Ігор Кульчицький: "З "Карпат" кілька разів забирали у ЦСКА. Але солдатщина в мене викликала відразу"

13 січня 22:28
Переглядів: 266
кульчицький

Його життєва історія – то фактично літопис клубу «Карпати», від дня їхнього зародження, часів найвищого кубкового злеті, зникнення і відродження й фактично по сьогодні. Ні, зараз капітан львівського клубу, з яким «Зелені леви» у 1969-му стали єдиною в історії українського футболу командою нижчої ліги, котра виграла національний Кубок, до ФК, який спонсорує Петро Димінський не причетний. Однак попри поважний вік Ігор Кульчицький продовжує розвивати у Львові дитячий футбол, а матчів рідної команди не пропускає.

В інтерв’ю легендарний Куля неквапливо розповів усю історію свого життя – від босоногого дитинства у повоєнні роки, потрапляння в чемпіонський склад київського «Динамо», до «Карпат», які не стали «Галичиною» через асоціації з гренадерською дивізією. Захоплюючі історії про «мисливця» з перегаром Габовду, футбольного чаклуна Хижака і совєцького патріота Морозова – хто прочитає, звісно, не пожаліє.

- Я львів’янин з плоті й крові, - розпочинає розмову пан Ігор. – Народився тут якраз у ті часи, коли росіяни практично без єдиного пострілу захопили наше місто і живу тут впродовж усіх 76-ти років. Якщо виїздив кудись, то на нетривалий час. Мій батько був водієм трамваю, мати – домогосподаркою. Тато в мене родом зі знаменитого села Кульчиці Самбірського району, звідки родом гетьман Петро Сагайдачний.

Також звідти походить шляхтич Юрій Кульчицький. Він був торговцем і одним з перших почав возити на Захід Європи кавові зерна. Знаменитим мій далекий родич став завдяки тому, що завдяки каві порятував оточене Османським іго місто Відень. В облозі австрійська столиця знаходилася близько трьох тижнів. Компромісу знайти не вдавалося, бо гінців, які не знали турецької мови, окупанти відразу вбивали.

Коли запаси їжі у місті почали вичерпуватися, Юрій Кульчицький прийшов до австрійського цісаря і запропонував свої послуги. Мовляв, знаю турецьку і можу ворогів перехитрити. Цісар не мав куди діватися. Тоді Кульчицький скинув з воза усе, крім мішків з кавою. Вирушив увечері і прогнозовано потрапив до рук татарам. Не дивлячись на те, що мову Юрій знав, його хотіли стратити. Але Кульчицький запропонував викуп. Татари не слухали, але Юрій вмовив їх розігріти казани з водою. Коли туди всипали кавові зерна, пішов фантастичний запах. Поки татари частувалися, Кульчицький втік, дістався до герцога лотаринзького Карла і передав йому листа від цісаря з проханням про військову допомогу. Вже через місяць османську облогу було знято. А пізніше Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав’ярню, у якій першим почав готувати знамениту віденську каву.

- Нині Львів теж асоціюється з кавою. Але про повоєнні роки того не скажеш.

- Набідувалися ми страшенно. Щоб прогодувати сім’ю, тато крутився, як міг. Їздив на ровері. Нас часто брав із собою – мене садив на раму, а старшу сестру Дарцю ззаду на багажник. І так ми їхали до Самбора. 7,5 кілометрів в один бік! То ще з воєнних років почалося. Їдемо, бувало, а в полі перестрілка. Падаємо на землю, стрибаємо в рів, тато нас накриває ровером. І чекаємо, поки стрілянина не вщухне. Такі мандрівки продовжувалися щотижня. В Самборі тато міняв на продукти свої вироби. Батько мав золоті руки, був прекрасним шевцем. Купував старі речі, підлатував їх, переробляв і вимінював на хліб, молоко і бараболю. Про м’ясо не було й мови. Їли хліб з кукурудзи і вівсу.

А в повоєнні роки намагалися вирощувати городину самі. Тоді Львів ще не був забудований аж настільки, як зараз, місця не бракувало. Жили на окраїні міста, там, де нині знаходиться Івано-Франківський район Львова. Висаджували картоплю, цибулю, часник. Восени, коли все те викопували, ми, малі хлопці, бігали по городі в футбол. М’яч міг бути імпровізований, збивали кулю зі старого шмаття. Саме у таких умовах я й захопився цією грою. Коли пішов до школи, грав навіть ліпше, ніж набагато старші хлопці. Був шустрим, тому старшокласники постійно брали мене у свої команди.

- Коли почали займатися футболом організованіше?

- Мені було десять років. То ще була навіть не футбольна школа, а відділення футболу. Поряд займалися легкоатлети і гімнасти. Одного разу доросліший парубок із нашого двору зібрав нас усіх і повів записуватися. Я ж тоді був найменший за зростом, худесенький. Вишикував нас усіх тренер Євстахій Шпаргало у шеренгу й каже: «Беру того, того, того». Коли ж підійшов до мене, промовив: Тоді, синку, треба дуже багато їсти. Фури хліба, діжки молока – подужаєш усе це, то прийдеш через рік». Не уявляєте, як мені було прикро. Тих, кого я на подвір’ї мотав, як хотів, взяли, а мене забракували!

Потім страшно переживав, коли бачив, що ці хлопці йдуть на тренування, а я продовжую ганяти бальона у дворі, зі старшими на кілька років сусідами. Власне, один з них якось мене запитав: «А ти чому досі не в секції?» «Мене не взяли». «То іди в іншу школу, - запропонував той. – там тренер не дивиться на зріст дітей, бере різних». Наступного дня вдягся як зазвичай – в куфайку, чоботи. І пішов. Заглянув до залу, а в тому «вулику» - купа дітей, народ старший за мене роки на три-чотири. З переляку зачинив двері собі перед носом. Потім знову прочинив, заглянув і захлопнув. І так кілька разів. Тренер це помітив і покликав: «Малий, ти чого заглядаєш? Іди сюди». То був Степан Нирко, перший мій тренер. «Хочеш копати? Любиш футбол?» - запитав мене тоді Степан Михайлович. «Та куди ж мені, тут всі такі дорослі…» - ніяковію. «Нічого, йди перевдягайся».

Роздягальні не було. Звичайний зал – стіни та мати. Навіть вішалки не було. Скинув із себе ті лахи, взув нещасні тапки і прибіг. А тоді закрутилося. Отримав м’яч – пас, знову пас, усе швидко, з азартом. Ніяковість щезла миттєво! Але старші хлопці міцніші, постійно мене штовхали. Відлітав від них, мов пір’їна. Після тренування був засмучений. «Знову забракують» - подумав, перевдягаючись. Вже хотів втікати, як Степан Михайлович гукає: «Куди біжиш? Чекай». Дає мені папір. «Вмієш читати то читай». Я ж уже п’ятикласник, читав, звісно. «Заява. Прошу прийняти мене в спортивну школу…» - бурмочу під ніс. «Усе зрозумів? – питає тренер. – Чекаю тебе у нас. Тільки щоб тато чи мама під заявою розписалися».

Власне, підпис батьків – то теж проблема. Батько мені завжди гарне взуття шив. Але щойно взую добротні, новісінькі сандалі, як відразу їх на тих грудяках, у тій багнюці, де ми щодня бігали, знищував. Паски обривав у перші ж дні. «Скільки я на тебе буду робити?!» - лютував батько. Мама завжди за мене заступалася, тому в такі миті хапався за її спідницю. Перепадало тоді від батька ремінцем і мені, і мамі, яка мене прикривала. «Я тобі дам футбол!»

Пізніше, коли прибігав зі школи, скидав портфель і поспішав на подвір’я, мама зупиняла і наказувала роззуватися. «Бо знову будемо биті» - каже. Так босим і грав, лише бинтом пальці трохи замотував, щоб остаточно їх не збити. Ввечері намагався потрапити додому ще до приходу тата. Відмивав той бруд з голови до п’ят і чекав. Душу в нас, звісно, не було. Ліз у велику балію з водою і там мене мама пуцувала. «Як, ти сьогодні не грав у футбол?» - дивувався по приходу батько, помітивши, що я чистісінький. «А уроки зробив?» - питає. «Так, так, робив» - обманює мама. А тато вірив. Уроки ж я робив поспіхом, уже в школі, вранці перед заняттями. Зрештою, на перервах і після уроків теж літав так, що будь здоровий. Найактивнішим .був. Фізкультурник любив мене найбільше, виставляв мене на всі види спорту – волейбол, баскетбол, легку атлетику.

Але коли від м’яча у школі вилітала шибка, всі знали: то Кульчицький. Школа від нашого будинку знаходилася метрах в 500-х, то в таких випадках завуч чи класний керівник прилітали до батьків й жалілися. Я захворів, а вікно вибив хтось інший. Вчителька прибігла, почала репетувати. «Та Ігор лежить вдома хворий, з температурою, як він міг вибити вікно?» - уже й батько не витримав і вставна мій бік. Після того тато не витримав і перевів мене в іншу школу, в другому кінці міста. Так, починаючи з сьомого класу, прокидався вдосвіта, сідав на трамвая і їхав майже годину. Зате мав спокій.

- А футболові такі дальні переїзди не заважали?

- Ні. Тренувався у Степана Нирка і дуже швидко став капітаном нашої команди. Дуже принциповою для мене була та мить, коли ми зійшлися в першості міста з вихованцями Євстахія Шпаргала. Грали о десятій ранку, з трави ще не зійшла роса. Шпаргало виставив проти нас височенних атлетів. Але на мокрому полі їм було складно. Їздили, немов корови по кризі. Я ж малий, в’юнкий, раз пролізу, другий. Забив суперникам двічі. «Кому ви програли? – почав вичитувати підопічних, вишикувавши їх на боковій лінії, Шпаргало. – Невже не можна втримати того капітана? Він же нижчий за вас усіх! Як він міг вам два голи забити? Розганяю вас усіх!» Євстахій Дмитрович, зрозуміло, не пам’ятав, що того малого він свого часу до себе не взяв. Коли ж Шпаргало розігнав ту команду, яка в нього була, кількох хлопців з нашого двору я перетягнув у групу Степана Нирка. Людей п’ятьох.

У мене була прекрасна швидкість, гарна техніка, тому тренери завжди брали мене у команди до старших. Коли поїхав на першість СССР серед юнаків, уже виступав за нашу дорослу команду. Зрозуміло, що виступаючи з дорослішими хлопцями, прогресував ще стрімкіше. Тому під час зональних юнацьких змагань на першість Союзу виділявся вражаюче.

- Чимало юнаків губляться при переході з дитячо-юнацького в дорослий футбол. Наскільки цей процес був болючий для вас?

- Шляхи для відходу мав, адже в тій школі, куди мене перевів батько, були виробничі класи. Тому разом із отриманням атестату про середню освіту отримав спеціальність токаря третього розряду. До того ж вчився я непогано. Був не те щоб відмінником, але четвірки-п’ятірки мав зі всіх предметів. Після школи поніс документи у Львівський інститут фізкультури. Приходжу, а мене, невеличкого, зміряли поглядом з голови до ніг і питають: «Куди ти прийшов?» Річ у тім, що в наш інфіз поступали здебільшого чоловіки, які вже відслужили в армії. Здорові мужики. Але документів не прийняти не могли.

Перший іспит – фізпідготовка. Спершу вимагалося продемонструвати задатки в гімнастичному залі. Люди на коні, поперечині, кільцях та брусах виробляли дива. Я знітився, обрав найелементарніше – лізти по канату. Але піднявся тричі і зірвався. Особливої сили в руках не було. Доводилося вмовляти викладачів: «Поставте «задовільно». Даю слово, що через рік виконаю третій розряд з гімнастики». Мені повірили і вимучену «трієчку» я таки отримав. Інші дисципліни здав на «п’ятірки» і був зарахований.

- А про свою обіцянку не забули?

- Ні, звичайно. Займався на гімнастичних снарядах так наполегливо, що розряд справді отримав. Зрештою, важко було не отримати, адже окрім гімнастики у нас в інституті були заняття з інших силових видів спорту – важкої атлетики, плавання. Також практикували бігові, стрибкові, метальні дисципліни. Взимку на місяць виїздили в Карпати і здавали там іспити з лижного бігу. Розумієте, щоб закінчити інститут фізкультури, студент мусив мати розряди з п’яти різних видів спорту. Усвідомлюючи це, впродовж першого року навчання тренувався так наполегливо, що коли приходив додому, падав безсилий на ліжко і знесилений засинав. Не вечеряв, лише попив трохи. Мама трохи подивилася і злякалася: «Все, сину, досить тобі такої науки. Піду тебе забирати». Довилося виклянчувати, розповідати про дану викладачеві з гімнастики обіцянку.

Тож коли рік завершувався і мені дали третій розряд, отримав від викладача похвалу: «Молодець, Ігорку, хлопчина ти працьовитий. Знаю, що маєш успіхи не лише в гімнастиці, але й у решті предметів». «Справді, - віджартовуюся. – За вітром несуся гарно. Але проти вітру бігти не можу. Бракує ваги. Мене з гілля знімають».

Але організм поступово адаптовувався і з другого курсу почав обростати м’язами, набирався міці. Поряд з тим став лідером нашої інститутської команди з футболу. Першість товариства «Буревісник» серед вузів ми виграли з величезним запасом. Зрозуміло, що на мене, 19-річного, почали звертати увагу майстрівські команди. На Лвівщині таких було дві – львівський СКА і дрогобицький «Нафтовик». Точніше, Дрогобич тоді представляв не Львівщину, а окрему однойменну область. Обидва колективи виступали в класі Б, нинішньому аналозі другої ліги. Ось перед сезоном-1961 тренер Микола Ричков і взяв мене і ще чотирьох хлопців з інфізу до складу «Нафтовика».

- Наскільки болісним виявився процес адаптації до професійного футболу?

У системі «дубль-ве» мене використовували на позиції лівого нападника. Після одного з матчів, у якому відзначився тричі, мене помітив селекціонер київського «Динамо» Михайло Коман. «Ходи, земляче, до нас» - підійшовши до мене після гри, сказав Михайло Михайлович. Але в тому річ, що їхати зі Львова я не збирався. «Навіщо мені та вища ліга? Хочу бути вдома» - подумав і відповів Коману відмовою.

Після того кияни опрацьовували вже не мене, а керівництво «Нафтовика». Виступала ж дрогобицька команда погано, плелася в нижній частині таблиці. Після одного з матчів, у якому поступилися 0:5, Ричков кличе до себе: «Ігорку, що ти впираєшся? Кличуть – їдь. Тебе чекають у Києві. Так я, не погравши особливо в «Нафтовику», опинився в «Динамо».

- Які були враження?

- Прийняли й розмістили мене по найвищому розряду, створили прекрасні умови. Спілкувався я здебільшого з закарпатцями – Васею Турянчиком, Йожефом Сабо. Зрештою, з іншими футболістами мав хороші стосунки. У Києві тоді панував справжній футбольний бум. Саме в 1961-му «Динамо» стало першою немосковською командою, якій вдалося виграти чемпіонат СССР. Дублери, за яких тоді в основному грав я, теж завершили сезон першими.

За динамівську основу відіграв одну зустріч. Ми зустрічалися в Кубку СССР з «Адміралтійцем» у Ленінграді. Особливих ілюзій не мав, бо основним лівим крайнім нападником тоді був Валерій Лобановський. Тому й здивувався, коли на установці тренер В’ячеслав Соловйов назвав моє прізвище. Ми перемогли 2:0 і в пресі написали, що в Києві є перспективний молодий гравець.

Після завершення чемпіонату нам влаштували гучне вшанування. Вінчала його поїздка в Сочі. Кожному гравцеві виділяли путівку на двох осіб. Ті, хто був одружений чи мав дівчину, їхали з коханими, дехто брав маму. Я ж прийшов на перон вокзалу з… книжкою. Річ у тім, що до сесії залишалися лічені тижні, мав підготуватися до п’яти чи шести іспитів, написати таку ж кількість контрольних робіт, курсову. Ось так, з підручником філософії з’являюся перед очима друзів-динамівців. Гравці, які мене помітили, не могли второпати, в чому річ, почали перешіптуватися. «З ким ти їдеш?» - врешті хтось перепитує. «Їду до Львова. Здавати сесію» - кажу.

То нині викладачеві можуть дати заповнити залікову. «Хоч покажіть мені, як той студент виглядає» - каже мені товариш одного разу. «Думаєте, я знаю, - відповідаю. – Вони ж так грають, що запам’ятати важко». Ми ж і грали непогано. І вчилися на рівних з рештою студентів.

Особливо в’їлася в пам’ять анатомія. Запахом формаліну. Заходили в кабінет з довгими залізними столами, на яких лежали трупи людей. Мали показати кожну кісточку. Кожен орган. У нас був дуже суворий викладач Джафаров. Поблажок він не робив ні для кого. За найсильнішого десятиборця світу тих часів Юрія Кутенка телефонували з Москви і Києва, з розмаїтих міністерств, але Джафаров залишався неприступним: «За що я йому ставитиму оцінку. Якщо він нічого не знає?» Але врешті вламали: «Добре, нехай приходить».

Що було далі, бачив на свої вічі, бо теж здавав анатомію в той самий день. «Поки хлопці готуються, іди першим, - звертається Джафаров до Кутенка. Я тебе нічого особливого питати не буду». Підводить Юрія до стола з людськими кістками і каже: «Знайди мені ключицю». Той знайшов. Гомілку. Мені, сидячи поряд, стало страшно і весело водночас. «Так, знайшов? – питає Джафаров. – Тепер пристав її до своєї ключиці». Той, вибачте, на слові, телепень вагою понад сто кілограмів, не лише приставив, а й прокоментував: «Нічого собі! Ну, я здоровий. А то що якийсь мамонт був, чи що?» Ледве стримав сміх, бо викладач таких слабкощів не сприймав. Врешті, так Джафаров Кутенку заліку й не поставив. Юрій змушений був переводитися зі Львова в Київський чи навіть Московський інфіз.

На жаль, більшість спортсменів нехтують навчанням. І то біда. Бо спортивний вік недовгий, а падати з висоти, на яку здійнявся, завжди важко. Чимало моїх знайомих після завершення кар’єри ставали вантажниками, сторожами. Не уявляєте, як розуміння, що ти опустився настільки низько, пригнічує. Не дивно, що люди з туги спивалися, потім рано помирали. Я ж розумів, що футболом життя не обмежується, ще тоді, у юному віці. Тому не погодився навіть на те, щоб перевестися із Львівського в Київський інфіз.

- У підсумку, поїхавши здавати сесію, більше до столиці ви не повернулися.

- Взимку мав їхати з киянами на збори в Сочі. Але саме в той час у Львові завели мову про те, щоб створити у місті другу майстрівську команду. До того існував лише СКА. Причому команда в армійців була дуже сильна, вони доходили до матчів фінальної «кульки» за вихід до вищої ліги. Однак потім надходив наказ міністра оборони СССР і напередодні вирішальних поєдинків СКА залишався без кількох провідних гравців, яких переводили в інші армійські клуби. А в Львова були амбіції, місцеве керівництво хотіло створити команду серйозного рівня.

Так ось, секретар львівського обкому партії Василь Куцевол через своїх людей зателефонував моїй сестрі. «Тебе чекають в обкомі» - каже Дарця. Я розхвилювався. То ж були страшні часи. Щось не те сказав чи зробив і неприємностей не обберешся. Тому відразу почав згадувати, з ким останнім часом спілкувався, що говорив. Про те, що розмова матиме суто футбольний характер, навіть не подумав. Але діватися нікуди – йду. Проходжу купу міліцейських кордонів, сідаю навпроти кабінету і від страху трясуся. Навіть секретарка це помітила. «Що з вами?» - питає. «Не розумію, що не так зробив» - відповів, як є. Та сміється, однак не каже нічого.

Коли зайшов до Куцевола, той ґречно привітався й відразу здивував: «Я за вами слідкую». Виявляється, Василь Степанович під час поїздок до Києва на засідання ЦК партії постійно відвідував матчі динамівського дублю. «Мені подобається, як ви граєте, - каже Куцевол. – Але мова не про те. Знаю, що ви навчаєтеся у Львівському інституті фізкультури. У вас там сильна команда, виграєте серед студентів усе, що можна. Не могли б поговорити з хлопцями на предмет виступів у новій місцевій команді? У СКА я не вірю». Ці слова для мене стали одкровенням.

Новий клуб вирішили створювати на базі заводу «Сільмаш», який знаходився неподалік від мого батьківського дому. Директора заводу, ветерана війни полковника Івана Калиниченка Куцевол викликав при мені. «Приймайте команду інституту фізкультури» - наказав. Так нас, дев’ятьох студентів і забрали. Ще кілька непоганих хлопців було в складі заводської команди «Сільмаш», яка виступала в першості України серед колективів фізкультури.

- Аналізуючи хроніку перших кроків «Карпат», можна дійти до висновку, що професійний статус команда здобула вольовим рішенням керівництва.

- Не зовсім з вами згоден. У той час Дрогобицька область вже увійшла до складу Львівської. Один регіон на майстрівському рівні могли представляти два колективи. Одним з них залізно був СКА. Ця команда була помітно сильнішою і від дрогобицького «Нафтовика», і від нас. Хоча так виходило, що в товариських матчах, граючи на позиції крайнього нападника, я забивав армійцям постійно. Другою за рангом командою Львівщини був «Нафтовик». З ним ми як чемпіон області у стикових матчах за право виступати в класі Б й зустрілися.

Мушу сказати, що представники СКА робили все можливе, щоб перемогли футболісти з Дрогобича, а не тоді ще «Сільмаш». На виїзді суддя нас банально «сплавив». Поступилися 1:2, а гру-відповідь мали проводити на стадіоні СКА. Ми відмовилися. «Будемо грати при робітниках нашого заводу» - сказали. Оскільки ж стадіону як такого у нас ще не було, то довелося наспіх встановлювати на шкарпах навколо футбольного поля лавки. Так чи інакше, грали ми справді вдома і шансів «Нафтовику» не залишили – 3:0.

Інша річ, що саме в 1963-му в совєцькому футболі відбулася реорганізація. Була створена так звана друга група класу А, тобто буферна зона між вищою і другою лігами. В принципі, за спортивним принципом Львів там мали би представляти армійці. Однак Василь Куцевол вирішив відправити в нинішній аналог першої ліги «Карпати», команду, яка не провела в класі Б жодного матчу.

- Чому датою народження «Карпат» вважається 18 січня?

- Того дня клуб був зареєстрований, хоча фактично під назвою «Сільмаш» він з’явився трохи раніше.

- Стосовно зародження назви «Карпати» теж чув чимало легенд.

- Довго ми тоді думали. Всі разом. Спершу схилялися до «Дніпра». Але потім вирішили, що з географічної точки зору то буде не зовсім правильно. Потім обговорювали назву «Галичина». «Ви що? Скажуть, що то дивізія СС «Галичина»!» Врешті, прийняли запропонований мною варіант на честь Карпатських гір. А з початком 1963 року Василь Куцевол почалося формування майстрівської команди. З «Сільмашу» нас взяли лише чотирьох – Станіслав Нікітенко відпав майже відразу, Богдан Кесла і Йосип Фалес трохи згодом, а я залишився у «Карпатах» на десятиліття.

- Першим тренером «Карпат» став екс-гравець київського «Динамо» і донецького «Шахтаря» Олег Жуков.

- У перехідних матчах проти «Нафтовика» нас ще тренували Василь Соломонко і Юрій Зубач, однак з підвищенням у класі керівництво стало шукати спеціалістів досвідченіших. Мабуть, то було правильно, адже попереднім наставникам бракувало відповідної кваліфікації. З іншого боку, Василь Васильович, працюючи в інфізі, тренувати майстрівську команду, мабуть, міг би. Втім, Василь Куцевол вирішив по-своєму і керівництво українського спорткомітету підшукало нам Жукова.

Спеціаліст Олег Іванович непоганий, розумівся на футбольних тонкощах. Тим паче, разом з собою він привіз групу гравців, добре знайомих по спільній роботі в Донецьку – Вітю Асланяна, Віталія Кулаковського, Бориса Рассихіна, Анатолія Крощенка, Валерія Шутильова. Ці хлопці, а також екс-армієць Сашко Філяєв створили добре підґрунтя для більшості місцевих гравців, у яких досвіду виступів на серйозному рівні не було. Як наслідок, у першому своєму сезоні «Карпати» фінішували сьомими поміж 18-ти команд. Власне, саме тоді й зароджувався той самий карпатський дух. Ми вмирали на полі за честь цієї команди.

- Кого б ви назвали лідером перших «Карпат»?

- Філяєва. Надзвичайно сильний футболіст. Він і в СКА був лідером. Але у «Карпат» грошей було більше, тому ми переманили і Сашка, і Вітю Іванюка. Сильно виглядав киянин Толя Крощенко. Його ми забрали з харківського «Авангарда».

Я ж був єдиним корінним львів’янином у складі тих «Карпат». До складу спершу не потрапляв, виходив на заміну. Річ у тім, що моїм прямим конкурентом був саме Філяєв, гравець збірної України. Мене або випускали на заміну, або довіряли місце в основі у тих матчах, коли Олександр був травмований. Так тривало доти, доки в матчі з запорізьким «Металургом» не травмувався основний лівий оборонець Дюла Баканчош. Другим номером на цій позиції начебто вважався Шутильов. Але напередодні наступного матчу в Гомелі помічник Жукова Ернест Юст кличе: «Кульчицький, граєш лівого оборонця! «Ви що, я ніколи в житті там не виходив» - заперечую. «Багато не говори. Грай».

Звикав довго. Мене тягнуло вперед. Постійно. Нападники суперника постійно опинялися в мене за спиною. Навику бракувало, але поступово навчився. Настільки, що після видужання Баканчош місця в основі вже не мав. Більше того, за підсумками сезону-1963 мене включили до числа 33-х найкращих футболістів України саме на позиції, на якій до того не грав ніколи. Я набрав маси, став потужнішим, а вміння нападника дозволяли добре контролювати м’яч. Крім того, мене цінували й за вміння підключатися до атак. У той час серед крайніх оборонців то була рідкість. Особливо на рівні першої ліги.

Показово, що трохи згодом за мною з Києва приїхав Євген Горянський. Він у нас раніше був начальником команди, але згодом вже працював у «Динамо». Кияни тоді мали проблеми з позицією лівого оборонця і хотіли бачити на цьому місці мене. Горянський привіз ордер на трикімнатну квартиру в будинку навпроти ЦУМу і пропонував забирати разом із собою батьків. Однак тоді вже чітко розумів, що зі Львова не хочу їхати нікуди. Тим паче, що наше керівництво, почувши, що мене знову збирається забрати «Динамо», теж оживилося. І дало квартиру в центрі Львова, в будинку, зведеному ще за Австрії.

- Чому надалі ви знову грали не в захисті?

- Мені це теж не подобалося. У 1964-му у «Карпат» вже був новий тренер. Жукова, людину тиху й спокійну, партійне керівництво прибрало, а запросило з Москви Сергія Коршунова. Той перевів мене в середню лінію. «До мене є претензії як до оборонця? – обурювався. – Що ви мене постійно закидаєте то в напад, то в захист, то в центр поля? Зупиніться на чомусь одному». Ось Коршунов і зупинився. Але спершу дійшло до конфлікту. Я переходити на іншу позицію відмовився, за що з мене зняли зарплату. Місяць сидів без діла.

Але ж люди мене любили. Кілька десятків тисяч людей скандували «Куля! Куля!» Врешті, вирішив поступитися і зіграти там, де каже тренер. Швидко зрозумів, що Коршунов мав рацію. В півобороні почувався ще комфортніше. Після того ж, як забив ефектний м’яч дальнім ударом у «дев’ятку» в Челябінську, мені повернули зарплату. В той час я був надзвичайно м’язистим. Коли набирав швидкості, суперники відлітали від мене в прямому розумінні. Вийшло, що за підсумками сезону-1964 мене вже назвали найкращим лівим півоборонцем України.

- Тому й дивно, що попри всі визнання ви залишалися в «Карпатах», далеко не найсильнішій команді першої ліги.

- Пропозицій мав чимало. Про Київ уже говорив. У московський ЦСКА хотіли забрати на службу в армію. Не врахували лишень, що у Львівському інфізі була військова кафедра. За наказом міністра до мене додому близько четвертої ночі прийшли два майори і підполковник. Чую стук у двері, відкриваю. На порозі стоять двоє з автоматами. Третій каже: «Вдягайтеся. За наказом міністра оборони ви призвані на військову службу в Москву. Котєлок, ложка єсть?» Проте я не розгубився. Розумів, що зараз не війна і призвати мене зі званням офіцера запасу не так просто.

Ще раз у ЦСКА міг потрапити в 1971-му. То коли поїхав у складі збірної СССР на товариські матчі в Мексику. Тренер Валентин Ніколаєв одночасно працював з армійцями і сказав мені прямо: «Перейдеш до нас – будеш у збірній постійно». Але я відмовився.

Для мене не було нічого гіршого, ніж виступати за армійську команду. Вся ця солдатщина викликала відразу з юного віку, на підсвідомому рівні. Пригадую, як мене у львівський СКА хотів забрати тренер Сергій Шапошников. То ще до «Карпат», коли виступав за дрогобицький «Нафтовик». Сиджу в інституті на парі, як в аудиторію забігає секретарка: «Кульчицький, зайдіть до ректора». Теж хвилювався, не подумав, що то з футболом пов’язано. Але заходжу в кабінет до ректора, а поруч із ним сидить Шапошников. Особисто ми знайомі не були, але матчі СКА відвідував постійно, тому Сергія Йосиповича не впізнати не міг.

Власне, ректор відразу сказав, що тренер прийшов для того, щоб запросити мене у СКА. Проте як уявив собі цю дисципліну, ці казарми, ті чоботи й портянки, то відразу почав «віднєкуватися». «Слухай, пацан, збирайся, - каже Шапошников. – Бо як будеш багато говорити, зашлю тебе дуже далеко. Будеш чистити чоботи, пуцувати парашу». Мене трафили шляки. Розізлився аж настільки, що пригрозив Шапошникову, що зроблю все, щоб його ноги у Львові не було. Сміливості мені додав ректор. Він заступився за мене, сказав, що не можна так зі студентом розмовляти. «Тим паче, що студент – офіцер запасу» - каже. Шапошников цього не знав і відразу знітився. Зізнаюся, я навіть радий, що врешті «Карпати» потопили СКА.

- Справедливо говорити, що «Карпати», які 1969 році виграли Кубок СССР, створив Євген Лемешко?

- Ні. Вважаю, що з часу створення клубу кожен тренер вносив щось своє. То стосується і Жукова, і Коршунова, і Миколи Дементьєва, і Юста, який увесь цей час працював помічником головного тренера. Лемешко, очоливши «Карпати» в ході сезону-1966, почав додавати до досвідчених гравців перспективну молодь – Володю Данилюка, Ростика Поточняка, Петра Данильчука. У цей час прийшли також Бодьо Грещак і Гена Ліхачов, але в них уже був певний досвід виступів на хорошому рівні.

За матеріалами: ua-football.com
Вас зацікавила новина? Поділіться будь-ласка з друзями в соціальних мережах: