при цьому мою акредитацію, 110 євро за кожен змагальний день, проплачувати не поспішали. А згодом сказали: “Ми внесли гроші за твою акредитацію. Тепер поверни нам цю суму”.

— Це лише ваш другий чемпіонат світу — і відразу медаль. Ви знаєте особливий секрет успіху?

— Ні, я сам безмежно здивований. Тим паче, ми з братом нормально готувалися лишень два тижні. У період підготовки невдачі, здавалося, переслідували мене. Спочатку я по-дурномутравмувався: в університеті фізкультури, де складав сесію, біг сходами, невдало зістрибнув, послизнувся і травмував підйом стопи. Нога наступного дня не влазила у черевик. Я уже був переконаний, що сезон для мене на цьому і завершився. А за тиждень уже знову міг працювати — травми наче й не було. Та тільки-но повернувся до тренувань, як захворів. Додати до цього іспити і захист магістерської роботи — і вся підготовка пішла шкереберть.

З іншого боку, мені поталанило з тренером. На зборах та під час змагань мною опікується один із найдосвідченіших наших п’ятиборців, призер чемпіонату світу-2009 Дмитро Кирпулянський. Коли я готувався у Львові, він детально розписував мені кожне тренування і консультував щодня телефоном. З Дмитром працюємо уже близько двох років. Коли я з 2009-го почав виїжджати на збори та змагання у складі юніорської збірної, мої особисті тренери, Володимир Софієнко та Олег Фіалкович, не мали можливості супроводжувати мене.Сам-на-сам із собою я залишався і тоді, коли перейшов у лави дорослої збірної. Мені конче необхідно було, щоб хтось бачив мою роботу збоку і давав поради. Тому на зборах я намагався тренуватися неподалік досвідченого товариша по команді, дивився, як він працює, а він час від часу підказував мені. Нас навіть почали селити в одну кімнату. А два роки тому я напряму попросив його тренувати мене на зборах. Дмитро погодився, йому це було цікаво. Тепер я хочу офіційно оформити його одним зі своїх наставників.

— Ваше друге місце у фехтуванні, відразу після визнаного майстра клинка Олександра Лєсуна, у Берліні називали чи не найбільшою сенсацією…

— Для мене ця берлінська перемога у фехтуванні розпочалася у… басейні. Усі змагання чемпіонату світу — естафету, індивідуальну кваліфікацію і фінал — я розпочинав з плавання. Для багатьох моїх колег фехтувати після плавання — це найстрашніше, що може бути. Та тільки не для мене. У басейні я втопив усе хвилювання, занепокоєння і мандраж, а потім спокійно і зібрано вийшов на фехтувальну доріжку. Перед кожним поєдинком дивився у вічі супернику і подумки казав йому: “Все, баста. Ти зараз підеш відпочивати”. І перемагав.

У Львові фехтувальні уроки мені давав тренер олімпійської чемпіонки Яни Шемякіної Андрій Орликовський. Бойова практика у мене була з нашими відомими шпажистками, а також ветеранами фехтування, які часто приходять виплеснути на доріжці адреналін. Дівчата не надто полюбляють зі мною проводити бої. “У тебе таке специфічне фехтування, з тобою якось складно”,— кажуть вони. Шпажистки завжди такі зібрані і кожен поєдинок сприймають всерйоз. І бурхливо реагують, коли щось не виходить. Я вдячний моїй хорошій подрузі Яні Шемякіній. Вона завжди підкаже, допоможе, ніколи не залишиться байдужою.

— Перед заключним видом змагань ви виглядали напрочуд спокійним і упевненим. Чи це оманливе враження?

— Вранці піднявся з ліжка і зрозумів: сьогодні мій день. На мене ніщо не тиснуло: я уже виконав завдання-мінімум і пройшов до фіналу. Наш Павло Тимощенко, сміючись, сказав: “Ти, як завжди, пролізеш у всі шпаринки, але досягнеш свого. Люди зі шкіри лізуть, вмирають та залишаються позаду. А ти просто виступаєш — в кайф”.

На конкурі мені дістався кінь на ім’я Гетьман. Ми з ним завершили маршрут з однією “палкою” і третім результатом у загальному заліку перед заключним видом, комбайном, з відставанням у 12 сек. від лідера, китайця Ханю Цзяхао. На моєму минулому чемпіонаті світу у Тайвані я “застрілився”. А ось у Берліні за стрільбу взагалі не хвилювався, хоча позаду мене бігли такі ґранди, як наш Тимощенко, італієць Мароці, француз Белау, чудовий комбайнер Де Лука. Це дивно, але я направду був упевнений, що у мене все вийде. І вдалося ж таки! Я показав другий результат у стрільбі. І навіть у бігу, функціонально до якого був готовий не найкраще, не віддав свого. Після другої 800-метрівки вийшов на другу позицію. Але Тимощенко мобілізувався і обійшов і мене, і Лєсуна. Незадовго до фінішу я почув, як російський тренер підказує Лєсуну: “Белау за 12 секунд”. Це так стимулювало мене! Я увімкнув максимальну потужність і активував приховані резерви — кинувся рятувати свою “бронзу”. Та так, що ще трішки, і самого Лєсуна наздогнав би (усміхається).

— На п’єдесталі, дивлячись на ваші костюми, не відразу було помітно, що ви з Тимощенком презентуєте Україну… Не очікували, що зійдете на п’єдестал?

— Востаннє форму нам видавали два роки тому. Мені видали костюм не мого розміру. Тож у Берліні у мене була лише футболка з написом Ukraine та сині шорти, куплені у спорттоварах. А дрес-код на церемонії нагородження вимагає довгі штани та олімпійку. Я просто не мав у чому вийти на нагородження! Виручив мене знову-таки Кирпулянський. Він підбіг до знайомого російського тренера і позичив у нього штани. А олімпійку в українських кольорах нам на час церемонії дав один наш тренер з фехтування, який привіз своїх учнів до Берліна на збір. Тимощенко ж доношує олімпійку Bosko ще з Олімпійських ігор у Лондоні. Він дивно виглядав, бо заклеїв пластирем назву фірми, яка вже не є спонсором нашої команди. Натомість на пластирі написав: “Я вас люблю”. А штани у чемпіона світу були взагалі з 2007 року… Тому, що у мене є, завдячую Руслану Сенику та Дмитрові Бублику. А також батькам, тренерам і львівській ШВСМ. Наш вид спорту — дороге задоволення. Без цієї підтримки у Львові не було би медалі чемпіонату світу — через 37 років, після перемоги Павла Ледньова.

У Києві нас зустрічали представники федерації. Вручають нам з Павлом квіти. І тут замість “Молодець, вітаю” один чиновник мені каже щось на кшталт: “Не думаю, що ти поїдеш на Олімпіаду”. Усі присутні аж завмерли від такої безпардонності. Я — кістка в горлі певних чиновників, які зі шкіри лізуть, аби відстояти місце у команді своїх спортсменів. Та я зроблю усе від мене залежне, щоб довести своє право поїхати до Ріо-2016.


Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах:
Дізнавайтесь про новини спорту в Галичині першими | Закрити