Богдан Грещак: "Незрозумілих для мене людей в "Карпатах" стає все більше"

19 травня 23:30
Переглядів: 744
Богдан Грещак

У другій частині інтерв’ю легендарний карпатівець розповів, як зі скандалом пішов з футболу, втратив інтерес до тренерської роботи, поділився своїми враженнями від нинішніх «Карпат» і повідав, як клуб ставиться до ветеранів команди.

Перша частина розмови – "В багатьох ветеранів "Карпат" зараз проблеми"

- Пане Богдане, ви були одним з небагатьох гравців «Карпат», які у 1971-му стартували у вищій лізі, вже маючи за спиною досвід виступів серед елітних команд. Чому команда тоді виступила так невдало. Залишившись у лізі, львів’яни не виграли жодного разу у 16-ти останніх матчах…

- Ми ж тоді навіть «Динамо» перемогли, хоча Борис Сорока зрізав м’яч у свої ворота. Тоді Анатолій Рибак двічі пробив Євгена Рудакова ударами здалеку. У Толика був страшенної сили удар з лівої. Рудаков навіть рук не встигав підняти! А що було у другому колі, мені важко второпати й дотепер. І накачка перед кожним матчем була відповідною, і керівники райкому увагою, м’яко кажучи, не обділяли. А виходили на поле – і не виходило нічого. Іноді таке буває – банально не йде. Чи то команда перегоріла, чи ще щось. Ось днями заходив до мене Ліхачов. Позгадували різне. «Ґиню, - кажу. – Через тебе ми тоді по 80 рублів не дорахувалися». Грали ми з «Таврією». Виходимо вдвох на одного воротаря – я справа, Ґиник зліва. Якби Ліхачов віддав мені – забив би в порожні ворота. Але Геннадій трохи скупуватий і став вирішувати самотужки.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 1

Я ж, приміром, віддавав щоразу. Пригадую, в одному з матчів чотири рази вдарив з флангу в Габовду і від того м’яч чотири рази влетів у ворота. Саме вдарив, а не відпасував. І після того було кумедно читати в газеті «Ленінська молодь» репортаж журналіста Матова, який дав заголовок «Чотири сухих м’ячі Яноша Габовди». Про мене не було й згадки. Тоді навіть на емоціях подумав, що не буду віддавати передач, а трохи грати на себе. Те саме Ліхачов після того матчу з «Таврією». «Якщо б я влучив, якщо б я прибрав…» А ти прибери те «якщо».

Повертаючись же безпосередньо до сезону-1971, скажу, що після накачок у справи команди почали лізти посторонні люди. Чимало нахімічила компанія з «Електрона», котра почала розповідати, де, що й кого треба було поміняти.

- У 1973-му ви в 29-річному віці завершували кар’єру гравця. Не зовсім з власної волі…

- Постраждав через емоції. То було у 73-му, коли команду очолював Валентин Бубукін, а допомагали йому Анатолій Крощенко і Борис Розсихін. Результату не було, бо Бубукін команду змінив, поміняв півскладу. Коли керівництво запитало мою думку, то сказав, що той тренер ламає західну команду, що нічого спільного він з нею не має, і нищити те, що зробили до нього, не може. Почалося все з того, що тренер мені дорікнув, мовляв, я не полетів з командою на Кубу. Так, не полетів, бо мені було не до того. У мене тато хворів на рак. Куди ж я міг їхати, якщо з дня на день могло статися непоправне? Бубукін цього розуміти не хотів і в підсумку летіти на Кубу вже не хотів ніхто. Вони ледве одинадцять гравців набрали.

З того часу я перестав потрапляти до складу. Щоб розібратися в ситуації, прийшов другий секретар райкому партії Падалка. «Богдане, що робити?» - запитує. Я відповів емоційно, але що думав: «Гоніть на … цих жидів!» Падалка більше не промовив ані слова, а Петровський сказав: «Богдане, будеш грати стільки, скільки я буду вважати за потрібне». Я сидів місяць, не грав навіть за дубль. Потім отримав запрошення з Харкова і вже навіть встиг написати заяву, щоб перейти до «Металіста». Втім, в останню мить подумав, що синові три роки і навіщо я буду їздити Бог зна куди. Та ще й пах забембав. Боліло, та на поясницю віддавало. Колишніх ривків робити вже не міг. Той пах відчував впродовж семи років. Відколи повернувся з ЦСКА. Вартувало кашлянути чи пчихнути, як відразу відчував біль. Власне, зваживши всі ці моменти, від Харкова відмовився і на тому моя кар’єра завершилася.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 2

- У своїх травмах звинувачували себе чи грубих оборонців?

- Виключно себе. Вдарили – значить, не втік, не встиг прибрати ногу, проспав. Фінт можна робити за два метри від оборонця. А не в безпосередній близькості до нього. Так, щоб він навіть у шпагаті не зміг дотягтися. У мене ж швидкість була такою, що достатньо було показати вліво, а самому втекти вправо. 30 метрів за 3,7 секунди бігав. Коли Ростислав Поточняк працював у карпатівському дублі, я одного разу перед керівником взяв показники нормативів футболістів. 30 метрів люди вибігали за 4,7, за 5,2. «Що то таке? - питаю. – Я взимку в чоботях, задом так бігав». Керівник тоді навіть зателефонував Поточняку. Ростик лише потім второпав, у чому річ. Зрозумів, що то я по собі хлопців порівняв.

- Через травму паху ви й на Олімпіаду-1972 не поїхали…

- Хто там кого беріг? Треба і треба – виходь і грай. Воно ж, мабуть, ще не зрослося, як слід. А у мене ж манера гри така, що постійно ривки робив. Три-чотири ривки – й пах знову про себе нагадує. Про Олімпіаду сильно шкодую, адже весь відбірний цикл відіграв в основі – на правому фланзі, а інший львів’янин Едуард Козинкевич зліва. Тренер команди Олександр Пономарьов хоч і кричав на мене щоразу «Ти бандерівець!», але ставив. Зрештою, то така манера в цього наставника була. До Манучара Мачаїдзе Пономарьов під час гри горланив «Ти ішак». А після гри приходив, обіймав, цілував і промовляв: «Молодець, синку». Пономарьов не був злопам’ятним. Не дивно, адже він сам пограв на високому рівні. З іншого боку, Бубукін теж – видатний майстер. Але він, мабуть, переспілкувався з тими циркачами-анекдотчиками з «Білого папуги». Він все переводив у якісь недоречні і недолугі жарти.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 3

Левон Іштоян і Богдан Грещак

- Ви після завершення кар’єри знайшли себе в «цивільному» житті відразу?

- Пішов на «Електрон» і став на заводі заступником начальника спортклубу «Карпати». Начальником був ще один колишній футболіст Басалик. Потім, коли при клубі відкрилася СДЮШОР, пішов туди тренером. Проте несправедливість зустрів і там. Мій вихованець Юрій Мокрицький став чемпіоном світу серед юнаків до 16-ти років. В щотижневику «Футбол» написали, хто його тренер й, відповідно, я поїхав до голови Федерації футболу УРСР Миколи Фоміних, щоб добитися присвоєння звання заслуженого тренера. Той сказав, що треба дати 500 і накрити у «Хрещатику» «поляну» на десять осіб.

Махнув рукою, зокрема й тому, що якраз розвівся і грошей дуже не мав. Подумав про себе, що звання я заслужив, а ті, від кого залежить його присвоєння, хай вирішують, що хочуть. Просити й догоджати нікому не став. Разом з тим, не отримавши «заслуженого», почав відчувати неприязнь до роботи. А група в мене була справді сильна – Мокрицький, майбутній капітан «Карпат» Роман Зуб, Мудрий, Марга. Хлопці були надзвичайно талановиті. Але надалі колишнього натхнення вже не було. Пізніше, коли у нас утворилася ДЮСШ, перейшов туди, і кручуся у старій компанії й понині.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 4

- Так коли то було? 1978-й. На той час ви вже встигли спробувати тренерського хліба на найвищому рівні, тренуючи впродовж двох років разом з Іштваном Секечем «Карпати»…

- А перед призначенням виграв десять ящиків шампанського. Знаєте, як то сталося? Приїжджаю перед останнім туром чемпіонату першої ліги 1978 року на карпатівську базу, до директора. Його клерки сперечаються зі мною до зубів: «Карпати» в останньому турі в Мінську виграють, Стьопа Юрчишин обов’язково заб’є». «Добре, - кажу. – Споримо на десять ящиків шампанського, що виграє Мінськ». До суперечки підключилися також колишні футболісти Риф’як та Савка. Я ж розумів, що буде. По-перше, в України на той час було п’ять вищолігових команд, а в Білорусі – жодної. По-друге, арбітром на гру призначили Пономарьова з Кишинева, для якого то був останній матч в кар’єрі. Очевидно, що йому дали заробити. Так і вийшло. Юрчишина вигнали з поля ще на 3-й хвилині, «Карпати» програли 0:3. Приїжджаю на базу. Випили разом три ящики шампанського, а решту сім забрав додому.

Саме після того головним призначили Секеча, а помічником мене. То за умови, що профспілка мала іншого кандидата, а завод «Електрон» - ще іншого. Власне, з того й почалося. Ми постійно працювали з розумінням, що Секеча хочуть сплавити. Молодь же зазвичай не розуміє, які можуть бути наслідки. Варто влізти в команду комусь сторонньому, як до нього відразу прислухаються. Шкода, що ту команду з’їли внутрішні чвари. Ні, то нормально, коли хтось з гравців з кимось дружить більше. Приміром, я завжди товаришував з Ліхачовим. У тій команді разом трималися Левко Броварський, Олег Родін і Андрій Баль. Ось вони й «нахімічили». Зараз Левка з нами нема, а раніше я йому про це говорив у вічі. Так чи інакше, тоді, у 1980-му ми вилетіли з вищої ліги через п’ятірку, в яку входив Броварський. Але нехай, не буду, бо двох з тої п’ятірки нема в живих (очевидно, мова також про Юрія Суслопарова – авт.)

Мене лишень здивувало, що кращим футболістом «Карпат» у 20-му сторіччі назвали саме Броварського. Ні з ким не порадилися і назвали. Зрештою, всі ми знаємо, на якій основі це визначення проводилося. Але не буду вдаватися в подробиці, бо знову скажуть, що я когось образив.

- Ви ж не станете заперечувати версії, що команду розділив конфлікт між Броварським і Юрчишиним?

- Юрчишин з Броварським тоді не поділили видану Степанові першим секретарем львівського райкому Добриком «Волгу». Воно ж як було? Валерій Лобановський дуже хотів бачити Юрчишина у київському «Динамо», навіть запрошував його на Спартакіаду народів СССР. Добрик же, аби втримати Степана, не дав «Волги» якомусь голові колгоспу, героєві Радянського Союзу, а притримав машину для Стьопи. Броварський про це дізнався і розлютився. З одного боку, я розумію Левка, адже він відіграв стільки років і, мабуть, заслуговував на ту машину більше, ніж молодий футболіст. Броварському ж дали «Жигулі» і це його зачепило.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 5

1970-й. Львів. Стадіон "Дружба". "Карпати" напередодні дебтного в своїй історії матчу єврокубків проти румунської "Стяуа". Крайній зліва - Богдан Грещак

- Юрчишин же тоді теж на щось заслуговував. Достатньо згадати 42 голи у 1979-му, так і непобитий рекорд результативності в першій лізі…

- Я вас прошу… Мене питайтеся і я розкажу. То все було на моїх очах. Там все залітало. І питання вирішувалися зокрема за моєї участі. Саме так народжуються зірки… Зрештою, ви ж не дивуйтеся, слухаючи ці речі. Львів ніколи не був спокійним. Тут завжди вистачало авантюр. Є гарне польське прислів’я – «Ні ше таке Львув не для каждеґо здрув». Не кожен у Львові приживеться. Наше місто – багатонаціональне. Фактично знаходиться на перехресті цілої Європи. Всі Львовом проїжджали, чимало залишалося.

Але ті, хто у Львові приживеться, буде один за одного горою. Взяти Ґиня Ліхачова, який з Саратова. Він досі живе у Львові, перевіз сюди маму і всіх рідних. Чи наш оборонець Валерій Сиров. Він родом з Свердловської області, а до Львова перебрався з Ленінграду, де служив в армії. Валера завжди любив повторювати: «Чтоб я был последним москалем, который топчет эту землю».

- В нинішніх «Карпатах» є футболісти, які грають у вашій манері?

- Нині нема яскраво виражених країв, усі футболісти – універсали. Мені подобалося, як підключався по флангу до атак Артем Федецький. Зрештою, в «Дніпрі» він так само грає. В основному ж зараз флангові футболісти багато міняються місцями і бігають вхолосту. Взагалі, мені сучасний футбол не подобається. Команди надто сильно турбуються про те, щоб зберегти м’яч. Воротар далеко в поле не вибиває, а грає через оборонця. На чужу половину м’яч доводиться після довгих перепасовок. Коли ж відбувається втрата, сил, щоб зіграти у відборі, вже не залишається.

Мені більше подобалося, як на початку 60-х комбінували між собою Лобановський, Трояновський, Базилевич і Каневський. Я тоді регулярно відвідував київський стадіон імені Хрущова, коли перебував у столиці проїздом. Пізніше неодноразово був у того ж Базилевича і Крощенка в гостях. Анатолій Миколайович у нас у Львові директором школи «Карпат» був, ми з ним мешкали разом на Франка.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 6

Карпатівські легенди - Геннадій Ліхачов, Богдан Грещак, Степан Юрчишин, Ігор Кульчицький і Володимир Данилюк

- Якщо не згадувати про нетривалий період роботи з ФК «Тернопіль» на початку 2000-х, то самостійною тренерською роботою ви майже не займалися…

- Про той сезон у Тернополі теж міг би розказати чимало, але промовчу, бо очолив команду на прохоння свого товариша, тодішнього мера міста Анатолія Кучеренка. Ми колись грали у футбол в одного тренера Зеновія Савицького. «Тернопіль» - то ж була фактично команда з ДЮСШ, розбавлена кількома виконавцями, які навчалися в Педінституті. Я спершу нервувався, а потім, коли мені пояснили, що не можна того й того, змирився. Міг же кількох хлопців зі Львова взяти. Але зрозумів, що ніхто мені цього не дозволить, після того, як привіз двох оборонців з Золочева. Мені відразу сказали: «Нам цього не треба». Іншими словами, швидко усвідомив, що «Тернопіль» - то несерйозний проект. Правда, з Кучеренком ми розсталися нормально, подякували один одному за спільну роботу. Анатолій Іванович лише запитав мене: «Є якісь претензії?» «Та які претензії? – відповідаю. – Побув у Тернополі, покрутився вдома». В футбольному плані перспектив там не було. Кожен вириває, як може.

- Переглядаєте поєдинки «Карпат» сьогодні?

- По телевізору. Нема там нині на кого ходити. Коли ще дали довічні пропуски у віп-ложу на «Арені Львів», то було добре. Як каже Владик Данилюк: «З усіх боків екрани». Але вели «Карпати» 2:0 у матчі проти «Таврії» і програли – й відразу почалися балачки про «нефартовість». Оскільки ж ще за аренду дорого беруть, то вирішили повернутися на «Україну». Весь світ тягнеться до комфорту, лише у Львові повертаються в минуле сторіччя. А ви б бачили, які перепустки на «Україну» видали ветеранам! Сектор навпроти кутового прапорця. У мене був 12-й ряд, шосте місце, тоді як різні, як колись казали, «м’ясники», сидять по центру, у віп-ложі. Навіщо мені туди ходити? Щоби щоразу зганяти людей і доводити, що це місце моє? Віддав ту перепустку нашому тренерові. Він з дитиною ходить.

Все тут останнім часом змінилося. Прийшли «хлопці, які гарно пишуть». Ось Ігор Дедишин написав гарну статтю про президента, і вже – один з керівників клубу. Рік за роком незрозумілих для мене людей в «Карпатах» стає все більше. Ось навіщо нам були ті болгари? Всіх українських тренерів повиганяли, зробили переворот з молодими тренерами. Розумію, що молодим хлопцям, які закінчили кар’єру, робота теж потрібна. Але то ж не означає, що всіх старших наставників, треба повідфутболювати, попереводити на перші класи і ще й змусити з дітей брати гроші, щоб заробити собі на зарплату. Хіба це нормальний підхід? Звісно, що за таких умов тренер буде брати в групу усіх, хто до нього приходить.

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 7

- Зараз продовжуєте працювати з дітьми?

- Ні. Відійшов від цього. І шкодую, що не відійшов раніше, відразу після історії з Мокрицьким. Нині в ДЮСШ займаю посаду щось на кшталт колишнього завгоспа. Зараз це трохи по-іншому називається. По трудовій я замдиректора. Вирішую одні й ті ж проблеми. Приміром, якщо не допомогли б спонсори, то у футбольній школі не було б навіть м’ячів. Поруч зі стадіоном у нас є автостоянка, власники якої щомісяця перераховують на ДЮСШ по 4000. 3000 виділяє інтернет-провайдер за те, що у нас на вишці вмонтовано антену. Ці 7000 витрачаємо на переїзди і заявку дітей для участі в першостях України. Це все. Від Міністерства освіти очікувати допомоги важко. Слава Богу, що бодай зарплату без затримки дають. Зате приїхати і повзувати – чому не так те й те – є кому. Нещодавно нашу школу відвідував мер Львова Андрій Садовий. Наче, все розумів, говорив, що треба докупити. Але далі розмов справа не пішла. Якщо собі все це брати до голови, то можна в «дурку» потрапити.

- Працюєте, бо треба працювати?

- Ні, працюю, бо здурів би на самоті. Двадцять років тому розвівся з дружиною і відтоді, розмінявши трикімнатну квартиру на дві однокімнатних, живу сам. У єдиного сина Юрія своя сім’я. Як ви розумієте, в чотирьох стінах одному не весело. А так – о дев’ятій іду на стадіон, весь день проводжу серед дітей і знайомих. Додому повертаюся о сьомій вечора. Іноді виїжджаю з хлопцями на виїзди. Ось недавно їздив у Мукачеве на гру команди, за яку виступає під керівництвом Бориса Сороки мій онук Захар, десятикласник. Високий, зріст 183 см. Дитина наче талановита, але коли я приходжу, починає хвилюватися.

- Самотньому чоловікові, у якого немає іншої відповідальності, окрім як перед собою, не важко й спитися…

- Для мене ні сигарети, ні випивка ніколи не були принадою. То за умови, що в мене палили і батько, і мати, старша і молодша сестри. Погляньте на стіну у вас за спиною (на фото). Все – у заповнених плящинках. Якби я зловживав спиртним, то вся ця тара була б порожньою. Сам пити не буду за будь-яких обставин. З кимось – прошу дуже. Власне, ніхто не бачив мене дуже п’яним. Якщо й десь вип’ю, то відразу сідаю на таксі й вирушаю додому. З цією справою в мене жорстко. Так було завжди. Я ж бачив, що робилося з хлопцями, які алкоголем зловживали. Ось Янош Габовда жив піді мною поверхом нижче. Його Карло Мікльош завжди витягував з міліції. Та хіба тільки Янош?

 

Богдан Грещак: За звання "заслуженого" Фоміних вимагав 500 і "поляну" на десять осіб. Ч.2 - изображение 8

У мене ж як було? Пригадую, відіграв у складі збірної матч олімпійського відбору проти французів у Єревані й після гри купив дві плящини вірменського коньяку і ще чогось їстівного. Несу це все перед собою, коли навпроти з’явився тренер Олександр Пономарьов, то сказав: «Молодець, синку, сьогодні ти собі можеш дозволити». Він же не знав, що я все це накупив додому. Крім того, дружина в мене працювала в лабораторії на винзаводі. У нас вдома були усі найкращі марочні коньяки з підвалу. Для нас це не було проблемою. Скажімо, звернувся якось Ліхачов, мовляв, він буде хресним батьком і хоче, щоб на хрестинах був хороший коньяк. Ісак Давидович, який відповідав за погріб, сказав: «Немає питань, лише спорожніть пляшки від дешевого вина і туди наллємо марочний коньяк». Засунув за пояс – і через прохідну.

- Через рік, 31 березня ви відсвяткуєте 70-річчя. Що для вас означає ця дата?

- Нічого особливого. Про прожиті роки ніколи не думаю. Відчуваю себе по-бойовому, а на життя дивлюся з гумором. Люблю сміятися і заговорити з дівчатами.

Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: